Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 6)

Я трохи сумнівалася в його здатності піднятися такою крутою стежкою, але страхи випарувалися, коли опинилася задихана позаду нього. Врешті-решт, пан Крук простягнув вузлувату руку й допоміг піднятися на краєчок пагорба.

— Ось, — він владно махнув долонею.

— То це гендж! — зраділа я. — Крихітний гендж!

Через війну минуло кілька років з мого останнього візиту до Солсберійської рівнини, та ми з Френком бачили Стоунгендж невдовзі після того, як одружилися. Як й інші туристи, блукали з благоговінням серед величезних стоячих каменів, роздивлялися Вівтарний камінь: «Тут давні друїди-жерці виконували моторошні людські жертвоприношення», — зично з лондонським акцентом повідомив екскурсовод, що супроводжував цілий автобус туристів-італійців, які слухняно робили світлини доволі звичайного на вигляд каменя.

Із пристрасті до точності, тієї самої, що змусила Френка поправити всі краватки на вішаку, щоб кінці висіли рівно, ми навіть обійшли це коло, рахуючи відстань між отворами у формі Z і Y і перемички в Сарсеновому колі, крайньому кільці моторошних каменів.

Три години по тому ми знали, скільки там отворів з Y і Z (п’ятдесят дев’ять, якщо вам цікаво, бо мені — ні), але не стали розуміти призначення споруди краще за десятка аматорів і професійних археологів, які вешталися по тій місцині останні п’ятсот років.

Але думок не бракувало, звісно. Життя серед учених навчило мене, що влучно висловлена думка зазвичай краща за погано сформульований факт, принаймні для професійного просування.

Храм. Кладовище. Астрономічна обсерваторія. Місце страти (звідси невдала назва «Забійний камінь», що лежав з одного боку, наполовину занурившись у власну яму). Ринок під відкритим небом. Останній варіант мені подобався, я уявляла мегалітичних домогосподарок, які крокували між перемичками з кошиками в руках, критично роздивляючись глазур на останній партії чашок з червоної глини й слухаючи недовірливо вимоги пекарів кам’яної доби й продавців лопат з оленячої кістки і бурштинових намистин.

Проти цієї гіпотези, як на мене, була лише присутність тіл під Вівтарним каменем і кремовані останки в отворах у формі Z. Якщо це не рештки бідолашних торговців, яких звинуватили в обмані покупців, здавалося трохи антисанітарно ховати людей на ринку.

Слідів захоронень у крихітному генджі на пагорбі не було. Під «крихітним» я мала на увазі, що коло стоячих каменів було меншим за Стоунгендж; але кожен камінь був все ще удвічі вищий за мене і масивний за пропорціями.

Я чула від іншого екскурсовода в Стоунгенджі, що такі кола з каменів траплялися в усій Британії і Європі — деякі збереглися краще за інші, деякі трохи відрізнялися напрямком чи формою, їх призначення і походження невідомі.

Пан Крук стояв з доброзичливою усмішкою, а я нишпорила серед каменів, час від часу завмирала й торкалася одного з них ніжно, наче мій дотик міг залишити відбиток на монументальних брилах.

Деякі стоячі камені були вкриті тьмяними смугами. Інші — прикрашені цятками слюди, що виблискувала весело на вранішньому сонці. Всі вони значно відрізнялися від грудок природного каменю, що стирчали з папороті навкруги. Той, хто створив кам’яні кола з якоюсь метою, вважав за важливе видобути, надати форму й доставити особливі кам’яні блоки задля зведення цієї пам’ятки. Але як надали форму? Як доставили і з якої немислимої відстані?

— Мій чоловік буде у захваті, — сказала я панові Круку, зупинившись, щоб подякувати йому за показ місця і рослин. — Я покажу йому пізніше, — вузлуватий старигань ввічливо простягнув мені руку на верхівці стежки. Я стиснула її, вирішивши після погляду на різкий схил, що, незважаючи на вік, він був стійкішим на своїх тонких ногах, ніж я.

Того дня я чимчикувала дорогою до селища, щоб забрати Френка з будинку священника. Радісно вдихала місцеву п’янку суміш ароматів вересу, шавлії й дроку, тут і там додавалися пряні нотки диму з труб і різкий запах смаженого оселедця, поки я крокувала повз розкидані будиночки. Селище лежало на невеликому схилі біля підніжжя однієї з високих скель, що круто здіймалися з боліт Нагір’я. Будиночки край дороги були ладні. Розквіт повоєнного відновлення втілився в новому шарі фарби — навіть будинок пастора, якому було не менше сотні років, світився яскраво-жовтим оздобленням навколо провислих віконних рам.

Хатня робітниця вікарія відповіла на стук — висока й худа жінка з трьома нитками штучних перлів на шиї. Почувши, хто я, вона привітала мене й повела довгим, вузьким і темним коридором з чорно-білими гравюрами із зображенням людей, які могли бути відомими особами свого часу чи улюбленими родичами нинішнього вікарія, але могли бути й королівською родиною, адже я майже не бачила їхніх рис у пітьмі.

