Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 12)

Я дивилася в пару пронизливих чорних очей. Жилава долоня, що тимчасово перервала небажану увагу капітана, вчепилася в моє передпліччя, як молюск.

— Хто ви в біса такий? — спитала я ошелешено. Мій рятівник, якщо можна так його назвати, був на кілька сантиметрів нижчий за мене, худий, але голі руки, що стирчали з драної сорочки, були вкриті м’язами, а все його тіло було наче зроблене з якогось пружного матеріалу — як матрац у ліжку. Вродою чоловік не вирізнявся, з рябою шкірою, низьким чолом і вузькою щелепою.

— Сюди, — він потягнув мене за руку, і я, приголомшена швидкістю останніх подій, послухалася.

Мій новий супутник швидко прокладав шлях крізь зарості вільхи, різко завернув за великий камінь, і ми опинилися на стежці. Вона поросла дроком і вересом, вигиналася зигзагом, непомітна далі двох метрів попереду, але це все ще була стежка, що круто вела до вершини пагорба.

Тільки коли ми обережно спустилися дальнім схилом пагорба, я віднайшла подих і розум, щоб спитати, куди ми прямуємо. Відповіді не отримала, тож повторила гучніше: «Куди ми взагалі йдемо?».

На диво, він розвернувся до мене, скрививши обличчя, і зіштовхнув мене зі стежки. Я відкрила рота, щоб обуритися, але чоловік накрив його долонею й потягнув мене до землі, вкривши собою.

«Тільки не знову!» — подумала я і відчайдушно стала битися, щоб вивільнитися, коли почула те, що почув він, і завмерла. Голоси гукали, з ними лунали тупіт і плескіт. Говорили, без сумніву, англійською. Я жорстоко боролася, щоб вивільнити рота: вп’ялася зубами в чоловікову долоню й встигла лише відмітити, що він їв руками маринованого оселедця, коли щось вдарило мені в череп, і все поглинула пітьма.

Кам’яний будиночок виринув з нічного туману зненацька. Віконниці були міцно зачинені, тож було видно лише тонку смужку світла. Я не знала, скільки часу була непритомна, тож і не знала, як далеко це місце від пагорба Крейґ-на-Дун чи міста Інвернесс. Ми їхали верхи на коні, викрадач позаду мене, мої долоні були прив’язані до луки сідла, але дороги не було, тому рухалися ми повільно.

Навряд чи я була непритомна довго. В мене не було симптомів струсу чи інших поганих наслідків від удару, окрім місця біля основи черепа, що боліло. Викрадач мало говорив, відповідав на мої питання, вимоги і їдкі зауваження універсальним шотландським звуком, який можна було передати фонетично як «Мммгм». Якби я сумнівалася щодо його національності, лише цього звука вистачило б, аби відкинути сумніви.

Очі поступово звикли до згасаючого світла, поки кінь крокував серед каменів і дроку, і перехід від густих сутінків до яскравого світла всередині виявився занадто різким. Коли сліпучий блиск відступив, я побачила кімнату, освітлену лише вогнем — кількома свічками і небезпечного вигляду старовинною масляною лампою.

— Що там у тебе, Мертаґу?

Чоловік із неприємними гострими рисами обличчя схопив мене за руку і повів, поки я кліпала, на світло вогнища.

— Дівчисько-сассенах, Дуґале, судячи з її мови.

В кімнаті було кілька чоловіків, всі витріщилися на мене, деякі зацікавлено, деякі помітно глузували. Моя сукня порвалася в кількох місцях під час подій дня, і я поспішно оцінила шкоду. Опустила погляд і чітко побачила вигин груді крізь дірку, була впевнена, що й чоловіки це бачили. Та спроба стягнути розірвані краї лише привернула би більше уваги; тож я навмання обрала обличчя й сміливо дивилася на нього, сподіваючись відволікти чоловіка або себе.

— Ех, самі кістки, сассенах чи ні, — сказав гладкий чоловік, що сидів біля вогню. Він тримав шматок хліба й навіть не відклав його, коли встав і підійшов до мене. Він підняв моє підборіддя тильною стороною долоні, прибрав волосся з мого обличчя. Кілька крихт хліба впали за комір моєї сукні. Інші чоловіки зібралися неподалік — маса картатої тканини й вусів — від них сильно тхнуло потом і алкоголем. Тільки тоді я помітила, що всі були в кілтах — дивина навіть для цієї частини Нагір’я. Я потрапила на збори клану чи, може, зустріч полку?

— Сюди, дівча, — великий чоловік з темною бородою залишився сидіти за столом біля вікна, але поманив мене. Голос звучав владно, тож він міг бути лідером цієї зграї. Чоловіки неохоче розступалися, поки Мертаґ тягнув мене вперед, поважаючи Його право викрадача.

Темний чоловік уважно оглядав мене, обличчя не видавало ніяких емоцій. Він виглядав непогано, помітила я, і доволі привітно. Та між його бровами були зморшки від напруги, із власником такого обличчя краще не сперечатися.

— Як тебе звати, дівча? — голос був легким для чоловіка його статури, не низький бас, якого я очікувала від широких грудей.

— Клер… Клер Вошам, — сказала я, вирішивши в цю мить використати дівоче прізвище. Якщо вони вимагатимуть викуп, я не збираюся допомагати їм прізвищем, яке може привести до Френка. І я не хотіла, щоб ці грубі на вигляд чоловіки знали, хто я, раніше ніж я дізнаюся, хто вони. — Та що ви собі… — темний чоловік не слухав мене, а я від цього вже втомилася.

