Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 3)

Френк захитав головою. Він встав навшпиньки й зазирнув за живопліт до саду поруч.

— Сумніваюся. Схожа пляма й на порозі Коллінзів.

— Справді? — я підійшла ближче до Френка, щоб бачити над живоплотом, — і для моральної підтримки. Нагір’я не здавалося підхожим місцем для серійних убивць, утім, сумніваюся, що такі персони обирають місця за якимись логічними критеріями. — Це доволі… неприємно, — зауважила я. В сусідній оселі ознак життя не було. — Як гадаєш, що сталося?

Френк спохмурнів, розмірковуючи, і врешті завзято ляснув себе по штанині.

— Схоже, я знаю! Зачекай тут хвилинку, — він вискочив у хвіртку і риссю рушив дорогою, залишивши мене в ненайзручнішому становищі на краю порога.

Незабаром він повернувся, задоволений, що знайшов підтвердження.

— Так, напевно, справа в цьому. Те саме біля кожного будинку в ряду.

— Таке? До них завітав маніяк-убивця? — я говорила різкувато, все ще нервуючи через те, що мене раптово покинули поряд з великою плямою крові.

Френк розсміявся.

— Ні, це ритуальна жертва. Неймовірно! — він став навколішки і, поклавши руки на траву, зацікавлено роздивлявся пляму.

Це звучало ненабагато краще за маніяка-вбивцю. Я сіла навпочіпки поруч із ним, зморщила ніс від смороду. Було рано для мух, але пара великих тутешніх комарів повільно рухалася навколо плями.

— Тобто — ритуальна жертва? — перепитала я. — Пані Берд ходить до церкви, це стосується й усіх сусідів. Це не Друїдів Пагорб чи щось таке, взагалі-то.

Він випростався, струшуючи траву зі штанів.

— Ти знаєш лише це, дівчинко моя, — сказав він. — Немає місця на світі, де повсякденне життя просякнуте старими забобонами й магією більше, ніж у Шотландському нагір’ї. Церква чи ні, пані Берд вірить у Давній Народ, так роблять і всі сусіди, — він вказав на пляму акуратно відполірованим носком. — Кров чорного півня, — пояснив він із задоволеним виглядом. — Будинки нові, як бачиш. Збірні.

Я холодно подивилася на нього.

— Якщо тобі здається, що це все пояснює, подумай ще раз. Яка різниця, старі будинки чи нові? І куди всі поділися?

— Пішли до пабу, думаю. Гайда подивимося? — він взяв мене за руку й вивів за хвіртку, і ми попрямували Джірсайд-роуд.

— Колись давно, — пояснював він, поки ми йшли, — та, власне, і не так давно також, коли будували дім, за звичаєм убивали якусь живність і закопували під фундаментом, аби умилостивити місцевих духів землі. Кажуть: «На первістку своєму покладе підвалини його, а на молодшому своєму поставить ворота його¹». Слова старі, як світ.

Я здригнулася від цитати.

— Тоді, напевно, для них доволі сучасно й розумно використовувати замість цього курей. Через те що будинки досить нові, під ними нічого не закопано, і мешканці тепер виправляють недогляд.

— Саме так, — Френк, здавалося, зрадів моєму прогресу й поплескав мене по спині. — Вікарій каже, що багато місцевих думали, що війна сталася через те, що люди відвертаються від свого коріння і не дотримуються належних запобіжних заходів, таких як закопування жертви під фундаментом чи спалювання рибних кісток на вогнищі — окрім тріски, звісно, — додав він, радісно відволікаючись. — Кістки тріски ніколи не спалюють — знала? — інакше не спіймаєш більше жодної. Кістки тріски завжди закопують.

— Запам’ятаю, — відповіла я. — Скажи, що зробити, щоб більше не бачити оселедця, і я почну так робити негайно.

Він похитав головою в задумі, заангажований своїм рафінованим розумом. У ці короткі періоди ученого захвату він втрачав зв’язок зі світом навколо себе, поринаючи цілком у загадки знань з усіх джерел.

— Не знаю щодо оселедця, — неуважно сказав він. — Та щоб прогнати мишей, треба розвісити пучки трясунки середньої. «Трясунка додому, миші — геть із дому», — так кажуть. А от тіла під фундаментом — з цього з’являється багато місцевих привидів. Знаєш Маунтджеральд, великий будинок в кінці Гай-стріт? Там є привид — робітник, якого вбили як жертву для фундаменту. Десь у вісімнадцятому столітті, не так уже й давно, — додав він замислено.

— Розповідають, що за наказом хазяїна дому спочатку побудували одну стіну, потім блок із каменю скинули зі стіни на одного з робітників — імовірно, для жертви обрали неприємного хлопця, — потім його закопали в льоху, а будинок добудували над ним. Він не залишає місце, де його вбили, окрім роковин смерті й чотирьох Старовинних днів.

— Старовинні дні?

