Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 8)
— Герцог… Сандрінґемський, так? — спитала я, дивлячись на герб із вицвілим леопардом у короні, і друковані слова нижче було легше зрозуміти, ніж написане від руки.
— Саме так, — сказав вікарій, усміхаючись ширше. — Зниклий титул, розумієте?
Я не розуміла, але розумно кивала, бо знала істориків у запалі відкриття. Не потрібно було робити щось особливе, достатньо лише кивати час від часу й казати «О, справді?» і «Це просто неймовірно!» через належні інтервали.
Після довгих сперечань між Френком і вікарієм останній виборов честь розповісти мені про їхнє відкриття. Очевидно, цей мотлох дав зрозуміти, що предок Френка, відомий як Чорний Джек Рендалл, був не просто хоробрим солдатом Корони, а ще й надійним — і таємним — агентом герцога Сандрінґемського.
— Майже агент-провокатор, чи не так, пане Рендалл? — вікарій люб’язно передав папери Френку, а той одразу вхопився за них.
— Саме так. Мова дуже стримана, звісно… — він ніжно гортав сторінки вказівним пальцем.
— Справді? — сказала я.
— Та з цього виходить, що Джонатану Рендаллу довірили роботу по розпалюванню настроїв якобітів, якщо вони існували, серед видатних шотландських родин свого району. Метою було викрити баронетів і вождів кланів, які могли приховувати прихильність до цих ідей. Та це дивно. Хіба не підозрюють, що герцог сам був якобітом? — Френк розвернувся до вікарія, задумливо насупившись. Гладка лиса голова вікарія зморщилася в схожій гримасі.
— Так, гадаю, ви праві. Та перевіримо ще в Кемерона, — він кинувся до книжкової шафи, забитої томами в шкіряних палітурках, — він мав згадувати Сандрінґем.
— Це просто неймовірно, — пробурмотіла я, поки моя увага зосередилася на величезній пробковій дошці, що вкривала стіну кабінету від стелі до підлоги.
Вона була вкрита найрізноманітнішими речами: здебільшого різними паперами, рахунками за газ, листами, повідомленнями з ради священників, окремими сторінками романів, записами почерком вікарія, а ще дрібничками на кшталт ключів, кришок від пляшок і чимось схожим на малі деталі автомобіля, прикріпленими кнопками й нитками.
Я ліниво роздивлялася дрібнички, неуважно слухаючи суперечку, що тривала позаду мене. (Герцог Сандрінґемський, напевно, був якобітом, вирішили вони.) Мою увагу привернуло генеалогічне дерево, розташоване окремо, турботливо прикріплене кнопками за кожний кут. Вгорі родоводу були імена, що датувалися початком сімнадцятого століття. Але мій погляд був прикутий до імені внизу дерева: «Роджер В. (Маккензі) Вейкфілд».
— Перепрошую, — сказала я, перервавши фінальний спалах суперечки про те, що за квітку тримає в лапі леопард на гербі герцога — лілію чи це мав бути крокус? — Це рід вашого сина?
— Га? О, так, саме так, — вікарій відволікся й підійшов, сяючи. Він обережно відчепив схему від стіни і поклав на стіл переді мною.
— Я не хотів, щоб він забував власну родину, — пояснив він. — Це досить давній рід, який існував ще в тисяча шістсотих роках, — його товстий вказівний палець гладив родовід майже благоговійно.
— Я дав йому своє прізвище, бо так здавалося краще, адже він живе тут, але не хотів, щоб хлопчик забував, звідки він, — вікарій винувато скривився. — На жаль, моя родина не може нічим похвалитися щодо походження. Вікарії і священники, іноді траплялися продавці книжок, і рід вдалося від стежити лише до 1762 року. Записи велися нерегулярно насправді, — сказав він, скрушно хитаючи головою через недбалість своїх предків.
Було вже пізно, коли ми залишили будинок вікарія, який пообіцяв взяти листи в місто і зробити копії наступного ранку. Френк радісно белькотів про шпигунів і якобітів майже всю дорогу до пані Берд. Та врешті-решт, він помітив, що я мовчазна.
— Що таке, кохана? — спитав він, дбайливо взявши мене за руку. — Погано почуваєшся? — питання прозвучало з сумішшю тривоги й надії в тоні.
— Ні, все добре. Я лише думала… — я вагалася, бо ми вже обговорювали цю тему раніше. — Я думала про Роджера.
— Роджера?
Я нетерпляче зітхнула.
— Годі, Френку! Ти буваєш таким… неуважним! Роджер, син превелебного Вейкфілда.
— О. Так, звісно, — сказав він невиразно. — Чарівна дитина. А що з ним?
— Просто… таких дітей нині багато. Сиріт.
Він кинув на мене пронизливий погляд і захитав головою.
— Ні, Клер. Я хотів би, але я вже казав, що думаю про всиновлення. Просто… в мене не буде належних почуттів до дитини, яка не… не моєї крові. Без сумніву, це егоїстично й смішно, але це так. Може, з часом я зміню думку, та поки… — ми пройшли кілька кроків в гострій тиші. Він раптово зупинився, розвернувся до мене й стиснув мої долоні.
