Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 86)

— Я не бачив його верхи, але ось що скажу, хлопче: я сподіваюся, що мені ніколи не знадобиться стільки хоробрості, скільки має Колум.

Я помітила, як допитливий погляд Геміша впав на спину Джеймі у шрамах, але він промовчав. Його думки, схоже, зосередилися на іншій темі.

— Руперт сказав, що тобі довелося одружитися, — зауважив він, жуючи яблуко.

— Я хотів одружитися, — твердо сказав Джеймі, повернувши вила до стіни.

— О. Ну… добре, — невпевнено сказав Геміш, наче збентежений новою ідеєю. — Та мені було цікаво… ти проти?

— Проти чого?

Зрозумівши, що розмова може затягнутися, Джеймі сів на тюк сіна. Стопи Геміша не діставали до підлоги, бо інакше він шаркав би ними. Замість цього він легенько тарабанив п’ятами по щільно набитому тюку.

— Ти проти бути одруженим? — спитав, дивлячись на кузена. — Тобто кожної ночі лягати в ліжко з пані.

— Ні, — сказав Джеймі. — Насправді, це дуже приємно.

Геміш сумнівався.

— Я сумніваюся, що мені таке сподобається. Усі дівчата, яких я знаю, худі, як палиці, і від них пахне ячмінним відваром. Пані Клер — тобто твоя пані, — квапливо додав він, ніби бажаючи уникнути плутанини, — вона, гм, з нею, схоже, приємніше спати. Тобто вона м’яка.

Джеймі кивнув.

— Так, це правда. І пахне добре, — промовив він.

Навіть у тьмяному світлі я бачила, як малий м’яз смикався біля кутика його рота, і знала, що він не наважиться дивитися на сінник.

Довга пауза.

— Звідки ти знав? — спитав Геміш.

— Що знав?

— З якою пані варто одружитися, — нетерпляче промовив хлопчик.

— О. — Джеймі відкинувся і притулився до кам’яної стіни з руками за головою.

— Я якось спитав у свого батька, — сказав він. — А батько сказав, що я сам зрозумію. А якщо ні, то це не та дівчина.

— Мгм. — Судячи з виразу малого обличчя в ластовинні, таке пояснення його не дуже влаштовувало. Геміш відхилився, навмисно наслідуючи позу Джеймі. Його ноги в панчохах стирчали за краєм тюка сіна. Він був малий, але його міцне тіло натякало, що колись він буде схожий на кузена. Квадратні плечі й нахил твердого витонченого черепа були майже однаковими.

— А де твоє взуття? — спитав невдоволено Джеймі. — Ти ж не кинув його знову на пасовищі? Мати надере тобі вуха, якщо ти його загубив.

Геміні знизав плечима, наче не боявся наслідків. Його думки явно займало дещо важливіше.

— Джон… — почав він, задумливо насупивши світлі брови, — Джон каже…

— Джон-конюх, Джон із кухні чи Джон Кемерон? — спитав Джеймі.

— Конюх. — Геміш махнув рукою, не бажав відволікатися. — Він казав, гм, про одруження…

— Ммм? — Джеймі видав звук заохочення, ввічливо відвернувши обличчя. Він підвів очі, зустрівся зі мною поглядом, коли я визирнула за край. Я усміхнулася йому, і Джеймі довелося прикусити губу, щоб не відповісти тим же.

Геміш глибоко вдихнув, швидко видихнув, виштовхнув слова, як постріл з рушниці.

— Він-сказав-що-треба-обслуговувати-дівчину-як-жеребець-кобилу-і-я-не-повірив-йому-але-хіба-це-правда?

Я прикусила палець, щоб не засміятися. Місце Джеймі було не таким вдалим, тож він вп’явся пальцями в м’ясисту частину ноги, його обличчя стало червоним, як у Геміша. Вони нагадували два томати, що розмістили поруч на тюкові сіна, щоб оцінювати на місцевому ярмарку.

— Гм, так… ну, приблизно… — сказав він, голос звучав придушено. А потім опанував себе.

— Так, — твердо сказав він, — саме так.

Геміш кинув наляканий погляд на найближчий денник, де відпочивав гнідий жеребець із виразно помітним репродуктивним органом. Тоді він із сумнівом подивився на свої коліна, а я запхала до рота якомога більше тканини.

— Дещо відрізняється, — продовжив Джеймі. Яскравий колір почав згасати на його обличчі, хоча загрозливе тремтіння навколо рота не зникло. — Почнімо з того, що це… ніжніше.

— То кусати за шию не потрібно? — вираз обличчя Геміша був серйозний і уважний, він усе старанно запам’ятовував. — Щоб утримати на місці?

— Гм… ні. Зазвичай. — Проявляючи неабияку силу волі, Джеймі мужньо взявся за обов’язок просвітництва.

— І ще дещо відрізняється, — сказав він, старанно не дивлячись угору. — Можна робити це лицем до лиця, а не ззаду. Як жінка захоче.

— Жінка? — Геміша це ошелешило. — Я вважаю, що робив би це ззаду. Навряд чи мені сподобається, що хтось дивитиметься на мене, поки я займаюся чимось таким. А складно, — спитав він, — складно не сміятися?

Я все ще думала про Джеймі й Геміша, коли лягала спати тієї ночі. Відгорнула товсті ковдри, усміхаючись. З вікна тягло холодом, і я хотіла заповзти під ковдри й притулитися до тепла Джеймі. Невразливий до холоду, він, здавалося, носив усередині себе маленьку піч, і його шкіра завжди була тепла; іноді майже розпечена, наче він палав сильніше у відповідь на мій холодний доторк.