— Вошам? — важкі брови піднялися, і всі заворушилися здивовано. — Хіба це не французьке прізвище? — він вимовив прізвище правильно французькою, хоча англійською воно звучало ближче до «Вічам».

— Саме так, — відповіла я, трохи здивувавшись.

— Де ти знайшов це дівчисько? — запитав Дуґал, розвернувшись до Мертаґа, який уже пив зі шкіряної фляги.

Смаглявий чоловічок знизав плечима.

— Біля підніжжя Крейґ-на-Дун. Вона спілкувалася з капітаном драгунів, з яким я мав змогу познайомитися, — додав він, помітно піднявши брови. — У них виникло питання, чи є леді хвойдою.

Дуґал знову уважно оглянув мене, помічаючи всі деталі бавовняної сукні з малюнком і взуття.

— Он як. А якою була думка леді в обговоренні? — поцікавився він, з сарказмом підкресливши слово «леді», через яке я не переймалася. Я помітила, що, хоча його шотландська була не така виразна, як у чоловіка, на ім’я Мертаґ, акцент все ж таки був доволі сильний, щоб слово звучало майже як «ледді».

Мертаґ похмуро потішався, піднявши куточок рота.

— Вона сказала, що не така. Капітан, схоже, ще не визначився щодо цього, але збирався перевірити.

— Ми теж могли б так вчинити, — товстий чоловік з чорною бородою підійшов до мене з посмішкою, потягнув свій пасок руками.

Я швидко відсахнулася якомога далі, та куди ти там втечеш у такому обмеженому просторії

— Досить, Руперте, — Дуґал все ще похмуро дивився на мене, але його голос дзвенів владою, і Руперт припинив наближатися, комічно скривившись від розчарування.

— Я не схвалюю зґвалтування, і в нас все одно немає на це часу, — я зраділа, почувши цю заяву, сумнівну, як і мораль в її основі, але все ще трохи нервувала через помітно хтиві погляди на деяких обличчях. Почувалася так, ніби вийшла на публіку в спідній білизні. І хоча я не знала, ким були ці бандити, чим займалися, вони здавалися дуже небезпечними. Я прикусила язика, щоб стримати кілька нерозсудливих зауважень, що підбиралися до поверхні.

— То що скажеш, Мертаґу? — спитав Дуґал у мого викрадача. — їй принаймні чхати на Руперта.

— Це не доказ, — заперечив невисокий лисуватий чоловік. — Він не запропонував їй срібло. Наче якась жінка може прийняти такого, як Руперт, без суттєвої платні заздалегідь, — додав він, сильно повеселивши своїх товаришів. Дуґал вгамував галас різким жестом і кивнув на двері. Лисуватий чоловік з усмішкою слухняно висковзнув у пітьму.

Мертаґ, який не сміявся з усіма, насупився, оглядаючи мене. Він захитав головою, від цього ламке волосся на його чолі захиталося.

— Не, — впевнено сказав він. — Я не знаю, ким вона може бути, але готовий поставити найкращу сорочку, що вона не хвойда.

Я сподівалася, що краща сорочка не була на ньому зараз, бо вона не варта ризику.

— Авжеж, Мертаґу, ти бачив їх достатньо, — насміхався Руперт, але його грубо змусив замовкнути Дуґал.

— Розберемося пізніше, — різко сказав Дуґал. — Нам треба за ніч подолати велику відстань, та спочатку треба щось зробити з Джеймі, бо він не може так їхати.

Я зіщулилася в тіні біля каміна, сподіваючись, що мене не помітять. Чоловік, на ім’я Мертаґ, розв’язав мені руки перед тим, як привів сюди. Може, мені вдасться втекти, поки вони будуть зайняті. Увага чоловіків змістилася на юнака, який згорбився на стільці в кутку. Він ледь підвів очі, поки мене роздивлялися й допитували, але не підняв голови, долоня стискала протилежне плече, і він трохи розхитувався від болю.

Дуґал обережно посунув ту долоню. Один із чоловіків відгорнув накидку молодика, розкривши лляну брудну сорочку в плямах крові. Низький чоловічок з густими вусами підійшов ззаду хлопця з ножем, схопив сорочку за комір І розрізав її на грудях і рукаві, щоб прибрати тканину з плеча.

Я зойкнула, як і кілька чоловіків. Плече було поранене — глибока рвана борозна згори, і кров вільно стікала по грудях молодика. Але більше лякав плечовий суглоб. Моторошний горб підіймався з того боку, і рука висіла під неможливим кутом.

Дуґал забурчав.

— Мф. Вивихнув, бідолаха.

Молодик уперше підвів погляд. Навіть з гримасою болю і рудою бородою його обличчя було сильним і добродушним.

— Упав, витягнувши руку, коли куля мушкета вибила мене з сідла. Я впав усією вагою на руку, хрусь! і тепер усе отак.

— Хрусь, саме так, — чоловік з вусами, шотландець, ще й освічений, судячи з його акценту, торкався плеча, і хлопець кривився від болю. — Рана — не проблема. Куля пройшла наскрізь, рана чиста — кров тече вільно, — чоловік схопив зі столу жмут брудної тканини й витер ним кров. — Та я не знаю, що робити з вивихом. Нам потрібен хірург, який все поверне на місце. Ти не зможеш так їхати, так, Джеймі?