Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 80)

— То він нічого не розповів? — спитала я зі співчуттям. Така можливість завжди була, хоча Джеймі їхав, готовий віддати не лише власні гроші й трохи від Дуґала й Колума, а навіть батькову каблучку, якщо доведеться.

Джеймі опустився на ліжко поруч зі мною, дивлячись на стелю.

— Ні, — сказав він. — Ні, він розповів. І ціна була адекватна.

Я трохи піднялася на лікті, щоб бачити його обличчя.

— То що? — запитала я. — Хто стріляв у старшого сержанта?

Він подивився на мене й злегка похмуро усміхнувся.

— Рендалл, — сказав він і заплющив очі.

— Рендалл? — Я почувалася спустошеною. — Але навіщо?

— Не знаю, — сказав він із заплющеними очима. — Є здогадки, але це не важливо. Гаплик усім шансам довести це.

У цьому я з ним погодилася. Я лягла на ліжко поруч із ним і дивилася на чорні дубові балки низької стелі.

— То що тепер можна зробити? — спитала я. — Відбути до Франції? Чи, може, — в голові майнула яскрава думка, — до Америки? Ти міг би непогано жити в Новому Світі.

— За океаном? — він здригнувся. — Ні. Ні, я так не можу.

— Що тоді? — запитала, дивлячись на нього. Він розплющив одне око так, щоб кинути на мене оцінювальний погляд.

— Спочатку я сподівався поспати ще хоч годинку, — сказав він, — але, схоже, не зможу. — Він змирився, сів у ліжку й притулився до стіни. Я надто втомилася, щоб зняти постільну білизну перед тим, як усамітнитись, і на ковдрі біля його коліна була підозріла чорна пляма. Я насторожено стежила за нею, поки він говорив.

— Можна було б поїхати до Франції, — почала я, забувши на мить, що будь-яке його рішення тепер стосувалося й мене.

— Але там на мене майже нічого не чекає, — сказав він, ліниво чухаючи стегно. — Лише доля солдата, і це не життя для тебе. Або до Рима, приєднатися до двору короля Джеймса. Це можна було б влаштувати, у мене є кілька дядьків і кузенів Фрейзерів, що мають там зв’язки, які допомогли б. Я не люблю політику, як і принців, але так, це варіант. Та я б краще спробував спочатку відмити своє ім’я в Шотландії. Якщо вдасться, у гіршому разі я стану дрібним хліборобом на землях Фрейзерів; у кращому — зможу повернутися до Лалліброху. — Його обличчя спохмурніло, і я знала, що він думає про свою сестру. — Сам би, — тихо сказав він, — я не поїхав, але я вже не один.

Він подивився на мене і всміхнувся, його долоня ніжно гладила моє волосся.

— Іноді я забуваю, що тепер є й ти, Сассенах, — сказав він.

Я відчула себе жахливо незручно. Наче зрадниця. Він будував плани, що впливали на все його життя, враховуючи мої зручності й безпеку, тоді як я намагалася покинути його й втягнула в серйозну небезпеку. Я зробила це ненавмисно, але факт залишається фактом. Навіть зараз я думала, що варто було вмовити його не їхати до Франції, бо так я опинюся ще далі від своєї цілі: кола каменів.

— То є можливість лишитися в Шотландії? — спитала, відвівши від нього погляд. Здалося, що чорна пляма на ковдрі рухається, але не була впевнена. Я уважно дивилася на неї.

Долоня Джеймі пірнула під моє волосся, почала ліниво пестити мою шию.

— Так, — задумливо сказав він. — Можливо. Тому Дуґал чекав на мене: у нього були новини.

— Справді? Які? — я повернула голову, щоб знову подивитися на нього, і від цього руху моє вухо опинилося біля його пальців. Джеймі почав легенько гладити навколо нього, мені захотілося вигнути шию й муркотіти, як кішка. Але я придушила імпульс, щоб дізнатися, що він збирався робити.

— Посланець Колума, — сказав він. — Він не сподівався знайти нас тут, але випадково стикнувся з Дуґалом на дорозі. Дуґал має терміново повернутися до Леоху, доручивши Неду Ґовану зібрати решту ренти. Він запропонував нам поїхати з ним.

— До Леоху? — Це, звісно, не Франція, але не набагато краще. — Чому?

— Незабаром прибуде гість, англійський вельможа, який уже мав справи з Колумом. Він владний, і його можна переконати щось зробити для мене. Мене не судили й не виносили вирок за звинуваченням у вбивстві. Він може зняти з мене обвинувачення або домовитися, щоб мене помилували. — Він іронічно усміхнувся. — Трохи дивно, що мене мають помилувати за те, чого я не робив, але це ліпше, ніж бути повішеним.

— Саме так. — Пляма таки рухалася. Я примружилася, намагаючись зосередитися на ній. — Що це за англійський вельможа?

— Герцог Сандрінґемський.

Я різко сіла з вигуком.

— Що таке, Сассенах? — стривожено спитав Джеймі.

Я вказала тремтливим пальцем на чорну пляму, яка тепер повільно, але рішуче підіймалася по його нозі.

— Що це?! — вискнула я.

Він глянув туди й спокійно скинув пляму нігтем.

— О, це? Це всього лише клоп, Сассенах. Нічого…

Його перервав мій квапливий вихід. Від слова «клоп» я вилетіла з-під ковдри і встала біля стіни, якомога далі від гнізда, що кишіло шкідниками — так я тепер уявляла наше ліжко.

Джеймі дивився на мене, ніби оцінював.

