Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 5)
— Звучить трохи грубо, але не схоже на привида, — зауважила я, допивши віскі. — Який він на вигляд?
— Кремезний хлопець, — сказав Френк, насупившись, поки пригадував. — Шотландець, у повному шотландському костюмі, навіть зі спораном2 і найгарнішою брошкою у вигляді оленя, що біжить, на картатій накидці. Я хотів спитати, звідки це в нього, та не встиг.
Я підійшла до комода й налила ще.
— Але це не такий і незвичний вигляд для цих країв, хіба ні? Я бачила чоловіків у такому одязі в селищі кілька разів.
— Ні-і-і, — Френк звучав непевно. — Ні, дивним був не його одяг. Коли він пройшов повз мене, я був упевнений, що він так близько, що я відчую, як він зачепить мій рукав, — але цього не сталося. Я був заінтригований, тож розвернувся й дивився йому вслід. Він попрямував у бік Джірсайд-роуд, а коли майже дістався рогу… — то просто зник. А я відчув спиною холод.
— Може, ти відволікся на мить, а він лише відійшов у тінь, — припустила я. — Біля того рогу багато дерев.
— Клянуся, я не зводив з нього очей ні на мить, — пробурмотів Френк. Він раптом підвів погляд. — Знаю! Я згадав, чому він здався мені дивним, хоча тоді я цього й не збагнув.
— Чому? — я вже трохи втомилася від привида й хотіла перейти до цікавіших справ, як-от ліжко.
— Вітер надворі шаленів, а одяг на ньому — тобто, його кілт і картата накидка — зовсім не ворушилися, хіба що від його ходьби.
Ми дивилися одне на одного.
— І справді, — сказала я врешті-решт, — це трохи моторошно.
Френк знизав плечима й раптом усміхнувся, відігнавши тривогу.
— Зате мені буде що розповісти вікарію наступного разу. Може, це відомий місцевий привид, і вікарій зможе розповісти мені якусь криваву історію, — він подивився на свій годинник. — А зараз час спати.
— Так і є, — пробурмотіла я.
Я спостерігала в дзеркалі, як він знімає сорочку й тягнеться за вішаком. Раптом він зупинився, розстебнувши лише половину ґудзиків.
— Ти лікувала багато шотландців, Клер? — спитав Френк зненацька. — У польовому шпиталі чи в Пембруці?
— Звісно, — відповіла я, дещо спантеличена. — Було кілька сіфортських і камерунських горців у польовому шпиталі в Ам’єні, а трохи пізніше, після Кану, було багато гордонських горців. Майже всі вони — непогані хлопці. Здебільшого кремезні, але страшенно бояться ін’єкцій. — Я усміхнулася, згадавши одного такого.
— Був у нас один такий — доволі грубий старигань, волинщик з третього сіфортського полку, — який терпіти не міг уколи, особливо в сідниці. Він годинами зволікав у страшенному дискомфорті, лише потім пускав до себе когось із голкою і навіть тоді намагався змусити нас зробити ін’єкцію в руку, хоча вводити треба було в сідничний м’яз, — я розсміялася, згадавши капрала Чисголма. — Він казав мені: «Якщо я маю лежати долілиць із голими сідницями, то я хочу жінку піді мною, а не позад мене з голкою!».
Френк усміхнувся, але, схоже, трохи зніяковів, як бувало з ним часто під час моїх не надто делікатних воєнних історій.
— Не переймайся, — запевнила я, помітивши його погляд, — я не розповідатиму про це за чаєм у кімнаті відпочинку.
Усмішка посвітлішала, він підійшов, став позад мене, поки я сиділа біля туалетного столика, і поцілував мене в маківку.
— Не хвилюйся, — сказав він. — Ти сподобаєшся всім у кімнаті відпочинку, хай би якими були твої історії. М-м-м, твоє волосся чудово пахне.
— Тобі подобається?
У відповідь його долоні ковзнули по моїх плечах, спіймали груди крізь тонку нічну сорочку. Я бачила його голову над моєю в дзеркалі, його підборіддя лежало на моїй маківці.
— Мені все в тобі подобається, — сказав він хрипко. — Ти просто чудова в сяйві свічок. Твої очі, наче херес у кришталі, а шкіра сяє, як слонова кістка. Ти — відьма сяйва свічок. Можливо, мені варто відключити лампи назавжди.
— Буде складно читати в ліжку, — сказала я, моє серцебиття прискорилося.
— У ліжку можна робити дещо краще, — пробурмотів він.
— Он як? — сказала я, підвелася і обійняла руками його за шию. — Наприклад?
Дещо пізніше, лежачи в обіймах за зачиненими віконницями, я підняла голову з його плеча й сказала:
— А чому ти питав, чи лікувала я шотландців? Ти маєш знати, що лікувала, бо в тих шпиталях кого тільки не було.
Він поворушився й ніжно провів долонею по моїй спині.
— Мм. О, нічого такого. Та коли я побачив того хлопця, мені спало на думку, що він може бути… — він завагався й міцніше пригорнув мене, — гм, що він може бути тим, кого ти лікувала… може, почув, що ти зупинилася тут, і прийшов подивитися… якось так.
— Якщо так, — сказала я розсудливо, — чому він не увійшов і не покликав мене?
