Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 7)

— Так або, можливо… — теорії вікарія перервала поява його хатньої робітниці, пані Ґрем.

— Я принесла вам троха перекуски, панове, — повідомила вона, рішуче опускаючи тацю з чаєм в центрі столу, звідки вікарій ледь встиг урятувати свої папери. Вона кинула на мене проникливий погляд, оцінюючи посмикування кінцівок і слабкий лиск очей.

— Я принесла лише дві чашки, бо подумала, що пані Рендалл, можливо, захоче приєднатися до мене на кухні. В мене є троха… — я не чекала завершення її запрошення, а швидко скочила на ноги. Я чула, як версії виникали знову позаду мене, поки ми проходили в розсувні двері, що вели до кухні.

Чай був зелений — гарячий і запашний, шматочки листя кружляли в рідині.

— Ммм, — сказала я, опускаючи чашку. — Я так давно не куштувала улун.

Пані Ґрем кивнула, сяючи від моєї радості щодо її частувань. Вона не пошкодувала зусиль, розклала мереживні серветки ручної роботи під порцелянові чашки й додала густу сметану до булочок.

— Так, я не могла дістати його під час війни. А він найкращий для ворожіння. Було страшенно незручно з «Ерл Ґреєм». Листя розпадається так швидко, що складно щось сказати.

— О, ви читаєте чайне листя? — спитала я, трохи здивована. Пані Ґрем була зовсім не схожа на циганку-ворожку з її короткими сірими, як залізо, кучерями й трьома нитками перлин. Ковтки чаю помітно рухалися на довгій худій шиї і зникали під сяючими намистинами.

— Звісно, люба моя. Мене навчила бабуся, а її — її бабуся. Допийте, і я подивлюся, що у вас там.

Вона довго мовчала, час від часу нахиляла чашку, щоб спіймати світло, чи повільно крутила її між худими долонями, щоб змінити кут. Врешті обережно опустила чашку, наче боялася, що та може вибухнути перед її обличчям. Зморшки по боках рота поглибилися, вона звела брови докупи, наче від збентеження.

— Що ж, — нарешті сказала вона. — Такої дивини я ще не бачила.

— І що там? — я все ще була здивована, але вже відчувала цікавість. — Я зустріну високого похмурого незнайомця чи попливу морем?

— Можливо, — пані Ґрем вловила мій іронічний тон і повторила його з ледь помітною усмішкою. — І ні. Оце й дивне у вашій чашці, люба. Все суперечливе. Ось вигнутий лист мандрівки, але його перекреслює зламаний, що означає перебування на місці. І незнайомці є, справді, ще й декілька. І один з них — ваш чоловік, якщо я правильно прочитала листя.

Мої веселощі трохи розвіялися. Після шести років нарізно й шести місяців разом мій чоловік усе ще здавався незнайомцем. Хоча я не розуміла, звідки про це знало чайне листя.

Пані Ґрем все ще супилася.

— Покажи мені свою руку, дитино, — сказала вона.

Долоня, що тримала мою, була кістлява, але на диво тепла. Аромат лавандової води доносився від акуратної посивілої голови, схиленої над моєю рукою. Вона доволі довго дивилася на мою долоню, час від часу проводила пальцем по лініях руки, наче на мапі, де всі шляхи переривалися через намиви піску й безлюдні пустки.

— То що там? — перепитала я, намагаючись зберігати легку атмосферу. — Чи моя доля надто страшна, щоб її розкривати?

Пані Ґрем підвела допитливо погляд і задумливо роздивлялася моє обличчя, продовжуючи тримати мене за руку. Вона захитала головою, стиснувши губи.

— О, ні, люба моя. На вашій долоні не доля — лише її насінина, — голова, схожа на пташину, нахилилася убік в міркуванні. — Лінії на долоні змінюються. В інший момент життя вони можуть виглядати не так, як зараз.

— Я цього не знала. Я гадала, з ними народжуються, і все, — я переборола бажання прибрати руку. — Тоді навіщо читати з долоні? — не хотіла звучати грубо, але для мене така допитливість була трохи тривожною, особливо після читання чайного листя. Пані Ґрем неочікувано усміхнулася й зігнула мої пальці, закривши кулак.

— О, лінії на долоні показують, яка ви, люба. Тому вони змінюються — чи мають. В деяких людей вони не змінюються; ці нещасні самі не змінюються, але таких мало, — вона стиснула мої зігнуті пальці й поплескала по них. — Навряд чи ви з таких. Ваша долоня вже показує зміни, хоча ви така молода. Це пов’язано з війною, звісно, — сказала вона наче собі.

Мені знову стало цікаво, тож я добровільно розкрила долоню.

— І яка я згідно з моєю долонею?

Пані Ґрем насупилася, але не взяла мене за руку знову.

— Не можу одразу сказати. Це дивно, адже багато долонь схожі. Зауважте, я не кажу, що «побачив одну, побачив усі», але часто так і є, бо є шаблони, — вона несподівано, на диво привабливо усміхнулася, показавши білі, явно вставні, зуби.

