Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 81)
Я відволіклася на події минулого місяця й зовсім забула про дівчину — і те, що вона могла значити для Джеймі чи він для неї. Так, я думала про неї, коли лише постало питання нашого шлюбу, і Джеймі тоді не подав жодного знаку, що вона могла стати перешкодою для його плану.
Але, звісно, якщо її батько не дозволяв їй вступити в шлюб із вигнанцем — і якщо Джеймі мусив мати дружину задля отримання своєї частки ренти Маккензі… що ж, у такому разі підходила будь-яка дружина, і він, без сумніву, взяв те, що міг отримати. Мені здавалося, що я знала Джеймі достатньо, щоб бачити, яким практичним він був — і мав бути, бо останні кілька років провів як утікач. На його рішення, мені здавалося, не вплинули б почуття чи привабливі трояндові щоки й волосся, наче рідке золото. Але це не означало, що почуттів чи тяжіння не існувало.
Усе ж таки я стала свідком невеличкої сцени в ніші, коли Джеймі тримав дівчину в себе на колінах і цілував її палко («Я вже тримав жінок у своїх руках, — повернувся до мене його голос, — і вони змушували моє серце калатати, подих перехоплювало…). Я виявила, що стискаю кулаки, створюючи видовжені бугри на зелено-жовтій ковдрі. Я відпустила її й витерла долоні об спідницю, водночас зрозумівши, якими брудними були руки, вкриті пилом двох днів тримання поводів без перерви на миття.
Я підвелася й підійшла до чаші, забувши про втому. Виявилося, на диво, що мені сильно не подобався спогад із Джеймі, який цілував Лірі. Пам’ятала і те, що він сказав про це: «Краще шлюб, аніж згоріти, а я горів досить сильно». Я сама трохи палала, сильно зашарілася, згадавши відчуття цілунків Джеймі на моїх губах. Вони були пекучі.
Я плеснула воду в обличчя з бризками, намагаючись розвіяти відчуття. На прихильність Джеймі я не претендую, рішуче нагадала собі. Я вийшла за нього з необхідності. І він одружився зі мною з власних причин, однією з яких було відверто промовлене бажання змінити стан незайманості.
Іншим приводом, схоже, було те, що йому була потрібна дружина, аби отримати належний дохід, і він не зміг умовити дівчину свого стану вийти за нього. Ця причина була значно неприємніша за першу, хоча, може, більш благородна.
Уже майже прокинувшись, я повільно змінила одяг з мандрів на чисту нічну сорочку, яку залишили, як і чашу й глечик, помічники пані Фіц. Як вона примудрилася облаштувати приміщення для двох молодят за час між несподіваним оголошенням Джеймі Колуму й тим, як ми піднялися сходами, було однією з таємниць століття. Пані Фіц, вважала я, чудово впоралася б із керуванням Волдорф-Асторією або лондонським Ріцем25.
Такі роздуми змусили мене сильно засумувати за своїм світом, чого не було багато днів. Що я тут роблю? — спитала я себе в тисячний раз. Тут, у цьому дивному місці, недосяжно далекому від усього знайомого, від дому, чоловіка й друзів, де я пливу за течією сама-одна посеред, можна сказати, дикунів? Я почала відчувати безпеку й навіть іноді щастя в останні тижні з Джеймі. Але тепер розуміла, що щастя, напевно, було ілюзією, навіть якщо безпека — ні.
Я не сумнівалася, що він буде виконувати те, що вважав своїми обов’язками, і продовжить захищати мене від будь-якої загрози. Але тут, повернувшись із казкової відокремленості наших днів серед диких пагорбів і пильних доріг, брудних корчем і запашних копиць сіна, він явно мав відчувати тягу старих зв’язків, як відчувала я. Ми сильно зблизилися за місяць нашого шлюбу, але я відчувала, як та близькість тріщала від напруги останніх кількох днів, і думала, що вона тепер розіб’ється повністю об практичні реалії життя в замку Леох.
Я прихилилася головою до стіни біля вікна й дивилася на подвір’я. Алек Макмен і двоє хлопців-конюхів у далекому кінці терли коней, на яких ми прибули. Тварини, нагодовані й напоєні належним чином вперше за два дні, випромінювали задоволення, поки дбайливі руки чистили блискучі боки Й прибирали бруд від гомілок і до стоп пучками соломи. Конюх відвів мою маленьку товсту Розторопшу, вона радісно крокувала за ним на відпочинок до стайні, на який вона заслуговувала.
А з нею, схоже, пішли й мої надії на неминучу втечу й повернення до себе. О, Френку. Я заплющила очі, сльоза покотилася носом. Тоді я широко розплющила очі, дивлячись на двір, кліпнула й щільно заплющила їх, шалено намагаючись згадати риси Френка. Але на мить, заплющивши очі, побачила не коханого чоловіка, а його предка, Джека Рендалла, що вигнув пухкі губи в глузливій посмішці. Мій розум відсахнувся подумки від того образу й викликав одразу зображення Джеймі зі страхом і гнівом на обличчі, таким я бачила його у вікні кабінету Рендалла. Згадати чітко Френка не могла, попри намагання.