Я все ще була незнайомкою і чужоземкою, але вже не гостею замку. Одружені жінки стали дещо привітнішими, бо тепер я була однією з них, а от молодші дівчата, схоже, були сильно невдоволені фактом, що я забрала з-під носа підхожого молодого холостяка. Взагалі, помічаючи кількість холодних поглядів і зауважень крізь зуби, я стала задумуватися, скільки дівчат із замку побували з Джеймі Мактавішем в усамітненій ніші під час його недовгого перебування тут.

Звісно, не Мактавішем. Більшість мешканців замку завжди знала, хто він такий, і я теж тепер знала. Тепер він для всіх став Фрейзером, а з ним і я. Мене привітали як пані Фрейзер у кімнаті над кухнями, де одружені жінки шили й колисали своїх дітей, обмінюючись материнськими порадами і дивлячись на мою талію відверто оцінювально.

Через мої недавні труднощі з зачаттям я не врахувала можливість вагітності, коли погодилася вийти за Джеймі, тож боязко очікувала на місячні, але ті почалися вчасно. Цього разу я відчула лише полегшення, а не сум, який з’являвся зазвичай. Моє життя й без того сильно ускладнилося, тож не хотілося додавати до всього ще й дитину. Можливо, Джеймі відчув краплину жалю, хоча теж виразив полегшення: батьківство було розкішшю, якої не міг собі дозволити чоловік у його становищі.

Двері відчинилися, і він увійшов, ще витираючи голову лляним рушником, краплі води з мокрого волосся залишали темні плями на його сорочці.

— Де ти був? — здивовано спитала я. Леох був розкішний, порівняно з будинками в селищах і на фермах, але не мав ніякого обладнання для купання, окрім мідної ванни, в якій Колум вимочував ниючі ноги, та дещо більшої ванни, якою користувалися жінки, які вважали, що зусилля на її наповнення були вартими усамітнення.

Інакше можна було митися лише частинами, за допомогою чаші й глечика, або в озері чи малій кімнаті з кам’яною підлогою в саду, де молоді жінки звикли стояти оголеними, поки їхні подруги поливали їх водою з відер.

— В озері, — відповів він, охайно повісивши вологий рушник над підвіконням. — Хтось, — похмуро сказав він, — залишив двері денника прочиненими, і двері стайні теж, і Коер троха поплавав у сутінках.

— О, тому тебе не було за вечерею. Та хіба коні люблять плавати? — спитала я.

Він захитав головою, розчісуючи руками волосся, щоб висушити його.

— Не люблять. Але вони, як і люди, всі різні. І Коер обожнює молоді рослини, що ростуть по берегах. Він пасся біля води, коли зграя собак з селища прибігла й загнала його в озеро. Довелося відганяти їх, а потім йти у воду за ним. Я ще спіймаю малого Геміша, — сказав він похмуро. — Навчу його, що треба зачиняти двері.

— Ти розповіси про це Колуму? — спитала я, відчуваючи приязнь до винуватця.

Джеймі захитав головою, поки копирсався у своєму спорані. Він витягнув булочку й шмат сиру, явно поцуплені з кухні дорогою до кімнати.

— Ні, — сказав він. — Колум досить суворий з хлопцем. Якщо він почує, що той поводився так легковажно, заборонить йому кататися місяць, хоча той і не зможе після побиття. Боже, вмираю з голоду. — Він жадібно відкусив шматок булочки, розсипаючи крихти.

— Не лізь із цим до ліжка, — промовила, ковзаючи під ковдру. — Тоді що ти збираєшся зробити з Гемішем?

Він проковтнув рештки булочки й усміхнувся мені.

— Не переймайся. Я випливу з ним у човні на озеро завтра перед вечерею й кину його у воду. Поки він дістанеться берега й висохне, вечеря завершиться. — Він доїв сир за три укуси й безсоромно облизав пальці. — Нехай іде спати мокрий і голодний. Побачимо, чи сподобається йому, — підсумував похмуро.

Він з надією зазирнув до шухляди, де я іноді зберігала яблука чи інші невеликі ласощі. Та цієї ночі там нічого не було, і він закрив шухляду, зітхаючи.

— Гадаю, я доживу до сніданку, — філософськи мовив він, швидко роздягнувся й заповз до мене, тремтячи. Хоча його кінцівки замерзли від плавання в крижаному озері, тіло все ще було блаженно теплим.

— Мм, з тобою приємно зігріватися, — пробурмотів він, саме цим і займаючись. — Ти пахнеш інакше. Викопувала сьогодні рослини?

— Ні, — здивовано сказала я. — Я думала, це від тебе… я про запах. Це був терпкий трав’янистий аромат, не неприємний, але незнайомий.

— Від мене пахне рибою, — повідомив він, понюхавши свою долоню. — І мокрим конем. Ні, — він нахилився ближче і вдихнув. — Ні, це й не ти. Але близько.

Він вислизнув з ліжка й відгорнув ковдри, шукаючи. Джерело запаху ми знайшли під моєю подушкою.

— Що за..? — я підняла його й одразу впустила. — Ай! Тут шипи!

Це був невеликий пучок рослин, грубо видертих з корінням і перев’язаних чорною ниткою. Рослини зів’яли, але гіркий запах все ще підіймався від пониклого листя. У букеті була одна квітка, зім’ятий первоцвіт, чиє колюче стебло вкололо мій великий палець.