— Буркотливий дикобраз, га? — спитав він. Нахилив голову, допитливо розглядаючи мене. — Ммм, — сказав він і потер рукою голову, щоб пригладити волосся. — Точно як дикобраз. А ти — пухнаста мала, коли прокидаєшся. — Він простягнув до мене руку.

— Ходи сюди, моя крихітна бавовна. Ми не поїдемо до заходу сонця. Якщо вже не спимо…

Та ми ще трохи поспали, мирно переплелися на підлозі на твердому ложе без комах, зробленому з мого плаща й кілта Джеймі.

Добре, що ми поспали, поки була така змога. Бажаючи дістатися замку Леох раніше за герцога Сандрінґемського, Дуґал рухався швидко й у виснажливому темпі. Без возів ми просувалися швидше, хоча дороги були погані. Але Дуґал гнав нас, зупиняючись лише на короткий відпочинок.

Коли ми знову перетнули ворота Леоху, були майже такі ж брудні, як коли прибули сюди вперше, і такі ж утомлені.

Я зісковзнула з кобилиці на подвір’ї, але довелося схопитися за стремено, щоб не впасти. Джеймі спіймав мене за лікоть, а зрозумівши, що я не можу стояти, підняв на руки. Він проніс мене крізь арку, залишивши коней конюхам і їхнім помічникам.

— Хочеш їсти, Сассенах? — спитав він, завмерши в коридорі. Кухні були по один бік, а сходи до спалень по другий. Я застогнала, було важко розплющити очі. їсти я хотіла, але знала, що опинюся обличчям в супі, якщо спробую поїсти перед сном.

Почувся якийсь рух, я насилу розплющила очі й побачила кремезні форми пані Фіцґіббонс, що недовірливо завмерла поруч.

— Що сталося з бідолахою? — запитала вона в Джеймі. — Якийсь неприємний випадок?

— Ні, лише вийшла за мене, — сказав він, — та ви можете звати це нещастям, якщо хочете. — Він відступив убік, щоб пропхатися крізь зростаючий натовп кухарок, конюхів, кухарів, садівників, воїнів й інших мешканців замку, які збіглися сюди після гучних запитань пані Фіц.

Джеймі прийняв рішення і пішов праворуч, до сходів, відповідаючи незв’язними поясненнями на шквал запитань з усіх боків. Кліпаючи, наче сова, біля його грудей, я могла лише кивати людям, хоча більшість облич здавалася дружньою й зацікавленою.

Коли ми завернули за ріг коридору, я помітила обличчя, яке здавалося набагато привітнішим за решту. Це була Лірі, обличчя яскраво сяяло, бо вона почула голос Джеймі. її очі розширилися, і рожевий рот непристойно широко розкрився, коли вона побачила, що він ніс.

Але вона не встигла нічого запитати, бо рух і метушня навколо нас зненацька вщухли. Джеймі теж зупинився. Я підняла голову й побачила Колума, чиє остовпіле обличчя було на рівні з моїм.

— Що… — почав він.

— Вони одружені, — пані Фіц сяяла. — Чудово! Можете дати їм своє благословення, пане, поки я готую кімнату. — Вона розвернулася й пішла до сходів, залишивши значну прогалину в натовпі, крізь яку я бачила бліде, як тісто, обличчя Лірі.

Колум і Джеймі розмовляли, питання й пояснення стикалися в повітрі. Я почала прокидатися, хоча було б перебільшенням сказати, що я при тямі.

— Що ж, — казав Колум не дуже схвально, — якщо ви одружені, значить одружені. Доведеться поговорити з Дуґалом і Недом Ґованом — перевірити все за законом. Є кілька речей, на які ти маєш право після шлюбу згідно з умовами договору про придане твоєї матері.

Я відчула, як Джеймі трохи випрямився.

— Ти про це кажеш, — спокійно сказав він, — тож це правда. І я отримав право хоча б на частку плати за чверть року із земель Маккензі. Дуґал привіз те, що встиг зібрати, то, може, скажеш йому, щоб він відклав мою частку, коли робитиме облік? А тепер вибач, дядьку, моя дружина втомлена. — І, взявши мене зручніше, він розвернувся до сходів.

Я прошкутильгала кімнатою, ноги ще тремтіли, і вдячно впала на величезне ліжко зі стовпчиками, яке нам забезпечив статус молодят. Воно було м’яке, привабливе, і — дякувати завжди пильній пані Фіц — чисте. Я намагалася зрозуміти, чи вартим зусиль було вставати і вмивати обличчя перед тим, як піддатися бажанню спати.

Тільки-но я вирішила, що встану заради горщика, але не більше, помітила, що Джеймі, який не лише помив обличчя й руки, а й розчесався, прямував до дверей.

— Ти не збираєшся спати? — покликала я. Думала, що він втомився не менше за мене, хоча не так постраждав від сідла.

— Скоро, Сассенах. Спочатку є невелика справа. — Він вийшов, залишивши мене дивитися на дубові двері з неприємним відчуттям у животі. Я згадувала вираз веселого очікування на обличчі Лірі, коли вона вийшла з-за рогу, почувши голос Джеймі, і розлючене здивування, яке його замінило, коли вона побачила мене в нього на руках. Я згадала, як на мить його суглоби напружилися, коли він побачив її, і палко бажала побачити його обличчя тієї хвилини. Напевно, туди він пішов зараз, не відпочивши, але вмитий і розчесаний, щоб відшукати дівчину й повідомити про свій шлюб. Якби я бачила його обличчя, я хоча б розуміла, що він збирався їй сказати.