Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 88)

Джеймі знову спробував перенести вагу на ногу, тримаючись за стіл.

— По-перше, ми одружені менше місяця, — зауважив він. — А ще… — він підняв очі й усміхнувся, хитаючи головою. — Я вже тобі казав, Сассенах. Усі твої думки видно на обличчі.

— Трясця, — мовила я.

Швидко перевіривши справи у своєму кабінеті, я провела наступний ранок, дбаючи про свого єдиного доволі вимогливого пацієнта.

— Ти маєш відпочивати, — сказала я згодом докірливо.

— Я відпочиваю. Принаймні моя щиколотка. Бачиш?

Довга литка без панчохи стирчала в повітрі, і кістлява худа стопа погойдувалася туди-сюди. Та раптом власник литки тихо зойкнув, опустив її й обережно розтер ще набряклу щиколотку.

— Так тобі й треба, — промовила, вистромляючи власні ноги з-під ковдри. — Ходімо. Ти валявся в ліжку надто довго. Тобі потрібно на свіже повітря.

Він сів, волосся впало на обличчя.

— Але ти казала, що мені потрібен відпочинок.

— Зможеш відпочивати на свіжому повітрі. Вставай. Я застелю ліжко.

Під невпинне бурчання про мою жорстокість і відсутність чуйності до важко пораненої людини він одягнувся й чекав, щоб я перев’язала щиколотку, після чого повернулася його природна бадьорість.

— Щось там волого, — сказав він, визирнувши у вікно, де легкий дощик докладав неабияких зусиль, аби стати потужною зливою. — Ходімо на дах.

— На дах? О, звісно. Немає кращих ліків для розтягнутої литки, ніж підйом шістьома прогонами сходів.

— П’ятьма. І в мене є палиця. — Він витягнув цю палицю — старий ціпок із глоду — з-за дверей урочистим жестом.

— Де ти це взяв? — поцікавилася, роздивляючись ціпок. Зблизька він виявився ще більш обшарпаним — шкарубка деревина завдовжки метр з гаком, загартована віком до міцності алмазу.

— Алек позичив. Вона в нього для мулів: б’є їх межи очі, щоб були уважніші.

— Це має добре допомагати, — промовила, роздивляючись потерту палицю. — Треба якось спробувати. На тобі.

Врешті-решт, ми опинилися в невеликому затишному місці одразу під виступом шиферної покрівлі. Низький парапет охороняв край невеликого оглядового майданчика.

— О, як гарно! — Навіть попри дощ із вітром краєвид відкривався чудовий: за широким срібним озером вивищувалися скелі, що тяглися до твердого сірого неба, наче чорні кулаки з гребенями.

Джеймі спирався на парапет, переносячи вагу на здорову ногу.

— Так. Я раніше приходив сюди, коли жив у замку.

Він вказав на озеро, вкрите віспинами від дощових крапель.

— Бачиш там перевал між двох крейґ?

— У горах? Так.

— Це шлях до Лалліброху. Коли сумую за домом, я іноді підіймаюся сюди й дивлюся в той бік. Уявляю, як лечу, наче крук, над тим перевалом, дивлюся на пагорби й поля, що простягаються по той бік гори, і на маєток в кінці долини.

Я ніжно торкнулася його руки.

— Ти хочеш повернутися, Джеймі?

Він обернувся до мене й усміхнувся.

— Що ж, я думав про це. Не знаю, чи хочу я цього, але вважаю, що ми мусимо. Не можу сказати, що ми там знайдемо, Сассенах. Але… так. Я тепер одружений. Ти — господиня Брох-Туараху. У розшуку чи ні, а я маю повернутися, навіть якщо не назавжди, а лише щоб навести лад.

Я відчула хвилювання: з одного боку це обіцяло полегшення від того, що залишу Леох з усіма його інтригами, а з другого — побоювання невідомості, що чекала на нас за межами замку.

— Коли поїдемо?

Він насупився, барабанячи пальцями по парапету. Камінь був темний і слизький від дощу.

