Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 85)

Та залишається факт, що я зв’язана обітницями, вірністю й законом з іншим чоловіком. А ще й любов’ю.

Я не могла, не могла сказати Джеймі про свої почуття до нього. Зробити це й піти, як я мусила, було б верхом жорстокості. І брехати йому я теж не могла.

— Клер!

Він обернувся до мене, дивився на мене, і я відчувала це. Не говорила, але підняла до нього обличчя, коли він нахилився поцілувати мене. Не могла брехати йому і в цьому, тож я так не вчинила. Все ж таки, подумала туманно, я обіцяла йому чесність.

Нас перервало гучне «Кхем!» з-за огорожі загону. Джеймі сіпнувся, розвернувся на звук, інстинктивно сховавши мене за себе. А потім завмер і усміхнувся, побачивши Старого Алека Макмена, що стояв там у брудних картатих штанях і глузливо роздивлявся нас одним яскравим блакитним оком.

Старигань тримав страхітливі ножиці для кастрації коней, які він підняв в іронічному салюті.

— Я збирався попрацювати цим із Магометом, — зауважив він. — Та, може, краще використати їх тут, га? — Він привітно побрязкав товстими лезами. — Тоді ти зосередився б на роботі, а не на своєму піструні, хлопче.

— Навіть не шуткуй про це, стариганю, — сказав Джеймі з усмішкою. — То ти мене хотів?

Алек поворушив бровою, схожою на пухнасту гусінь.

— Ні, чого ти так подумав? Я вирішив, що хочу сам заради розваги спробувати каструвати дворічного жеребця. — Він захрипів коротко від власної дотепності, потім махнув ножицями на замок.

— Іди, дівча. Отримаєш його за вечерею — якщо він такий тобі ще знадобиться.

Наче не довіряючи його останнім словам, Джеймі простягнув довгу руку і вправно вихопив ножиці.

— З цим я почуватимусь безпечніше, — сказав він, вигнувши брову в бік Старого Алека. — Йди, Сассенах. Коли я виконаю за Алека всю його роботу, я прийду й відшукаю тебе.

Він нахилився, щоб поцілувати мене в щоку, і прошепотів на вухо:

— Стайні. Коли сонце на середині неба.

Стайні замку Леох були побудовані краще за більшість будинків, що я бачила у наших мандрах з Дуґалом. Підлога й стіни з каменю, з отворів — лише вузькі вікна по один бік і двері по другий, а ще вузькі прорізи під дахом, густо вкритим соломою, в які було зручно залітати совам, що не давали заводитися в сіні мишам. А ще вони впускали багато повітря і достатньо світла, щоб стайні були приємно тьмяними, а не похмурими.

На сіннику вгорі, одразу під дахом, освітлення було ще краще, малювало жовті смуги на копицях сіна й осяювало пил, що літав там, наче він був із золота. Повітря проходило крізь щілини теплим вітерцем, що пах левконією, гвоздиками й часником із садів неподалік, а приємний тваринний запах коней підіймався знизу.

Джеймі поворушився під моєю долонею й сів, від руху його голова з тіні опинилася в сяйві сонця, наче хтось запалив свічку.

— Що таке? — сонливо спитала я, розвернувши голову в той бік, куди він дивився.

— Малий Геміш, — тихо сказав він, визираючи з-за краю сінника на стайні внизу. — Напевно, до свого поні.

Я незграбно перевернулася на живіт поруч із ним, вкрилася складками нижньої сорочки заради скромності — дурна думка, бо знизу могли побачити хіба що мою голову.

Син Колума, Геміш, повільно крокував проходом між загонами стайні. Він наче вагався біля деяких загонів, хоча ігнорував зацікавлені гніду й руду голови, що визирнули і вивчали його. Він явно щось шукав, і не свого товстого коричневого поні, який спокійно жував сіно в загоні біля дверей стайні.

— Боже, він іде до Донаса! — Джеймі схопив кілт, квапливо огорнув себе ним, а потім зник за краєм сінника. Не шукаючи драбину, повис на руках і зістрибнув на підлогу. Приземлився на камінні, всипаному соломою, але шуму було достатньо, щоб Геміш розвернувся з переляканим зойком.

Маленьке обличчя у ластовинні трохи розслабилося, коли він зрозумів, хто це, але блакитні очі залишилися настороженими.

— Допомога потрібна? — бадьоро поцікавився Джеймі. Він наблизився до денників і притулився до однієї з підпор, примудрившись уклинитися між Гемішем і денником, до якого прямував хлопчик.

Геміш завагався, але потім випростався, випнув вузьке підборід дя.

— Я покатаюся на Донасі, — сказав він, намагаючись звучати рішуче, але вдавалося погано.

Кличка Донас означала «демон», і вона була такою не заради краси — кінь стояв у деннику в далекому кінці стайні: задля безпеки його відокремили від найближчих коней порожнім загоном. Кремезний, злобний, необ’їжджений рудий жеребець. Навіть наблизитися до нього наважувалися лише Старий Алек і Джеймі. З тіні його денника пролунало роздратоване іржання, і величезна мідна голова зненацька мотнулася, чималі жовті зуби клацнули в повітрі: кінь марно спробував вкусити таке спокусливе оголене плече.