На контрасті кабінет вікарія засліплював світлом з величезних вікон, що займали майже всю стіну від стелі до підлоги. Мольберт біля каміна з незавершеним олійним пейзажем — чорні скелі на тлі вечірнього неба — пояснював появу таких вікон, які мали додати вже після того, як дім було збудовано.

Френк і невисокий огрядний чоловік з коміром священника уважно вивчали купу потертого паперу на столі біля дальньої стіни. Френк ледь підвів очі в привітанні, але вікарій ввічливо перервав пояснення й поспішив потиснути мою долоню, його кругле обличчя сяяло товариською радістю.

— Пані Рендалл! — сказав він, охоче потискаючи мою руку. — Радий знову вас бачити. І ви прибули вчасно, щоб почути новини!

— Новини? — я кинула погляд на пошарпаність і шрифт паперів на столі: датуватися вони мали приблизно 1750 роком. Не найсвіжіші новини.

— Саме так. Ми шукали предка вашого чоловіка, Джека Рендалла, в армійських депешах того періоду, — вікарій нахилився ближче, розмовляв краєчком рота, наче бандит в американському фільмі. — Я, гм, «позичив» оригінали депеш із документів місцевої історичної спілки. Ви ж нікому не розповісте?

Мене це потішило, тож я погодилася не розкривати його вбивчу таємницю й роззирнулася в пошуках стільця для сприйняття останніх відкриттів з вісімнадцятого століття. Крісло ближче до вікон виглядало непогано, але коли я вирішила розвернути його до столу, виявилося, що воно вже зайняте. Хлопчина з копою чорного блискучого волосся згорнувся калачиком у глибинах крісла й міцно спав.

— Роджере! — вікарій, який підійшов допомогти мені, був здивований не менше за мене. Хлопчик одразу прокинувся, підскочив, широко розплющивши очі кольору моху.

— І що ти тут забув, юний негіднику? — ласкаво обурювався вікарій. — О, знову заснув, читаючи комікси? — він схопив кольорові сторінки і віддав хлопцеві. — Біжи вже, Роджере, в мене справи з Рендаллами. О, зачекай, я забув вас познайомити… Пані Рендалл, це мій син Роджер.

Я трохи здивувалася — завжди вважала превелебного Вейкфілда затятим холостяком. Але схопила ввічливо простягнуту долоню й тепло потисла, опираючись бажанню витерти вологу об спідницю.

Превелебний Вейкфілд ніжно дивився вслід хлопчику, поки той прямував до кухні.

— Син моєї племінниці насправді, — зізнався він. — Батька збили над Ла-Маншем, а матір загинула під час бомбардування, тож я забрав його.

— Як мило з вашого боку, — пробурмотіла я, згадавши дядька Ламба. Він теж загинув під час бомбардування — від удару по аудиторії Британського музею, де читав лекцію. Знаючи його, я думала, що він лише зрадів, що крило перських реліквій поруч не постраждало.

— Ні, то дрібниці, — вікарій сором’язливо змахнув рукою. — Приємно мати молоде життя в домі. А тепер сідайте.

Френк почав говорити раніше, ніж я опустила сумочку.

— Неймовірна удача, Клер, — захоплено вигукнув він, перебираючи купу паперів із загнутими кутами. — Вікарій знайшов цілу добірку військових депеш, в яких згадується Джонатан Рендалл.

— Що ж, капітан Рендалл, здається, сам зробив себе знаменитим, — зауважив вікарій, взявши у Френка частину паперів. — Він командував гарнізоном у Форт-Вільямі приблизно чотири роки, але, схоже, не шкодував часу на знущання над шотландськими околицями вздовж кордону іменем Корони. Усе це, — він обережно відділив стос паперів і поклав їх на стіл, — звіти про скарги, подані проти капітана різними родинами й власниками нерухомості, щодо всього — від зайвої уваги до їхніх служниць з боку солдатів гарнізону і до зухвалого викрадення коней, а ще ціла низка випадків «образ», без уточнень.

Мене це потішило.

— То серед твоїх предків відомий конокрад? — сказала я Френку.

Він незворушно знизав плечима.

— Таким він був, що з цим вдіяти. Я лише хочу дізнатися. Скарги не дивина для того часового проміжку; англійці загалом й армія зокрема були виразно непопулярними в Нагір’ї. А дивно те, що, здається, скарги ні до чого не призвели, навіть серйозні.

Вікарій не міг довго зберігати спокій і втрутився:

— Саме так. Хоча офіцери тоді не дотримувалися сучасних стандартів, вони могли робити майже все, що заманеться. Та все ж дивно: скарги відхилено без розслідування — їх просто більше не згадували. Знаєте, що я підозрюю, Рендалле? Ваш предок, напевно, мав покровителя. Того, хто міг захистити його від осуду керівництва.

Френк почухав голову, задумливо дивлячись на депеші.

— Мабуть, ви маєте рацію. Мав бути хтось досить владний. Високо в армійській ієрархії, напевно, чи, може, представник дворянства.