Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 87)

Я запхала до рота постраждалий палець, поки обережніше крутила пучок другою рукою. Джеймі завмер, роздивляючись його мить. А потім раптом схопив, підійшов до відчиненого вікна і жбурнув пучок надвір. Повернувшись до ліжка, він жваво струсив крихти землі з коріння рослин у долоню й викинув услід за пучком. Із грюкотом зачинив вікно й повернувся, обтрушуючи долоні.

— Вже нема, — сказав він без потреби й заліз у ліжко. — Повертайся до ліжка, Сассенах.

— Що це було? — спитала я, влаштовуючись біля нього.

— Певно, жарт, — сказав він. — Неприємний, але лише жарт. — Він піднявся на лікті й задув свічку. — Ходи сюди, мо дюін, — промовив він. — Я змерз.

Незважаючи на тривогу через пагубу, я спала добре, захищена надійно замкненими дверима й руками Джеймі. На світанку мені наснилися трав’янисті луки з метеликами. Жовті, коричневі, білі й оранжеві, вони кружляли навколо мене, наче осіннє листя, сідали мені на голову й плечі, ковзали моїм тілом, як дощ, крихітні лапки лоскотали мою шкіру, а биття оксамитових крилець було наче відлунням мого серця.

Я м’яко виринула на поверхню реальності й виявила, що лапками метеликів на моєму животі були палаючі пасма м’якого рудого волосся Джеймі, а метеликом між моїми стегнами був його язик.

— Ммм, — сказала я дещо пізніше. — Що ж, мені-то дуже добре, а як щодо тебе?

— Ще три чверті хвилини, якщо ти так продовжиш, — сказав він, прибираючи мою руку з усмішкою. — Але я краще не поспішатиму, адже я повільний і хитрий чоловік. Чи можу я попрохати вас побути зі мною ввечері, господине?

— Можеш, — сказала я. Закинула руки за голову й дивилася на нього з викликом з-під наполовину опущених повік. — Якщо щиро зізнаєшся, що настільки ослаб, що вже не можеш більше ніж раз на день.

Він подивився на мене, примружившись, зі свого місця на краю ліжка. Неочікуваний спалах білого, він кинувся, і я опинилася притиснутою до перини.

— Що ж, — сказав він у моє сплутане волосся, — не кажи, що я не попереджав.

Дві з половиною хвилини по тому він застогнав і розплющив очі. Він жваво потер обличчя й голову обома руками, коротке волосся від цього стирчало, наче голки дикобраза. Потім із тихою ґельською лайкою він вислизнув неохоче з-під ковдри й почав одягатися, тремтячи в холодному ранковому повітрі.

— Навряд ти можеш, — з надією спитала я, — сказати Алеку, що захворів, щоб повернутися до ліжка?

Він розсміявся, нахилився й поцілував мене, а потім став шукати під ліжком панчохи.

— Якби ж я міг, Сассенах. Та навряд чи щось окрім віспи, чуми або тяжких тілесних ушкоджень може стати виправданням. Якщо я не стікаю кров’ю, Старий Алек прийде сюди миттю й забере мене зі смертного ложа заради допомоги з вигнанням глистів.

Я дивилася на його довгі витончені литки, поки він акуратно підтягував панчоху й загортав її згори.

— Тяжкі тілесні ушкодження, кажеш? Я можу щось подібне організувати, — загрозливо сказала я.

Він гмикнув, простягаючи руку за другою панчохою.

— Обережніше кидайся крихітним ножиком, Сассенах. — Він спробував хтиво підморгнути, але замість цього вдалося примружитися. — Якщо поцілиш надто високо, тобі я вже теж не стану в пригоді.

Я вигнула брову й зарилася глибше під ковдру.

— Не переймайся. Нічого вище колін, обіцяю.

Він поплескав мене по одній з опуклостей і пішов до стайні, доволі гучно наспівуючи мелодію із «Серед вересу». Приспів долітав зі сходів:

— З дівчиною разом на пагорбі сидів…

Високо над коліном мене джміль вкуси-и-ив…

Ось таке буває серед вересових полів!

Він був правий, вирішила я; він не вміє гарно співати.

На якийсь час я занурилася у стан задоволеної сонливості, але незабаром підвелася, щоб поснідати. Більшість мешканців замку вже поїли й пішли працювати; ті, хто ще був у залі, віталися зі мною доволі люб’язно. Не було косих поглядів, виразів прихованої ворожості, я не бачила, щоб хтось намагався перевірити, чи спрацювала їхня маленька неприємна каверза. Але я все одно спостерігала за обличчями.

Ранок я провела сама в саду й полях з кошиком і палицею-копачкою²⁸. Майже закінчилися деякі найбільш вживані трави. Зазвичай мешканці селища зверталися за допомогою до Джейліс Дункан, але останнім часом кілька пацієнтів з селища почали навідуватися до мого кабінету, і ліки швидко закінчувалися. Можливо, хвороба чоловіка заважала Джейліс дбати про своїх постійних клієнтів.

Решту дня я провела у своєму кабінеті. Пацієнтів було небагато: лише випадок стійкого висипу, вивих великого пальця й хлопець із кухні, що вилив собі на ногу каструлю гарячого супу. Видавши мазь зі стилінгії й кореня ірису і вправивши й перев’язавши великий палець, я заходилася товкти кам’яний корінь, якому дуже підходила ця назва, в одній із малих ступ покійного Бітова.