— Ну, — голос Френка був дуже недбалим, — може, не хотів перетинатися зі мною.
Я трохи піднялася, спершись на лікоть, і подивилася на нього. Ми залишили одну запалену свічку, тож бачила його достатньо добре. А він відвернув голову й навмисно недбало дивився на кольорову гравюру принца-красеня Чарлі, якою пані Берд вирішила прикрасити нашу стіну.
Я схопила його за підборіддя й розвернула обличчям до себе. Його очі розширилися в награному подиві.
— То ти натякаєш, — вимагала відповіді я, — що чоловік, якого ти бачив, це якийсь… — я замовкла, добираючи належне слово.
— Маєш на увазі інтрижку? — підказав він.
— Мій романтичний інтерес? — завершила я.
— Ні, ні, звісно, ні, — не надто переконливо заперечив він, прибрав мої долоні від свого обличчя й спробував поцілувати мене, але тепер голову відвернула я. Він спробував повернути мене поруч із собою.
— Це лише…. — почав він. — Знаєш, Клер, минуло шість років. Ми бачились лише три рази, в останній раз — всього день. Я не здивувався б, якби… Всі знають, що лікарі й медсестри переживають величезний стрес під час надзвичайних ситуацій, і… ну, я… просто це… я зрозумів би, якби щось, гм, випадкове…
Я перервала це мимрення, вивільнившись і вискочивши з ліжка.
— Гадаєш, я була тобі невірною? — спитала. — Так? Бо якщо так, можеш негайно залишити цю кімнату. Залиш цей будинок загалом! Як взагалі можна на таке натякати? — я кипіла, і Френк, сівши, потягнувся до мене, щоб заспокоїти.
— Не чіпай мене! — огризнулась я. — Тільки скажи: ти справді думаєш, що я мала якийсь палкий роман з одним із моїх пацієнтів, просто побачивши незнайомця, який подивився випадково на моє вікно?
Френк встав з ліжка та обійняв мене. Я залишалася закляклою, як дружина Лота3, але він наполягав, гладив волосся й потирав мої плечі, знаючи, що мені це подобається.
— Ні, я так не думав, — рішуче сказав він і притягнув мене до себе. Я трохи розслабилася, хоча не обійняла його у відповідь.
Після довгої паузи він прошепотів у моє волосся:
— Ні, я знаю, ти так не вчинила б. Я лише хотів сказати, що навіть якби ти колись… Клер, це нічого не змінить для мене — бо я так тебе кохаю. Ніякі твої вчинки не змусять мене перестати кохати тебе, — він притиснув долоні до мого обличчя — вищий за мене на якихось десять сантиметрів, він міг дивитися мені в очі без проблем — і м’яко сказав: — Пробачиш? — я відчувала на обличчі його теплий подих з ледь відчутним запахом віскі, а його губи, пухкі й спокусливі, були тривожно близько.
Дощ гучно застукотів по шиферу даху, чим повідомив про несподіваний відступ бурі.
Я обійняла його за талію.
— «До милості такої присилувать не можна, — процитувала я. — Наче дощ рясний, вона на землю тихо пада…»4.
Френк розсміявся й підвів погляд — плями на стелі зливалися й викликали сумніви щодо перспектив проспати всю ніч сухими.
— Якщо це зразок твоєї милості, — сказав він, — не хотів би я побачити твою помсту. — Грім прозвучав, неначе постріл з міномета, — ніби у відповідь на його слова, і ми обоє розсміялися, знову розслабившись.
Лише пізніше, слухаючи його рівне глибоке дихання поруч із собою, я стала розмірковувати. Як я й казала, не було доказів, щоб натякати на зраду з мого боку. Мого боку. Та шість років, як він казав, це дуже довго.
2
Стоячі камені
Пан Крук викликав мене, як і домовлялися, рівно о сьомій у наступного ранку.
— Так ми встигнемо на росу на болотному зіллі, правда ж? — сказав пан Крук, сяючи старечою галантністю. Він узяв мотоцикл приблизно свого віку задля нашої поїздки до передмістя. Преси для рослин були акуратно прив’язані до боків його величезної машини, наче бампери на буксирному судні. Ми неквапливо блукали тихими околицями, що стали ще тихішими після громового гуркоту мотоцикла пана Крука, який раптом замовк. Старигань, як виявилося, справді багато знав про місцеві рослини. І те, де їх можна було знайти, і їхні лікувальні властивості, і як їх готувати. Я шкодувала, що не взяла блокнот, щоб усе записати, але слухала уважно тріскотливий старечий голос і намагалася запам’ятати інформацію, поки ховала наші зразки у важкі преси для рослин.
Ми зупинилися на ланч, який брали з собою, біля основи цікавого пагорба з пласкою верховиною. Зелений, як і більшість його сусідів, зі схожими скелястими виступами, він дечим відрізнявся: протоптана стежка вела вгору з одного боку й зникала раптово за відслоненням граніту.
— А там що таке? — спитала я, вказуючи бутербродом з шинкою. — Морочливе місце для пікніка?
— А, це, — пан Крук кинув погляд на пагорб. — Там Крейґ-на-Дун, дівчино. Я збирався показати, як поїмо.
— Справді? Там щось особливе?
— Так, особливе, — відповів він, але відмовився пояснювати, лише сказав, що я сама все побачу.