Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 84)
— Це ж ліжко з лисицею… — сказала я з усмішкою. — Вибачень за це не дочекаєшся. — Він розсміявся у відповідь і притягнув мене на себе.
— Хіба я казав, що хотів вибачень? Якщо не помиляюся, я сказав: «Покусай мене ще».
Частина Четверта
Запах сірки
24
Вколовши великі пальці
Гомін, викликаний нашим несподіваним прибуттям, і новину про наш шлюб майже одразу затьмарила важливіша подія.
Ми вечеряли у великому залі наступного дня, вислуховували тости, і приймали приємні побажання, що промовляли на нашу честь.
— Будхічас, мо карідж26. — Джеймі ввічливо вклонився останньому чоловікові, що проголошував тост, і сів під дедалі більш мляві оплески. Дерев’яна лавка прогнулася під його вагою, і він ненадовго заплющив очі.
— Це для тебе вже занадто? — пошепки запитала я. Він сам ніс цей тягар: випивав у відповідь кожного разу келих за нас, а мені поки що вдавалося робити лише символічні ковтки, яскраво усміхаючись у відповідь на незрозумілі ґельські тости.
Він розплющив очі й подивився на мене з усмішкою.
— Ти про те, чи я п’яний? Ні, я можу пити це всю ніч.
— Ти вже це робиш, — сказала я, роздивляючись ряд порожніх пляшок з-під вина й барилець з-під елю, що вишикувалися на дошці перед нами. — Уже доволі пізно.
Низенькі недогарки свічок на столі Колума палали в їхніх тримачах, і віск, що стікав, сяяв золотом, світло падало на братів Маккензі дивними плямами. Вони нахилилися один до одного й тихо розмовляли. Через химерну гру світла й тіні їхні голови можна було сплутати із різьбленими головами гномів, що прикрашали величезний камін, і мені стало цікаво, скільки цих карикатурних фігур насправді відтворювали риси попередніх вождів Маккензі — може, різьбяр мав почуття гумору… або сильний родинний зв’язок.
Джеймі трохи потягнувся на своєму місці, кривлячись від легкого дискомфорту.
— З другого боку, — сказав він, — у мене от-от лусне сечовий міхур. Я скоро повернуся. — Він опустив долоні на лавку й спритно перестрибнувши її, зник у нижній арці.
Я перевела увагу на інший край столу, де сиділа Джейліс Дункан, скромно потягуючи ель зі срібної чаші. її чоловік, Артур, сидів за сусіднім із Колумом столом, як і годилося фіскальному прокурору району, але Джейліс наполягла, що сидітиме поруч зі мною, сказавши, що не бажає втомлювати себе, слухаючи чоловічі розмови протягом вечері.
Глибоко посаджені очі Артура були майже заплющені, занурені в сині мішки під ними від вина і втоми. Він важко нахилився на передпліччя із млявим обличчям, ігноруючи розмову Маккензі поруч із собою. Світло догораючих свічок, що посилювало гострі риси вождя і його брата, Артуру Дункану додавало вигляду гладкої й хворобливої людини.
— Твій чоловік має нездоровий вигляд, — зауважила я. — У нього погіршилися проблеми з травленням?
Симптоми були доволі дивні: не як у разі виразки, як на мене, чи раку — на його кістках було ще надто багато плоті — може, це й був лише хронічний гастрит, як наполягала Джейліс.
Вона коротко кинула погляд на свого чоловіка, потім розвернулася до мене, знизавши плечима.
— Та ні, з ним усе добре, — сказала вона. — Принаймні не гірше. А як щодо твого чоловіка?
— Гм, а що з ним? — обережно мовила я.
Вона фамільярно вп’ялася в мої ребра доволі гострим ліктем, і я зрозуміла, що по той бік столу теж було доволі багато пляшок.
— А ти як гадаєш? Він так само гарний без сорочки, як і в ній?
— Гм… — я шукала відповідь, а вона витягнула шию й дивилася на вхід.
— А ти кажеш, що тобі на нього чхати! Всезнайко. Половина дівчат в замку готові повидирати твоє волосся з коренем — на твоєму місці я була б обережна з їжею.
— З їжею? — я ошелешено подивилася на дерев’яну тарілку перед собою, порожню, якщо не брати до уваги залишків жиру й вареної цибулі.
— Отрута, — драматично прошипіла вона мені на вухо разом з відчутною хмарою перегару.
— Маячня, — сказала я доволі холодно, відсуваючись від неї. — Ніхто не хоче мене отруїти лише тому, що я… бо… — слова ніяк не знаходилися, тоді й збагнула, що, напевно, зробила більше ковтків, ніж вважала.
— Серйозно, Джейліс. Цей шлюб… Я його не планувала. Я його не хотіла! — Тут я не брехала. — Це було лише… щось на кшталт… необхідної домовленості, — мовила я, сподіваючись, що свічки приховають мій рум’янець.
— Га, — цинічно сказала вона. — Я знаю, коли бачу дівчину, якій добре в ліжку. — Вона кинула погляд на арку, в якій зник Джеймі. — і дідька лисого я повірю, що на шиї хлопця укуси комарів. — Вона підняла срібну брову, дивлячись на мене. — Якщо це була лише домовленість, ти, схоже, погодилася не дарма.
Вона знову нахилилася ближче.
