Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 4)

У це я могла повірити. Наближалися сутінки, а з ними — буря. У моторошному світлі під хмарами навіть цілком сучасні будинки виглядали давніми й зловісними, як вивітрений піктський камінь метрів за тридцять від мене, що оберігав роздоріжжя, яке позначав тисячу років. У таку ніч було б чудово сидіти в помешканні з зачиненими віконницями.

Та Френк обрав не затишний вечір у вітальні пані Берд за спогляданням стереоскопічних видів гавані Перт, а зустріч за хересом з паном Бейнбріджем, повіреним, який цікавився місцевими історичними записами. Я ж після недавньої зустрічі з паном Бейнбріджем воліла залишитися вдома з видами Перту.

— Постарайся повернутися до початку бурі, — сказала я, поки цілувала Френка, прощаючись. — Переказуй вітання пану Бейнбріджу.

— Гм, авжеж, звісно, — старанно відводячи очі, Френк накинув пальто і пішов, прихопивши парасольку з підставки біля дверей.

Я зачинила за ним двері — але лише на клямку, щоб він зміг увійти, — і попрямувала до вітальні, підозрюючи, що Френк, без сумніву, вдаватиме, ніби в нього немає дружини — і пан Бейнбрідж жваво приєднається до цієї гри. Хоча я не могла його в цьому звинувачувати.

Напередодні під час нашого візиту до пана Бейнбріджа спочатку все йшло доволі непогано. Я була скромною, ввічливою, розумною, але стриманою, доглянутою й одягненою зі смаком — саме такою й мала бути ідеальна дружина. Поки не подали чай.

Я глянула на свою праву долоню, сумно розглядаючи великий пухир, що тягнувся вздовж основ чотирьох пальців. Хіба я винна, що пан Бейнбрідж, вдівець, обрав дешевий олов’яний чайник замість належного керамічного? І що повірений із ввічливості попросив мене налити чай. І що серветка, яку він мені дав, протерлася, і розпечена ручка чайника зустрілася з моєю долонею, коли я його підняла.

Впустити чайник було абсолютно нормальною реакцією. Впустити його на коліна пана Бейнбріджа було всього лише випадковістю — мусила ж я кудись його кинути. А от мій вигук «Трясця його матері!» голосом, який перекрив галас пана Бейнбріджа, змусив Френка похмуро подивитися на мене поверх булочок.

Щойно пан Бейнбрідж оговтався від шоку, він повів себе доволі люб’язно, переймався через мою долоню й ігнорував спроби Френка пояснити мої слова тим, що я майже два роки провела у військовому шпиталі.

— Схоже, моя дружина нахапалася багатьох, гм, яскравих виразів від янкі й не тільки, — зауважив Френк з нервовою усмішкою.

— Твоя правда, — сказала я крізь зуби, поки огортала вологою серветкою долоню. — Чоловіки схильні висловлюватися «яскраво», коли витягаєш із них шрапнель.

Пан Бейнбрідж тактовно спробував скерувати розмову до нейтральної історичної теми, повідомивши, що він завжди цікавився варіаціями того, що вважалося богохульною мовою протягом століть. Наприклад, «Буг би тя побив» — перекручена лайка «Бог би тебе побив».

— Так, звісно, — сказав Френк, вдячно сприйнявши відхилення від теми. — Цукру не треба, дякую, Клер. Як щодо «Матері твоїй ковінька»? Частина з матір’ю зрозуміла, звісно, але ковінька…

— Знаєте, — втрутився повірений, — мені здавалося, що це може бути змінене старе слово «ковеня», що означає «ціпок». Це має сенс, чи не так?

Френк кивнув, від цього чуприна, що не пасувала вченому, впала на його чоло. Він автоматично прибрав її.

— Цікаво, — сказав він, — ціла еволюція лайки.

— Так, і вона триває, — сказала я, обережно беручи шматок цукру щипцями.

— О? — ввічливо мовив пан Бейнбрідж. — Вам зустрічалися цікаві варіації у вашому, гм, досвіді війни?

— О, так, — сказала я. — Улюблену я підхопила від янкі. Чоловіка звали Вільямсон, з Нью-Йорка наче. Він казав це кожного разу, коли я замінювала його пов’язку.

— І що ж це?

— «Ісус Рузвельт Христос», — сказала я і вправно кинула шматок цукру в каву Френка.

Після мирних і доволі приємних посиденьок з пані Берд я попрямувала нагору, щоб підготуватися до повернення Френка. Його ліміт щодо хересу — два келихи, тож я очікувала його не надто пізно.

Вітер посилювався, навіть саме повітря в спальні було колючим від напруги. Я проводила гребінцем по волоссю, і кучері тріщали від статичного струму, несамовито заплутуючись у вузли. Моє волосся обійдеться без сотні рухів гребінцем цієї ночі, вирішила я. В таку погоду достатньо почистити зуби. Пасма волосся прилипли до моїх щік і вперто трималися, коли я спробувала пригладити зачіску.

Води в глечику не було: Френк використав її, коли вмивався перед зустріччю з паном Бейнбріджем, а я не потурбувалася наповнити його з крану у вбиральні. Я взяла флакончик «Сутінкової пори» і щедро хлюпнула на долоню. Жваво потерши руки, швидко провела долонями по волоссю, поки запах не випарувався, і, змочивши гребінець, прибрала ним кучері за вуха.

