Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 78)

— Та що на тебе найшло? — спитала я, витріщившись на нього. Минуло багато часу, а потім він сів, витираючи сльози з очей. Захитав головою, задихаючись.

— Мертаґ був правий щодо жінок. Сассенах, я ризикував життям заради тебе, вчиняв крадіжку, підпал, напад і вбивство. За це ти обзивала мене, ображала мою мужність, била ногою в пах і дряпала обличчя. Потім я побив тебе ледь не до смерті, розповів про найпринизливіше, що сталося зі мною, і ти кажеш, що любиш мене. — Він поклав голову на коліна й ще трохи посміявся. Врешті-решт, встав і простягнув мені руку, другою витирав очі.

— Ти не дуже путяща, Сассенах, але ти мені подобаєшся. Ходімо.

Ставало пізно — чи рано, залежало від погляду — і довелося їхати верхи, якщо ми хотіли дістатися Барґреннана до світанку. Я вже достатньо відновилася, щоб витерпіти сидіння, хоча страждання лишалися відчутні.

Ми їхали в товариській тиші якийсь час. Я залишилася сам на сам з думками, вперше неквапливо обмірковувала, що сталося б, якби я змогла знайти шлях до кола стоячих каменів. Мене змусили вступити з ним у шлюб, доводилося залежати від нього, але я без сумніву сильно полюбила Джеймі.

Та, мабуть, важливішими були його почуття до мене. Нас пов’язав спочатку випадок, потім дружба й врешті разюча глибока фізична пристрасть, але він жодного разу не казав мені нічого про власні почуття. І все ж таки…

Він ризикував життям заради мене. Таке він міг зробити заради шлюбної обітниці; він казав, що захищатиме мене до останньої краплі крові, і я вірила цим словам.

Мене більше зворушили події минулої доби, коли він раптом зізнався у своїх емоціях і особистому житті, з усіма недоліками. Якщо в нього були до мене такі почуття, як мені здавалося, що він відчув би, якби я раптово зникла? Рештки фізичного дискомфорту зникли, поки я боролася з цими незручними думками.

Лишалося кілометрів п’ять до Барґреннана, коли Джеймі раптом порушив мовчанку.

— Я не розповів тобі, як помер мій батько, — неочікувано сказав він.

— Дуґал сказав, що в нього стався інсульт — тобто удар, — розгублено сказала я. Схоже, думки Джеймі привели його до теми батька після нашої недавньої розмови, але я не могла уявити, що змусило його заговорити про це.

— Саме так. Але це… він… — він замовк, обмірковуючи слова, потім знизав плечима, відмовившись від обережності. Глибоко вдихнув і видихнув. — Ти маєш знати про це. Це пов’язано з… усім.

Дорога була достатньо широка, щоб легко їхати поруч, треба було лише уважно стежити за каменями, що стирчали: я ж не просто так придумала пояснення для Дуґала щодо своєї кобили.

— Це було у Форті, — сказав Джеймі, огинаючи неприємну ділянку, — де ми були вчора. Куди Рендалл і його люди забрали мене з Лалліброху. Де вони відшмагали мене. Минуло два дні з першого разу, і Рендалл викликав мене до себе — двоє солдатів прийшли по мене, забрали з камери до кабінету — того, де я знайшов тебе, тому я й знав, куди йти. А на подвір’ї я побачив батька. Він з’ясував, куди вони мене забрали, і прибув дізнатися, чи не міг би якось витягти мене — чи принаймні переконатися, що зі мною все гаразд.

Джеймі ніжно стиснув п’ятами ребра свого коня, підганяючи тихим клацанням язика. Ще не розвиднілося, але вигляд ночі змінився. До світанку лишалася приблизно година.

— Поки не побачив його, я не усвідомлював, яким самотнім почувався там — чи яким наляканим. Солдати не дозволили нам залишитися наодинці, та вони хоча б дали привітатися з ним. — Він зглитнув і продовжив.

— Я вибачився, тобто за Дженні й весь цей безлад. Але він сказав мені замовкнути й міцно обійняв. Спитав, чи сильно я поранений — він знав про шмагання, — і я сказав, що все буде добре. Солдати вирішили, що я маю йти, але він міцно стиснув мої руки, попрохав пам’ятати про молитви. Сказав, що буде поруч зі мною, хай би що сталося, і я маю тримати голову високо й не перейматися. Він поцілував мене в щоку, і солдати забрали мене. Тоді я бачив його востаннє.

Його голос був рівний, але трохи придушений. Моє горло стис-лося, і я торкнулася б Джеймі, якби могла, але дорога звужувалася посеред малої галяви, тож доводилося їхати поки що позаду нього. Коли я знову змогла їхати поруч з ним, він опанував себе.

— Тож, — сказав він, глибоко вдихнувши, — я пішов до капітана Рендалла. Він відпустив солдатів, щоб ми були наодинці, і запропонував мені стілець. Сказав, що мій батько запропонував внести за мене заставу, щоб мене випустили, але мої обвинувачення надто серйозні, тож викупити мене без письмового дозволу за підписом герцога Арґайла, на землях якого ми перебували, не можна. Напевно, туди й попрямував батько — на зустріч з Арґайлом.