Джеймі не ворушився, знаючи, що жеребець не зможе дотягнутися до нього. Геміш відскочив з писком, явно переляканий раптовою появою цієї жахливої блискучої голови з налитими кров’ю очима, що закочувалися, і роздутими ніздрями.

— Сумніваюся, — спокійно зауважив Джеймі. Він нахилився і стиснув плече свого малого кузена, відводячи його від коня, що обурено бив у огорожу денника. Геміш тремтів, як і дошки загону, поки небезпечні копита гамселили по дереву.

Джеймі розвернув хлопця обличчям до себе, стояв і дивився на нього, поклавши долоні на стегна в кілті.

— А тепер, — твердо сказав він, — що сталося? Навіщо тобі здався Донас?

Геміш уперто зціпив зуби, але вираз обличчя Джеймі був підбадьорливим і водночас невблаганним. Він злегка стукнув хлопчика по плечу, отримав у відповідь стриману усмішку.

— Кажи вже, дюін, — м’яко сказав Джеймі. — Ти знаєш, я нікому не розповім. Наробив дурниць?

Світла шкіра хлопчика злегка зашарілася.

— Ні. Хоча… ні. Ну, може, трохи.

Ще трохи заохочень, і розповідь зазвучала, спочатку неохоче, а потім бурхливою течією зізнань.

Учора він катався на своєму поні з іншими хлопцями. Кілька старших хлопців почали змагатися, чий кінь перестрибне вищу перепону. Геміш захоплювався ними і заздрив, тож бравада подолала здоровий глузд, і він спробував змусити свого товстого поні перестрибнути кам’яну огорожу. Не маючи ні вміння, ні інтересу, поні різко зупинився біля перепони, перекинувши юного Геміша через свою голову й огорожу, і той ганебно впав у кропиву по той бік перепони. Вжалений кропивою й улюлюканням друзів, Геміш вирішив приїхати сьогодні на «справжньому коні», як він висловився.

— Вони не сміятимуться, якщо я приїду на Донасі, — сказав він уявляючи сцену з похмурою насолодою.

— Сміятися не будуть, — погодився Джеймі. — Бо будуть збирати шматки.

Він дивився на кузена, повільно хитаючи головою.

— От, що я скажу, хлопче. Щоб стати гарним вершником, потрібні сміливість і розум. Сміливість ти маєш, а розуму поки що не вистачає. — Він обійняв рукою плечі Геміша, втішаючи, і повів його до кінця стайні.

— Ходімо. Допоможи рознести вилами сіно, і ми познайомимо тебе з Коером. Ти правий, тобі потрібен кращий кінь, якщо ти готовий, але не варто вбивати себе, щоб довести це.

Кинувши погляд на сінник, проходячи повз, він підняв брови й безпорадно знизав плечима. Я усміхнулася й помахала йому, щоб він ішов далі — я не була проти. Спостерігала, як Джеймі взяв яблуко з кошика, що стояв біля дверей. Забравши вила з кутка, він відвів Геміша до одного з центральних денників.

— Ось, кузене, — сказав він, завмерши. Тихо свиснув крізь зуби, і гнідий широколобий кінь висунув голову, пирхаючи крізь ніздрі. Великі темні добрі очі й вуха, трохи нахилені вперед, надавали коневі виразу дружньої пильності.

— Тож, Коере, кьямар а ха у²⁷? — Джеймі рішуче поплескав по гладкій шиї і почухав вуха, що стирчали.

— Ходи сюди, — сказав він, помахавши малому кузену. — Так, поруч зі мною. Ближче, щоб він міг тебе понюхати. Коні люблять тебе нюхати.

— Я знаю. — Високий голос Геміша був зневажливим. Він ледь діставав до носа коня, але потягнувся й поплескав. Він не рухався, поки велика голова опустилася й зацікавлено нюхала його вухо, від чого його волосся ворушилося.

— Дай мені яблуко, — сказав він Джеймі.

Той послухався. М’які оксамитові губи ніжно забрали фрукт з долоні Геміша, великі зуби спіймали яблуко, і воно зникло з соковитим хрустом. Джеймі схвально спостерігав.

— Так. Ви поладнаєте. Тоді знайомтеся, поки я закінчу годувати інших, а потім зможеш на ньому покататися.

— Самостійно? — з нетерпінням спитав Геміш. Коер, чия кличка означала «Піна», був добродушним, але міцним і бадьорим жеребцем чотирнадцять долонь заввишки, тож сильно відрізнявся від коричневого поні.

— Двічі проїдеш навколо загону, поки я спостерігаю, і якщо не впадеш чи не смикнеш його за рота, зможеш поїхати сам. Але не стрибай на ньому, поки я не дозволю. — Довга спина нахилилася, сяючи в теплих сутінках стайні, поки Джеймі підіймав вилами сіно з кутка і відносив до одного з денників.

Він випростався й усміхнувся кузену.

Вони взяли по яблуку й хрумтіли ними, спершись на стіну стайні. Доївши, Джеймі віддав недогризок рудому коню, що нюхав його, і знову схопив вила. Геміш ішов слідом за ним проходом, повільно жуючи.

— Я чув, мій батько був чудовим вершником, — невпевнено промовив Геміш після недовгої тиші. — До… того, як уже не міг таким бути.

Джеймі швидко кинув погляд на кузена, але спершу завершив кидати сіно в денник рудого коня. Зробивши це, він відповів на думку, а не на слова.