Ось. Так набагато краще, подумала я, покрутивши головою й оцінивши результат у плямистому дзеркалі. Волога зняла статичний струм з волосся, і воно тепер оточило обличчя важкими сяйливими хвилями. А спирт, що випарувався, залишив по собі дуже приємний аромат. Френку сподобалося б, подумала я. «Сутінкова пора» — його улюблені парфуми.

Раптом десь неподалік блиснув спалах, і майже одразу — гуркіт грому, і все світло згасло. Обурюючись собі під ніс, я стала ритися в шухлядах.

Десь мені траплялися свічки з сірниками; тут, у Нагір’ї, електроенергію відключали так часто, що свічки були необхідним атрибутом у всіх кімнатах готелів. Я бачила їх навіть у найбільш вишуканих готелях, де вони пахли жимолостю й стояли в підставках з матового скла з мерехтливими підвісками.

Свічки пані Берд значно скромніші — прості й білі, — але їх було багато, а ще — три коробки сірників. Не вередувати ж у такий час через стиль.

Я прилаштувала свічку до синього керамічного тримача на туалетному столику у світлі наступного спалаху, потім рушила кімнатою, запалюючи інші, поки всю кімнату не заповнило м’яке, тремтливе сяйво. Дуже романтично, подумала я, а ще здогадалася натиснути на вимикач світла, щоб раптове повернення електроенергії не зруйнувало атмосферу в невідповідний момент.

Свічки згоріли не більше ніж на сантиметр, коли двері відчинилися, й увірвався Френк. Буквально, бо вітер, що піднявся за ним сходами, загасив три свічки.

Двері з грюканням зачинилися за ним, що погасило ще дві, а він вдивлявся в раптову темряву, просовуючи долоню в розпатлане волосся. Я встала й наново запалила свічки, м’яко дорікнувши за такий різкий спосіб заходити до кімнати. Тільки коли закінчила і розвернулася спитати, чи буде він щось пити, помітила, що Френк якийсь блідий і стривожений.

— Що таке? — здивувалась я. — Привида побачив?

— Що ж, знаєш, — повільно сказав він, — може, і так. — Він неуважно схопив мій гребінець і підняв, щоб привести до ладу волосся. Коли запах «Сутінкової пори» раптово досяг його ніздрів, він зморщив носа й опустив щітку, натомість скориставшись своїм кишеньковим гребінцем.

Я визирнула у вікно: в’язи хитало то в один бік, то в другий, як ціпи. Відкрита віконниця стукала десь на іншому боці будівлі, і мені спало на думку, що нам варто було б, мабуть, зачинити віконниці в себе, хоча за негодою за вікном було досить захопливо спостерігати.

— Надто гамірно для привидів, як на мене, — сказала я. — Хіба вони не люблять тихі туманні вечори на кладовищах?

Френк трохи збентежено розсміявся.

— Напевно, це все історії Бейнбріджа і його херес, якого мені варто було пити менше. Нічого не було, мабуть.

Тепер я зацікавилась.

— То що ж саме ти бачив? — спитала я, сівши на стілець біля туалетного столика. Я вказала на пляшку віскі, трохи піднявши брову, і Френк одразу пішов налити пару чарок.

— Всього лише чоловіка, — почав він, наливаючи порцію собі й дві мені. — Він стояв на дорозі.

— Де? Біля цього будинку? — я розсміялася. — Тоді це справді мав бути привид: не уявляю жодної живої людини, яка стояла б там у таку ніч.

Френк нахилив глечик над склянкою, а потім, коли вода не потекла, докірливо подивився на мене.

— Не дивись на мене, — сказала я. — Ти використав усю воду. Та я не проти нерозбавленого. — І зробила ковток на підтвердження.

Френк, здавалося, роздумував, чи не спуститися до санвузла по воду, але відкинув ідею і продовжив розповідь, обережно сьорбаючи, наче в його склянці був купорос, а не найкращий односолодовий віскі «Гленфідих».

— Так, він стояв на краю саду по цей бік, біля огорожі. Я подумав, — він завагався, дивлячись на свою склянку, — мені здалося, що він дивився у твоє вікно.

— Моє вікно? Неймовірно! — я не змогла вгамувати легке тремтіння й пішла зачиняти віконниці, хоча вже було запізно для цього. Френк слідував за мною кімнатою, не замовкаючи.

— Так, я сам тебе бачив знизу. Ти розчісувала волосся й трохи обурювалася, бо воно стояло дибки.

— Тоді той чолов’яга гарно повеселився, — сказала я уїдливо. Френк похитав головою, хоча посміхнувся й пригладив долонями моє волосся.

— Ні, він не сміявся. Навпаки, він здавався через щось страшенно нещасним. Не те щоб я добре бачив його обличчя, та було щось у тому, як він стояв. Я підійшов до нього ззаду, і коли він не ворухнувся, я ввічливо спитав, чи можу чимось допомогти. Спочатку він повів себе так, наче не почув мене, саме так я і подумав через шум вітру, тож повторив слова і хотів торкнутися його плеча, щоб привернути увагу. Та не встиг цього зробити: він раптово розвернувся, проштовхнувся повз мене й пішов дорогою.