Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 83)

Сонце сідало. Останні промені світла сяяли крізь графин із синього скла, падали на стіну стрижнем блискучого лазуриту. Я відчувала себе крихкою й блискучою, як скло, ніби могла розбитися від доторку і впасти мерехтливими шматочками на підлогу. Якщо я збиралася вберегти емоції Джеймі чи свої, схоже, я не встигла.

Я не могла говорити, але простягнула до нього праву долоню, пальці тремтіли. Каблучка ковзнула яскравою прохолодою на пальці й щільно прилягла до його основи — підійшла ідеально. Джеймі тримав мене мить за руку, дивився на обручку, а потім раптом міцно притулив кісточки моїх пальців до рота, підняв голову, і я на мить побачила його обличчя, палке й наполегливе. Він грубо притягнув мене до себе на коліна.

Притиснув мене до себе без слів, і я відчувала пульс на його горлі, що калатав, як мій. Його долоні лягли на мої оголені плечі, і він трохи відсунув мене, щоб я подивилася в його обличчя. Його долоні були величезні й дуже теплі, і я відчула легке запаморочення.

— Я хочу тебе, Клер, — мовив він наче придушено. Помовчав мить, ніби не знав, що сказати далі. — Хочу так сильно, що ледь можу дихати. Ти… — Він ковтнув, потім прокашлявся. — Ти приймеш мене?

Я вже відшукала голос. Він був високий і тремтів, але був.

— Так, — промовила я. — Так, прийму.

— Але… — почав він і замовк. Розстібнув пряжку кілта, подивився на мене, стиснувши кулаки по боках. Йому було складно говорити, він стримував щось таке сильне, що його руки тремтіли від зусиль. — Я не… не зможу… Клер, я не зможу бути ніжним.

Я встигла лише кивнути, з підтвердженням чи дозволом, і він опустив мене на спину перед собою, його вага притиснула мене до ліжка.

Він не став роздягатися далі. Я відчувала запах дорожньої пилюки на сорочці, смак сонця й поту мандрів на його шкірі. Він тримав мене, витягнувши мої руки, притиснувши зап’ястки. Одна долоня зачепила стіну, і я відчула тихий скрегіт однієї з обручок об каміння. По каблучці на кожній руці: одна срібна, друга золота. І тонкий метал раптом здався важким, як шлюбні узи, наче каблучки були крихітними кайданами, що прикували мене, розтягнуту, до ліжка, навіки між двох стовпів, скуту путами, як Прометей на його самотній скелі. Любов до двох, наче звір, рвала моє серце.

Він розсунув мої стегна коліном і занурився в мене повністю одним поштовхом, від якого я зойкнула. Він видав звук, схожий на стогін, і стиснув мене міцніше.

— Ти моя, мо дюін, — тихо сказав він, притискаючись до моїх глибин. — Тільки моя, відтепер і назавжди. Моя, хочеш ти того чи ні. — Я спробувала вивільнитися з його хватки і вдихнула з тихим «ах», коли він опинився навіть глибше.

— Так, я збираюся бути грубим, моя Сассенах, — прошепотів він. — Я хочу володіти тобою, отримати твої тіло й душу. — Я кволо боролася, і він притиснув мене, встромлявся в мене, сильні безжалісні поштовхи досягали моєї утроби кожного разу. — Я хочу, щоб ти звала мене господарем, Сассенах. — Його тихий голос ніс загрозу помсти за страждання останніх хвилин. — Я збираюся зробити тебе своєю.

Я тремтіла й стогнала, плоть стискали спазми від жорстокого вторгнення. Рухи продовжувалися невблаганно, знову і знову, хвилинами, плескали мене раз у раз з ударами на межі насолоди й болю. Здавалося, я розчинялася, ніби існувала лише в точці штурму, і мене змушували цілком капітулювати.

— Ні! — зойкнула я. — Прошу, досить, мені боляче! — Краплі поту котилися його обличчям і падали на подушку і мої груди. Наша плоть зустрічалася тепер з ударами зі шльопанням, і вони швидко наближалися до болючих. На стегнах з’явилися синці від повторюваних зіткнень, і, здавалося, мої зап’ястки зламаються, але його хватка була безжалісною.

— Так, благай про помилування, Сассенах. Та поки що ти цього не отримаєш. — Його дихання стало палким і швидким, але він наче не втомлювався. Все моє тіло здригнулося, ноги огорнули його, прагнучи стримати відчуття.

Я відчувала кожен поштовх глибоко в животі й зіщулилася від цього, хоча мої стегна зрадницьки піднялися, вітаючи це. Він відчув мою відповідь і подвоїв свій натиск, тепер тиснув на мої плечі, щоб я залишалася під ним.

У моєї відповіді не було початку й кінця, лише постійне тремтіння, що підіймалося до піку з кожним поштовхом. Це було ніби запитання, що повторювалося знову і знову на моїй плоті, вимагаючи відповіді. Він знову розсунув мої ноги й потягнув мене за собою за межі болю до чистих відчуттів, змушуючи здатися.

— Так! — заголосила я. — Боже, Джеймі, так! — Він стиснув моє волосся і розвернув голову так, щоб я дивилася в його очі, що сяяли шаленим тріумфом.