— Гадаю, треба дочекатися прибуття герцога. Може, йому вдасться зробити Колуму послугу, взявшись за мою справу. Якщо не зможе очистити моє ім’я, то принаймні може домовитися про помилування. Тоді буде набагато безпечніше повертатися у Лалліброх.

— Ну, так, але…

Джеймі кинув на мене різкий погляд, коли я завагалася.

— Що таке, Сассенах?

Я глибоко вдихнула.

— Джеймі… якщо я дещо тобі скажу, обіцяєш не питати, звідки я знаю?

Він схопив мене за руки, зазираючи в мої очі. Дощ вкрив його волосся, дрібні краплі стікали по його щоках. Він усміхнувся мені.

— Я казав, що не прохатиму розкрити те, чого ти не хочеш розповідати. Так, обіцяю.

— Може, присядемо. Тобі не варто довго стояти на тій нозі.

Ми відійшли до стіни, де шифер даху, що нависав, залишив сухою невеличку ділянку мурування, і зручно влаштувалися там спинами до стіни.

— Добре, Сассенах. Що таке? — спитав Джеймі.

— Герцог Сандрінґемський, — сказала я і прикусила губу. — Джеймі, не довіряй йому. Я сама не все про нього знаю, але знаю… з ним щось не те. Щось неправильне.

— Ти знаєш про це? — Він здивувався.

Тепер витріщилась я.

— Тобто ти вже про нього знаєш? Ти з ним зустрічався? — я зраділа. Можливо, про таємничий зв’язок між герцогом і справою якобітів відомо більше, ніж думали Френк і вікарій.

— О, так. Він був тут у гостях, коли мені було шістнадцять. Коли я… пішов.

— Чому ти пішов? — мені було цікаво, і я раптом згадала слова Джейліс Дункан, коли вперше зустріла її в лісі. Дивні чутки, що Джеймі був справжнім батьком сина Колума, Геміша. Я знала, що це не він, просто не міг ним бути, але, можливо, з усіх у замку про це знала лише я. Така підозра легко могла привести до того замаху Дуґала на життя Джеймі — якщо напад у Карр’яріку був справді замахом.

— Це було не через… пані Летішу? — спитала я з ваганнями.

— Летіша? — Він не приховував ошелешеного здивування, і щось всередині мене, щось стиснуте, хоча я цього й не усвідомлювала, раптово розслабилося. Я не вірила, що припущення Джейліс мало сенс, та все ж…

— Чому ти згадала Летішу? — поцікавився Джеймі. — Я прожив у замку рік, але пригадую лише одну розмову з нею, коли вона покликала мене до своєї кімнати й вичитала за те, що я влаштував гру в шинті²⁹ серед її троянд у саду.

Я переказала йому слова Джейліс, і він розсміявся, дихання перетворювалося на пару в прохолодному вологому повітрі.»

— Боже, — сказав він, — ніби я насмілився б!

— Гадаєш, Колум не міг таке підозрювати? — спитала я.

Він рішуче захитав головою.

— Ні, Сассенах. Якби він думав про таке, я не дожив би до сімнадцяти, не те що до зрілого віку в двадцять три роки.

Це більш-менш підтвердило мої враження від Колума, але я все ж зраділа. Обличчя Джеймі стало задумливим, погляд блакитних очей зненацька став далеким.

— Та якщо подумати, Колум може не знати, чому я тоді так зненацька залишив замок. І якщо Джейліс Дункан розповсюджує такі чутки — з нею ніякого спокою, Сассенах; вона пліткарка і сварлива жінка, якщо не відьма, як кажуть люди, — гадаю, краще буде розповісти йому.

Він подивився на воду, що лилася з карнизів.

— Ліпше нам спуститися, Сассенах. Тут стає мокрувато.

Поверталися ми іншим шляхом: перетнули майданчик і через зовнішні сходи спустилися до саду, де я хотіла зібрати трохи борщівника, якщо злива не завадить. Ми сховалися під стіною замку, карниз одного з вікон нависав і відбивав дощ згори.

— Що ти робитимеш з огірочником, Сассенах? — з інтересом спитав Джеймі, дивлячись на розкидані лози й рослини, прибиті дощем до землі.

— Поки він зелений — нічого. Спочатку його сушать, а потім…