— То це правда? — прошепотіла вона. — Щодо великих пальців?
— Великих пальців? Джейліс, боже, що ти верзеш?
Вона подивилася на мене, задерши малий прямий ніс, зосереджено насупившись. Гарні сірі очі були злегка розфокусовані, і я сподівалася, що вона не впаде.
— Хіба ти не знаєш? Усі знають! Великі пальці чоловіка вказують на розмір його піструна. Великі пальці ніг теж, звісно, — додала вона розсудливо, — але за ними зазвичай складніше судити, бо їх приховує взуття. Твоє лисенятко, — вона кивнула на арку, де знову з’явився Джеймі, — змогло би охопити своїми руками чималий кабачок. Чи дупцю гарного розміру, гм? — додала вона, знову ткнувши мене ліктем.
— Джейліс Дункан, стули… вже… писок! — прошипіла я, обличчя палало. — Тебе хтось почує!
— О, та ніхто… — почала вона, але замовкла, витріщившись. Джеймі пройшов повз наш стіл, ніби не побачив нас. Його обличчя було бліде, він міцно стиснув губи, наче виконував якийсь неприємний обов’язок.
— Що його непокоїть? — спитала Джейліс. — Він схожий на Артура, коли той з’їсть сирої ріпи.
— Не знаю. — Я відсунула лавку, вагаючись. Він прямував до столу Колума. Чи мала я піти за ним? Щось явно сталося.
Джейліс, роздивляючись кімнату, раптом смикнула мене за рукав, вказуючи в той бік, звідки прийшов Джеймі.
Чоловік стояв у арці, вагався не менше за мене. Його одяг вкривали бруд і пилюка — якийсь мандрівник. Посланець. І він передав якесь послання Джеймі, який зараз, нахилившись, шепотів щось на вухо Колуму.
Ні, не Колуму — Дуґалові. Руда голова низько нахилилася між двох темних, широкі гарні обличчя здавалися неймовірно схожими
у світлі згасаючих свічок. І поки дивилася, я збагнула, що ця схожість пояснювалася не так спільними успадкованими рисами, як виразом приголомшення й горя на обличчях усіх трьох.
Долоня Джейліс вп’ялася в плоть мого передпліччя.
— Погані новини, — сказала вона без потреби.
— Двадцять чотири роки, — тихо промовила я. — Це довге подружнє життя.
— Без сумніву, — погодився Джеймі. Теплий вітерець ворушив гілки дерева над нами, підіймав волосся з моїх пліч і лоскотав обличчя. — Довше, ніж я жив.
Я кинула на нього погляд, він спирався на огорожу загону — витончена грація й сильні кістки. Я мала схильність забувати, який він юний, адже здавався таким упевненим у собі й здібним.
— І все ж, — сказав він, змахнувши соломинку в багнюку загону, — навряд Дуґал провів з нею більше трьох років. Зазвичай він був тут, у замку, або десь на землях робив справи Колума за нього.
Дружина Дуґала, Мора, померла в їхньому маєтку в Беннахку. Раптова лихоманка. Дуґал поїхав на світанку разом з Недом Ґованом і посланцем, що приніс новину минулої ночі, організувати похорон і вирішити, що робити з майном дружини.
— То це формальний шлюб? — зацікавлено спитала я.
Джеймі знизав плечима.
— Такий, як у багатьох, гадаю. Вона мала дітей і була зайнята керуванням будинком; навряд вона сильно за ним сумувала, хоча, здавалося, була рада його бачити, коли він вертався додому.
— Точно, ти жив з ними деякий час, так? — я притихла, розмірковуючи. Мені було цікаво, чи так уявляв собі шлюб Джемі: окремі життя, що зрідка поєднувалися задля зачаття дітей. Та, судячи з тих крихт, що він розповідав, шлюб його батьків був сповнений кохання.
Він знову примудрився прочитати мої думки і сказав:
— У моїх усе було інакше. У Дуґала був шлюб за домовленістю, як у Колума, і справа була в землях і торгівлі, а не в тяжінні одне до одного. Але мої батьки… ну, вони одружилися через кохання, всупереч бажанням обох родин, тож ми були… не зовсім відрізані, але відокремлені у Лалліброху. Мої батьки не часто відвідували родичів чи виїжджали за межі маєтку у справах, тож, напевно, були більше зосереджені одне на одному, ніж зазвичай буває між чоловіком і дружиною.
Він поклав долоню низько на мою спину, щоб притягнути мене ближче, нахилив голову й зачепив губами верхівку мого вуха.
— Між нами була домовленість, — тихо сказав він. — Та я сподіваюся… може, колись… — він незграбно замовк з кривою усмішкою і відмахнувся.
Я не збиралася підтримувати такі його натяки, тож усміхнулася у відповідь якомога нейтральніше й обернулася до загону. Я відчувала його поруч, хоча ми не торкалися, великі долоні трималися за верхню рейку огорожі. Я теж стиснула огорожу, щоб не взяти його за руку. Понад усе хотіла обернутися до нього, втішити його, запевнити дотиком і словами, що між нами є дещо більше за домовленість. Ця правда мене й зупинила.
«Те, що між нами, — сказав він. — Коли я лежу з тобою, коли ти мене торкаєшся». Ні, це не банальність. І не проста закоханість, як я спочатку думала. Тут усе складніше.