— Тим часом, вів далі Рендалл, залишалося питання другого шмагання, яке на мене чекало. — Він замовк на хвилину, наче не знав, як продовжити. — Він… поводився дивно, як мені здалося. Дуже щиро, але за цим був натяк, якого я не розумів. Він спостерігав за мною, наче очікував, що я щось зроблю, хоча я просто сидів.

— Він майже вибачився переді мною, сказав, що йому шкода, що наші стосунки виявилися такими складними й що він хотів, щоб усе склалося інакше і таке інше.

Джеймі захитав головою.

— Я не уявляв, про що він говорить. За два дні до цього він намагався забити мене до смерті. Та коли дійшов до цього, то говорив уже прямо.

— То чого він хотів? — спитала я. Джеймі кинув на мене погляд, потім відвів очі. Темрява сховала його риси, але він здався мені присоромленим.

— Мене, — відверто сказав він.

Я смикнулася так сильно, що кобилиця скинула голову й докірливо заіржала. Джеймі знову знизав плечима.

— Він не приховував цього. Якби я… віддав йому своє тіло, він скасував би друге шмагання. Якщо я відмовлюся, то пошкодую, що народився, казав він.

Мене майже нудило.

— Я вже про таке думав, — сказав він трохи насмішкувато. — Живіт відчувався так, наче я наковтався скла, і, якби не сидів, мої коліна стулилися б.

— І що… — мій голос хрипів, я прокашлялася й почала ще раз. — 1 що ти зробив?

Він зітхнув.

— Не буду брехати, Сассенах, я обмірковував це. Рубці від першого шмагання ще не загоїлися на спині, я ледве міг надіти сорочку, а в голові наморочилося, коли вставав. Думка, що я знову пройду через це — зв’язаний і безпорадний чекатиму наступного удару… — він мимоволі здригнувся.

— Я не знав правди, — сказав іронічно, — але думав, що ґвалтування буде хоча б не таким болісним. Чоловіки іноді помирали під час шмагань, Сассенах, і за виразом його обличчя я бачив, що він, напевно, хотів зробити мене одним із них, якщо я не погоджуся. — Він знову зітхнув.

— Але… я ще відчував поцілунок батька на щоці, думав про його слова і… я просто не міг цього зробити. Не переставав думати про те, що моя смерть означатиме для батька. — Він пирхнув, наче щось здалося смішним. — А ще я подумав, що цей чоловік уже зґвалтував мою сестру — тож він, трясця, не отримає ще й мене.

Мене це не потішило. Я знову бачила Джека Рендалла, але в новому огидному світлі. Джеймі потер шию, потім опустив долоню на луку сідла.

— Тож я зібрав рештки сміливості й відмовився. Я сказав це голосно, додав усі образливі слова, які міг згадати для нього, викрикував це все до болю в легенях.

Він скорчив гримасу.

— Я боявся передумати, хотів спалити мости, переконатися, що дороги назад не буде. Хоча навряд чи існує справді ввічливий спосіб відмовитися від такої пропозиції, — додав задумливо.

— Не існує, — сухо погодилась я. — Сумніваюся, що він би зрадів, хай би що ти сказав.

— Не зрадів. Він ляснув мене по губах, щоб я замовк. Я впав — усе ще був досить слабкий — і він стояв наді мною, витріщався на мене. Мені вистачило клепки не намагатися встати, тож я лежав, поки він не покликав солдатів відвести мене до камери. — Він захитав головою. — Вираз його обличчя не змінився; він лише сказав, коли я виходив: «До зустрічі в п’ятницю», — наче ми мали зустріч у справі чи щось таке.

Солдати не повернули Джеймі в камеру, яку він ділив з трьома іншими в’язнями. Його привели до кімнатки, щоб він самотньо чекав покарання в п’ятницю без відволікань, окрім щоденних візитів лікаря гарнізону, що перев’язував його спину.

— Лікар з нього кепський, — сказав Джеймі, — але він був досить добрий. Коли прийшов на другий день з гусячим жиром і вугіллям, він приніс мені малу Біблію, що належала померлому в’язню. Сказав, що розуміє, що я католик, і, втішали мене слова Господа чи ні, принаймні я міг порівняти свої проблеми з Йовом. — Він розсміявся.

— Дивно, але це трохи заспокоїло. Наш Господь також мусив змиритися з бичуванням; тож я собі думав, що принаймні мене після цього не розіпнуть. З другого боку, — сказав він розсудливо, — нашого Господа не змушували слухати непристойні пропозиції від Понтія Пілата.

Джеймі зберіг малу Біблію. Він пошукав у сідельній сумці й передав книжку мені подивитися. Це був потертий примірник у шкіряній палітурці трохи більше як десять сантиметрів завдовжки, надрукований на такому тонкому папері, що літери просвічували з другого боку сторінки. На форзаці було написано АЛЕКСАНДЕР ВІЛЬЯМ РОДЕРІК МАКҐРЕҐОР, 1733. Чорнило було вицвіле й розмите, обкладинка покороблена, ніби книга намокала кілька разів.

Я зацікавлено покрутила малу книжку. Вона була невеличка, але йому явно було складно зберегти її під час мандрів і пригод минулих чотирьох років.