— Так працює ворожка. Я роблю це на церковному святкуванні кожного року — тобто робила до війни, і, напевно, робитиму знову. Дівчина входить до намету — а там я в тюрбані з пером павича, позиченому в пана Дональдсона, І «розкішних східних шатах» — це халат вікарія, весь у павичах і жовтий, наче сонце, — і от я роздивляюся її, поки вдаю, ніби вивчаю її долоню, і бачу, що її блуза майже не приховує груди, у неї дешеві парфуми й сережки до плечей. Не потрібна кришталева куля, щоб сказати, що в неї буде дитина до церковного свята наступного року, — пані Ґрем зробила паузу, сірі очі хитро сяяли. — Хоча, якщо простягнуто порожню долоню, тактовно передбачити, що її хазяйка скоро вийде заміж.

Я розсміялася, і вона теж.

— То ви навіть не дивитеся на їхні долоні? — спитала я. — Лише перевіряєте наявність обручки?

Вона здивувалася.

— Та звісно, дивлюся. Просто так можна заздалегідь зрозуміти, що побачиш. Зазвичай, — вона кивнула на мою розкриту долоню. — Та такого я ще не бачила. От великий палець, — вона нахилилася ближче й легенько торкнулася його, — майже не зміниться. Ви сильна духом, а вашу волю нелегко придушити, — вона підморгнула мені. — Гадаю, ваш чоловік міг вам про таке казати. І про це також, — вона вказала на м’ясистий бугор біля основи великого пальця.

— Що це?

— Це називають Горою Венери, — вона стиснула тонкі губи суворо, хоча куточки рота нестримно підіймалися. — Чоловікові я б сказала, що він любить дівчат. Для жінки трохи інакше. Якщо ввічливо, то я трохи передбачу для вас те, що ваш чоловік навряд піде з вашого ліжка, — вона на диво низько й безсоромно розсміялася, а я трохи зашарілася.

Літня хатня робітниця знову подивилася на мою долоню, тицяла гострим вказівним пальцем тут і там, щоб підкреслити власні слова.

— Ось тут добре помітна лінія життя; ви здорова й, імовірно, залишитеся такою. Лінія життя переривається, тобто ваше життя помітно змінилося — але це правда для всіх нас, хіба ні? Щоправда ваша поділена більше, ніж я бачу зазвичай, — вся шматочками. Лінія шлюбу, — вона знову захитала головою, — розділена; таке буває, означає два шлюби…

Моя реакція була ледь помітною, я одразу опанувала себе, але вона вловила зміну й швидко підвела погляд. Схоже, вона була досить майстерною ворожкою. Сива голова заспокійливо захиталася.

— Ні, ні, дівчинко. Це не означає, що щось станеться з вашим чоловіком. Але якщо щось буде, — вона підкреслила «якщо», легенько стиснувши мою долоню, — ви не залишитеся самотньою, не проведете решту життя в скорботі. Це означає, що ви з тих, хто може полюбити ще раз, якщо втратили перше кохання.

Вона короткозоро примружилась, поки вивчала мою долоню, водила коротким гострим нігтем ніжно вздовж глибокої лінії шлюбу.

— Але більшість розділених ліній зламані, а ваша роздвоєна, — вона підвела погляд з пустотливою усмішкою. — Може, ви приховуєте, що у вас два шлюби?

Я захитала головою зі сміхом.

— Ні. Хіба в мене є час на таке? — я розвернула долоню й показала зовнішній край.

— Я чула, що малі позначки на краю долоні вказують, скільки матимеш дітей? — сподіваюся, це прозвучало недбало. Край моєї долоні був невтішно гладеньким.

Пані Ґрем презирливо махнула рукою від такої думки.

— Пха! От буде у вас малятко чи двоє, тоді з’являться лінії. Хоча вони швидше з’являться на обличчі. Заздалегідь це нічого не доводить.

— Он як, — я по-дурному зраділа, почувши це. Хотіла спитати, чи означали щось глибокі лінії на основі мого зап’ястка (схильність до самогубства?), але нас перервав превелебний Вейкфілд, увійшовши на кухню з порожніми чашками. Він поставив їх на сушарку й почав шумно й незграбно копирсатися в серванті, явно сподіваючись викликати допомогу.

Пані Ґрем скочила на ноги задля захисту своєї кухні, посунула превелебного вправно убік і стала розставляти чайне приладдя на таці для кабінету. Він відвів мене на безпечну відстань.

— Чому б вам не піти до кабінету й не випити ще чаю зі мною і вашим чоловіком, пані Рендалл? Ми зробили дуже приємне відкриття.

Я бачила, що хоч зовні він був стриманий, проте ледь не вибухав від радощів через те, що вони знайшли, наче хлопчик з жабою в кишені⁵. Тож я мала піти й прочитати рахунок капітана Джонатана Рендалла за прання, його квитанцію за ремонт чобіт чи інший документ схожого штибу.

Френк був поглинутий потертими паперами так, що ледь підвів погляд, коли я увійшла до кабінету. Він неохоче віддав їх у пухкі руки вікарія, обійшов його і став позаду превелебного Вейкфілда, щоб дивитися з-за його плеча, наче не міг витримати й миті без погляду на папери.

— Так? — ввічливо сказала я, перебираючи брудні папірці. — Гм, так, дуже цікаво, — насправді рядки геть вицвіли, а тонкий почерк був такий хитромудрий, що не хотілося витрачати сили на його розшифровку. Одна сторінка збереглася краще за інші, і вгорі на ній був якийсь герб.