І раптом відчула холод від паніки й стиснула долонями лікті. А якби я змогла втекти і знайти шлях до кола каменів? Що тоді? Джеймі, сподівалась я, знайшов би згодом розраду — може, з Лірі. Я переймалася раніше через його реакцію на те, що я пішла. Але, окрім тієї швидкої миті жалю на краю скелі, не думала раніше про те, що відчуватиму сама, якщо залишу його.
Я ліниво возилася зі шнурком на комірі сорочки, зав’язувала й розв’язувала його. Нікому з нас не допоможу, якщо дам змогу зв’язку між нами зміцнитися. Не маю дозволити йому закохатися в мене.
Якщо він, звісно, збирався це робити, бо я одразу згадала Лірі й розмову з Колумом. Якщо він одружився зі мною так холоднокровно, як це здавалося, може, його емоції постраждають менше за мої.
Зі втомою, голодом, розчаруванням і невпевненістю я примудрилася до цього часу лише довести себе до стану розгубленості, коли не могла ані спати, ані сидіти спокійно. Натомість невдоволено блукала кімнатою, підіймала речі й опускала їх навмання.
Протяг з відчинених дверей порушив крихку рівновагу гребінця, який я поклала на край, оповіщаючи про повернення Джеймі. Був рум’яний і, на диво, збуджений.
— О, ти не спиш, — сказав він, вочевидь здивований і збентежений цим фактом.
— Так, — похмуро сказала я, — а ти сподівався, що я сплю, щоб міг повернутися до неї?
Його брови зсунулися на мить, а потім піднялися у запитанні.
— До неї? Ти про Лірі?
Почувши її ім’я, вимовлене з тим спокійним ритмом Нагір’я — «Лі-і-ір» — я раптом розлютилася, як дурепа.
— О, то ти був з нею! — прогарчала я.
Джеймі мав розгублений і напружений вигляд, а ще трохи роздратований.
— Так, — сказав він. — Зустрів її біля сходів, коли вийшов. З тобою все добре, Сассенах? Схоже, ти добряче роздратована. — Він роздивлявся мене, ніби оцінював. Я підняла люстерко й побачила, що волосся стирчить кошлатою гривою навколо голови, а під очима залягли темні кола. Я опустила його зі стукотом.
— Ні, зі мною все чудово, — сказала, намагаючись контролювати себе. — А як там Лірі? — спитала я, граючи невимушеність.
— О, досить файно, — він відхилився до дверей, схрестивши руки, задумливо розглядаючи мене. — Гадаю, трохи здивувалася, почувши, що ми одружені.
— Файно, — я глибоко вдихнула.
Коли підвела очі, він усміхався мені.
— Ти ж не переймаєшся через дівчину, Сассенах? — спитав він різко. — Вона — ніщо для тебе… чи для мене, — додав він.
— О, ні? Вона не схотіла — чи не змогла — вийти за тебе. Тобі потрібна була жінка, тож ти взяв мене, коли трапилася нагода. Я не звинувачую тебе за це, — майже, — але я…
Він перетнув кімнату в два кроки й схопив мої долоні, перервавши мене. Притиснув палець під моїм підборіддям і змусив мене підвести очі.
— Клер, — спокійно сказав він, — колись я розповім тобі, чому одружився з тобою — або ні. Я просив тебе про чесність і був чесний з тобою. І зараз я так само чесний. Дівчина просто люб’язна зі мною. — Він злегка стиснув моє підборіддя. — Але вона має на це право, і я поважатиму це. — Він відпустив моє підборіддя й ніжно поплескав мене під ним. — Ти мене чуєш, Сассенах?
— О, ще й як! — я вивільнилася, обурено потираючи підборіддя. — І я впевнена, ти будеш з нею дуже люб’язний. Але наступного разу ховайтеся за шторами ніші — я не хочу цього бачити.
Мідні брови підскочили, і його обличчя трохи зашарілося.
— Хочеш сказати, що я обманув тебе? — з недовірою сказав він. — Ми повернулися до замку менше години тому, я вкритий потом і пилом двох днів у сідлі й такий утомлений, що коліна тремтять, і ти думаєш, що я одразу пішов спокушати дівчину шістнадцяти років? — Він ошелешено захитав головою. — Навіть не знаю, хочеш ти похвалити мою мужність, Сассенах, чи образити мою мораль, але ці варіанти — маячня. Мертаґ казав, що жінки нерозсудливі, але, Господи Ісусе! — він потер великою долонею волосся, короткі пасма від цього дико стирчали.
— Звісно, я не маю на увазі, що думаю, що ти спокушав її,—сказала я, намагаючись говорити спокійно. — Я про те… — я збагнула, що Френк впорався із цим з набагато більшою гідністю, ніж вдавалося мені, але тоді я теж була розлючена. Напевно, приємного способу говорити зі своєю половинкою про такі речі не існує.
— Я лише кажу, що… що розумію, що ти одружився зі мною з власних причин — і ці причини — твоя справа, — квапливо додала я, — і що я зовсім не маю на тебе прав. Ти вільний вчиняти, як забажаєш. Якщо ти… якщо тебе вабить хтось іще… тобто… я не заважатиму, — мляво закінчила я. Кров палала в моїх щоках, і я відчувала, як горять вуха.