Робота була нудна, але пасувала до такого лінивого дня. Врешті, я відклала її. Ставши на стіл, аби визирнути у вікно, побачила, як блакитні тіні видовжуються під в’язами на заході.

Всередині скляні пляшки сяяли впорядкованими рядами, у шафах поруч із ними лежали охайні стосики бинтів і компресів. Аптечна шафа старанно вичищена й продезінфікована. Тепер там зберігалися запаси сушеного листя, коренів і грибів, ретельно запаковані у марлеві мішечки. Я глибоко вдихнула різкі й пряні запахи мого прихистку й задоволено видихнула.

І раптом зі здивуванням усвідомила: я задоволена. Хоча тут у житті було багато невизначеності, незважаючи на неприємну пагубу, навіть попри постійний біль і сум за Френком я не почувалася нещасною. Навпаки.

Одразу ж відчула сором і докори сумління. Як я можу радіти, коли Френк, мабуть, божеволіє від тривоги? Якщо життя в тому часі продовжується без мене — а я не бачу причин для зупинки — маю вважатися зниклою протягом чотирьох місяців. Я уявила, як він обшукує шотландські околиці, викликає поліцію, чекає на якийсь знак, якесь слово від мене. Зараз він уже, напевно, майже припинив сподіватися й чекає натомість на повідомлення про моє знайдене тіло.

Відсунувши ступу, я заходилася крокувати вузькою кімнатою, поглинута хвилею відчуттів провини, печалі й жалю. Мала б утекти раніше. Мала докладати більше зусиль задля повернення. Але я це робила, нагадала собі, намагалася кілька разів. І от що вийшло.

Я взяла шлюб із шотландцем поза законом, на нас обох полює жорстокий капітан драгунів. Жити доводиться серед купи дикунів, які можуть завиграшки вбити Джеймі, якщо вважатимуть його загрозою їхній дорогоцінній спадкоємності клану. А найгірше з цього всього те, що я почуваюся щасливою.

Безпорадно дивлячись на ряди слоїків і пляшок, я сіла. День за днем з моменту повернення до Леоху я навмисно придушувала спогади про минуле життя. Глибоко всередині знала, що скоро мушу прийняти рішення, але відтягувала, відкладаючи необхідність на інший день, на іншу годину, ховаючи свою невпевненість у задоволеннях у компанії Джеймі — і в його руках.

Раптом пролунали удари й лайка в коридорі, і я квапливо підвелася й пішла до дверей. І саме в цей час увірвався сам Джеймі — його підтримували згорблений Старий Алек Макмен з одного боку і худий, але серйозний хлопчик-конюх з другого. Він опустився на мій стілець, витягнувши ліву ногу, і невдоволено скривився. Гримаса свідчила радше про роздратування, а не біль, тож я встала навколішки, щоб оглянути ушкоджену кінцівку, майже без тривоги.

— Невелике розтягнення, — мовила я після поверхневого огляду. — Що ти зробив?

— Упав, — стисло сказав Джеймі.

— З огорожі? — жартівливо спитала я.

Він насупився:

— Ні. З Донаса.

— Ти катався на ньому? — вражено спитала я. — Тоді тобі пощастило злізти з нього з розтягненням литки. — Я принесла довгий бинт і заходилася перев’язувати суглоб.

— Ну, було не так і погано, — сказав розсудливо Старий Алек. — Якийсь час, хлопче, тобі вдавалося з ним упоратись.

— Я знаю, — огризнувся Джеймі, скреготав зубами, поки я затягувала щільно бинт. — Його вжалила бджола.

Кошлаті брови піднялися.

— Он воно що! Поводився так, наче в нього поцілили кинджалом, — повідомив він мені. — Підскочив у повітря всім тілом, потім приземлився й просто збожеволів — носився загоном, як джміль у банці. Твій хлопчисько теж застряг, — сказав він, киваючи на Джеймі, який знову скорчив невдоволену гримасу у відповідь, — поки кремезний жовтий біс не перестрибнув огорожу.

— Перестрибнув? І де він тепер? — спитала, випроставшись і обтрушуючи долоні.

— Напевно, на шляху до пекла, — сказав Джеймі, опускаючи ногу й намагаючись обережно тиснути на неї вагою. — Най там і лишається.

Він скривився і сів.

— Сумніваюся, що дияволу буде багато користі від частково приборканого жеребця, — зауважив Алек. — Він сам може перетворюватися на коня, коли потрібно.

— Може, це і є Донас, — запропонувала я, розважаючись.

— Не сумніваюся, — Джеймі ще кипів, але починав відновлювати звичний гумор. — Але диявол зазвичай чорний жеребець, хіба ні?

— О, так, — сказав Алек. — Великий чорний жеребець, що рухається так само швидко, як думка між чоловіком і жінкою.

Він привітно усміхнувся Джеймі й встав, щоб піти.

— Щодо цього, — сказав він, підморгнувши мені, — завтра я на тебе в стайнях не чекаю. Залишайся в ліжку, хлопче, та, гм… відпочинь.

— Чому, — запитала я, дивлячись услід буркотливому старому головному конюху, — всі вважають, що ми думаємо лише про те, як опинитися разом у ліжку?