— Клер, — хрипло сказав він, — я хочу нашу дитину. Ти для мене важливіша за все на світі. Я хочу, щоб ти насамперед була щасливою, але я хочу… хочу залишити тебе собі. Боюся, нерідна дитина буде, наче порушник, і я буду обурюватися через це. Але бути здатним подарувати тобі дитину, побачити, як вона зростає в тобі, народжується… так вона здаватиметься… ніби продовженням тебе, напевно. І мене. Справжньою частиною родини, — його великі очі благали.
— Добре. Я розумію, — я була готова поки що відкласти тему. Розвернулася, щоб іти далі, але він обійняв мене.
— Клер. Я люблю тебе, — ніжність його голосу була нездоланною, і я схилила голову до його піджака, відчувала його тепло і силу рук.
— Я теж тебе люблю, — ми стояли мить, обіймаючись, похитувалися від вітру, що проносився дорогою. Френк зненацька посунувся й усміхнувся мені.
— До того ж, — тихо сказав він, прибираючи сплутане від вітру волосся з мого обличчя, — ми ж іще не здалися, чи не так?
Я усміхнулася у відповідь.
— Не здалися.
Він стиснув мою долоню, поклав під свій лікоть, і ми розвернулися у бік нашого тимчасового житла.
— Готова спробувати ще?
— Так. Чому ні? — ми попрямували, рука в руці, до Джірсайд-роуд. Побачивши Бараґ-Мор, піктський камінь, що стояв там на перехресті, я дещо згадала.
— Забула! — вигукнула. — Я маю показати тобі дещо неймовірне, — Френк подивився на мене і притягнув ближче до себе, стиснувши мою долоню.
— Я теж, — він усміхнувся. — Покажеш мені те, що хотіла, завтра.
Але на завтра в нас виявилися інші справи. Я забула, що ми планували мандрівку на день до Лох-Несс у западині Ґлен.
Дорога западиною була довга, і ми вирушили раненько — удосвіта. Після квапливих зборів у холоді світанку ми поспішили до машини, що вже чекала на нас. Було так затишно розслабитися під ковдрою й відчути, як тепло повертається в долоні й стопи. Разом з ним прийшла приємна дрімота, і я блаженно заснула на плечі Френка, останньою побачивши голову водія, окреслену червоним сяйвом світанкового неба.
Ми прибули після дев’ятої, й екскурсовод, якого викликав Френк, чекав на нас на краю озера з малою шлюпкою.
— Якщо не проти, пане, я гадав, що ми підпливемо озером до замку Аркарт, це не займе багато часу. Може, там ми поїмо, а потім продовжимо, — екскурсовод, суворий на вигляд чоловічок у бувалій бавовняній сорочці й саржевих штанях, вправно сховав кошик для пікніка під сидіння й простягнув мені мозолясту долоню, щоб допомогти піднятися в човен.
День був чудовий, розквітла зелень на крутих берегах розмито відображалася на скуйовдженій поверхні озера. Наш екскурсовод, хоч і мав суворий вигляд, був обізнаний і говіркий, вказував на острови, фортеці й руїни, що оточували довге і вузьке озеро.
— Ось там замок Аркарт, — він вказав на гладку стіну з каменю, ледь помітну серед дерев. — Його рештки. Його прокляли відьми з Ґлен, і відтоді на нього чекали лише нещастя.
Він розповів нам історію Мері Грант, доньки поміщика замку Аркарт, і її коханця, Дональда Донна, поета, сина Макдональдів з Богунтіна. їм було заборонено зустрічатися, бо її батькові не подобалася звичка останнього «підіймати» будь-яку худобу, на яку він натикався, — старе й поважне місцеве заняття, запевнив нас екскурсовод, — та вони все одно зустрічалися. Батько прознав про це, Дональда заманили нібито на побачення й схопили. Засуджений на смерть, він благав, щоб його стратили, як джентльмена, а не вішали, як злочинця. Його прохання виконали, юнака повели до колоди, повторюючи: «Диявол вийме поміщика Ґранта з черевиків, але Дональда Донна не повісять». Його не повісили. За легендою, його відрубана голова, котячись із колоди, мовила: «Мері, підійми мою голову».
Я здригнулася, і Френк пригорнув мене.
— Залишився уривок однієї з його поем, — тихо сказав він. — Дональда Донна. Там таке:
Від однієї розповіді до іншої повторювалися зради, вбивства і жорстокість, тож, здавалося, не даремно в озера була зловісна репутація.
— А як щодо чудовиська? — спитала я, зазирнувши за борт у каламутні глибини. Вони здавалися відповідними для такої обстановки.
Наш екскурсовод знизав плечима і плюнув у воду.
— Ну, озеро дивне, сумнівів немає. Є історії, так, про щось старе й лиховісне, що колись мешкало в глибинах. Йому приносили жертви — корів, іноді навіть малих дітей кидали у воду в брудних кошиках, — він знову плюнув. — Дехто каже, що в озера немає дна — в центрі отвір, глибший за все в Шотландії. З другого боку, — зморшок навколо очей екскурсовода побільшало, — кілька років тому тут була родина з Ланкаширу, і вони прибігли до поліцейської дільниці в Інверморістоні з криками, нібито бачили, як чудовисько вилізло з води й сховалося в папороті. Сказали, що істота була страхітлива, вкрита рудою шерстю, зі страшними рогами, і вона щось жувала, а кров юшила з рота, — він підняв руку, перервавши мій зляканий вигук.