— Давні свята, — пояснив він, все ще загублений у своїх розумових нотатках. — Гоґманай — це Новий рік, Свято літнього сонцестояння, Белтейн і День усіх святих. Друїди, народ культури дзвоноподібних келихів, стародавні пікти — всі пов’язували свята з сонцем і вогнем, з того, що нам відомо. Та хай там як, а привиди вільні у святі дні й можуть тинятися, де захочуть, шкодити або вчиняти добро, — він задумливо тер підборіддя. — Вже майже Белтейн — близько до весняного рівнодення. Краще будь обережна, коли наступного разу проходитимеш повз кладовище, — його очі заблищали, і я зрозуміла, що транс закінчився.

Я розсміялася.

— То там є відомі привиди?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Спитаємо у вікарія, коли зустрінемося з ним наступного разу?

Ми побачили вікарія доволі скоро насправді. Він разом з багатьма іншими жителями поселення був у пабі, пив світле пиво на честь нового освячення будинків.

Здавалося, він трохи засоромився, коли його спіймали на потуранні язичництву, а саме так і було, але назвав це всього лише місцевим звичаєм з історичним забарвленням, як носіння зеленого одягу.

— Це доволі захопливо, до речі, — зізнався він, і я впізнала, подумки зітхнувши, пісню вченого — звук такий же знайомий, як спів дрозда. Почувши поклик спорідненої душі, Френк одразу перейшов до шлюбного танцю науковця, і незабаром вони глибоко поринули в архетипи й паралелі між давніми забобонами й сучасними релігіями. Я знизала плечима, попрямувала крізь натовп до бару і назад, а в обох руках — великі келихи бренді з содовою.

Знаючи з досвіду, як складно відволікти увагу Френка від такого обговорення, я просто взяла його долоню, огорнула його пальцями ніжку келиха й залишила його в спокої.

Пані Берд я знайшла на широкій лаві біля вікна, де вона пила з чималої пінти лікер з літнім чоловіком, якого представила мені як пана Крука.

— Про цього чолов’ягу я вам казала, пані Рендалл, — сказала вона, її очі пояснішали від дії алкоголю й спілкування. — Це він знає про всілякі рослини.

— Пані Рендалл дуже цікавлять крихітні дрібні рослини, — повідомила вона своєму другові, який нахилив голову через поєднання ввічливості з приглухуватістю. — Вкладає їх у книжки і все таке.

— Справді? — спитав пан Крук, зацікавлено піднявши кошлату білу брову. — У мене є преси — справжні, до речі, і годяться для рослин. Отримав від мого племінника, коли той приїхав з університету на канікули. Він купив їх для мене, а мені забракло мужності сказати, що я таким не користуюся. Рослини краще вішати, знаєте, чи, може, висушувати на рамці й складати в марлевий мішечок чи банку, а от навіщо ви розплющуєте крихіток, я гадки не маю.

— Може, щоб на них дивитися, — м’яко втрутилася пані Берд. — Пані Рендалл зробила таку красу з квітів мальви і фіалок, що можна ставити в рамку й чіпляти на стіну.

— Угу, — вираз зморшкуватого обличчя пана Крука свідчив, мабуть, про сумнівність, на його погляд, такої пропозиції. — Що ж, якщо вони вам потрібні, пані, можете взяти преси, я не проти. Я не хотів їх викидати, а мені, маю сказати, користі з них катма.

Я запевнила пана Крука, що радо скористаюся пресами для рослин, а ще більше зрадію, якщо він покаже мені, де тут можна знайти рідкісні рослини. Він уважно роздивлявся мене якусь мить, нахилив голову вбік, наче старий боривітер, і, схоже, зрештою вирішив, що моя цікавість щира, і ми домовилися з ним зустрітися вранці задля екскурсії по місцевих чагарниках. Френк, я знала, збирався в Інвернесс на весь день, щоб переглянути деякі записи в ратуші, і я зраділа приводу не супроводжувати його: як на мене, усі записи схожі.

Незабаром Френк відчепився від вікарія, і ми попрямували додому разом із пані Берд. Я сама не поспішала згадувати кров півня на порозі, але Френк не був такий стриманий і з нетерпінням спитав у неї про походження звичаю.

— То це доволі старий звичай? — спитав він, зачіпаючи палицею придорожні бур’яни. Лобода біла й перстач уже розквітли, і я помітила набряклі пуп’янки дроку — ще тиждень, і розквітнуть.

— О, так, — пані Берд крокувала швидко, не щадила наші молоді кінцівки. — Старіший, ніж хтось знає, пане Рендалл. Ще до часів велетнів.

— Велетнів? — перепитала я.

— Так. Фінна і феніїв.

— Ґельські казки, — зауважив зацікавлено Френк. — Ці герої звідти. Напевно, зі скандинавським корінням. Тут помітний сильний вплив скандинавів, як і вздовж узбережжя на захід. Назви деяких місць зовсім не ґельські, а скандинавські.

Я закотила очі, відчуваючи черговий спалах, але пані Берд тепло усміхнулася й підбадьорила його, сказавши, що так і було і що вона була на півночі й бачила камінь Двох Братів, і це саме скандинавська назва, так?

— Скандинави спускалися на той берег сотні разів приблизно між 500-ми і 1300-ми роками нашої ери, — сказав Френк, замріяно дивлячись на обрій, наче бачив корабель вікінгів у сформованій вітром хмарі. — Тобто вікінги. І вони приносили з собою багато власних міфів. Ця країна годиться для міфів. Здається, тут все приживається.