— Так, Сассенах, — пробурмотів він, відповідаючи на мої рухи, а не слова. — Я на тобі покатаюся! — Його долоні опустилися на мої груди, стискали й гладили, потім ковзнули моїми боками. Вся його вага тепер лежала на мені, він охопив мене й підняв для глибшого проникнення. Тоді я заверещала, і він закрив мій рот своїм — не поцілунок, а ще одна атака, що змусила мій рот розкритися, зминаючи мої губи і дряпаючи моє обличчя щетиною. Він штовхався все сильніше й швидше, наче міг підкорити мою душу, як зробив із тілом. Та десь у тілі чи душі Джеймі висік іскру, і пристрасна лють і жага у відповідь здійнялися з попелу капітуляції. Я вигнулася, зустрічаючи його, удар за удар. Я вкусила його за губу й відчула смак крові.

Тоді його зуби опинилися на моїй шиї, і я вп’ялася нігтями в його спину. Я роздерла його від потилиці до сідниць, і тепер він піднявся й закричав. Ми нападали один на одного у відчайдушній потребі, кусали й дряпали, намагалися пустити кров, намагалися поглинути один одного, розірвати плоть один одного в палаючому бажанні стати цілим. Мій крик переплівся з його, і ми, врешті-решт, загубилися один в одному в цій останній миті розчинення і завершення.

Я повільно приходила до тями, лежачи наполовину на грудях Джеймі, спітнілі тіла все ще були склеєні, стегно до стегна. Він важко дихав, заплющивши очі. Я чула його серце під своїм вухом, воно билося в на диво повільному й сильному ритмі після кульмінації.

Він відчув, що я прокинулася, і притягнув до себе, наче зберігав ще хоч на мить зв’язок, якого ми досягли в останні секунди небезпечного єднання. Я влаштувалася поруч із ним, обійнявши його руками.

Тоді він розплющив очі й зітхнув, довгий рот вигнувся в млявій усмішці, він зустрів мій погляд. Я підвела брови в мовчазному питанні.

— О, так, Сассенах, — відповів він трохи сумно. — Я твій господар… а ти моя господиня. Схоже, я не можу оволодіти твоєю душею, не втративши свою. — Він повернув мене на бік і притулився своїм тілом до мене. Кімната охолоджувалася вечірнім вітерцем з вікна, і Джеймі вкрив нас ковдрою. Ти надто швидкий, хлопче, сонно подумала я. Френк цього не дізнався. Я заснула в його міцних обіймах, його дихання зігрівало моє вухо.

Почувалася понівеченою, усі м’язи боліли, коли прокинулася вранці. Я прошкутильгала до вбиральні, потім до горщика. Нутрощі відчувалися, як збите масло. Мене ніби побили тупим предметом, міркувала я, і це було близько до правди. Той самий тупий предмет був помітний, коли я повернулася до ліжка, і тепер виглядав відносно безпечно. Його власник прокинувся, коли я сіла поруч із ним, і роздивлявся мене з чимось дуже схожим на чоловіче самовдоволення.

— Схоже, мандрівка була важкою, Сассенах, — сказав він, легенько торкнувшись блакитного синця на внутрішній стороні мого стегна. — Сідло трохи натерло?

Я примружилася й обвела пальцем глибокий слід укусу на його плечі.

— Ти теж зазнав певних ушкоджень, хлопчику мій.

— Ну, що ж, — сказав він із сильним акцентом, — у ліжку з лисицею тре’ очікувати на укуси. — Він простягнув руку, схопив мене за шию й притягнув до себе. — Йди до мене, лисичко. Покусай мене ще.

— О, ні, нізащо, — промовила, відсуваючись. — Я не можу, в мене все болить.

Але Джеймс Фрейзер не сприймав відмову за відповідь.

— Я буду дуже ніжним, — підлещувався він, невблаганно затягуючи мене під ковдру. І він був ніжним, наскільки міг великий чоловік, тримав мене як перепелине яйце, діяв зі скромним терпінням, у чому я впізнала відшкодування — і ніжне наполягання, що було продовженням уроку, який так жорстоко розпочався минулої ночі. Він буде ніжним, але не прийме відмови.

Він тремтів у моїх руках, завершуючи, трусився від зусиль не ворушитися, не нашкодити мені рухами, і ця мить загрожувала розбити його.

Пізніше, поки ми ще були з’єднані, він обводив згасаючі синці, які його пальці залишили на моїх плечах біля дороги два дні тому.

— Пробач за це, мо дюін, — сказав він, ніжно цілуючи кожен. — Я зрідка спалахую так, як коли зробив це, та це не виправдання. Соромно завдавати болю жінці, у гніві чи ні. Я так більше не вчиню.

Я розсміялася злегка іронічно.

— Ти вибачаєшся за це? А решта? Я вкрита синцями з голови до п’ят!

— О? — Він відсунувся, щоб розсудливо роздивитися мене. — Що ж, за ці я перепросив, — торкнувся мого плеча, — ці, — легенько плеснув мене по сідницях, — ти дістала по заслузі, і я не буду за це вибачатися, бо мені не шкода.

— А щодо цих, — сказав він, гладячи моє стегно, — я теж вибачатися не буду. Ти вже мені за це помстилася. — Він потер плече з гримасою. — Кров пішла щонайменше у двох місцях, Сассенах, і спину жахливо пече.