Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 77)
— Метрів за десять попереду, праворуч. На галявині. Бачиш їх?
Не лише побачила, я ще й почула їх. Вовки, невелика зграя, десь вісім-десять звірів. Ці не вили. Здобич роздивитись неможливо: темний згусток, стирчить тонка нога й тремтить від ударів зубів, що розривають тушу. Іноді долинало тихе гарчання або вищання, коли малого відганяли від їжі дорослих, а ще задоволені звуки годування, хрускіт кісток.
Коли очі більше звикли до скупого місячного світла, я змогла виділити кілька кудлатих тіл, що витягнулися під деревами, ситі й задоволені. А деякі ще лишалися біля туші, штовхалися й шукали ніжні шматки, яких не помітили попередні їдці.
Широка голова з жовтими очима зненацька з’явилася в плямі світла, нашорошила вуха. Вовк видав тихий стривожений звук, щось між завиванням і гарчанням, і всі раптом завмерли під деревами внизу.
Шафранові очі наче вп’ялися в мої. У позі звіра не було страху, як і цікавості, лише обережне визнання. Долоня Джеймі на моїй спині попереджала мене не рухатися, та я й не хотіла бігти. Я могла дивитися в очі вовка годинами, напевно, але вона — а я була впевнена, що це вовчиця, хоч і не знаю, звідки такий висновок, — смикнула вухами раз, наче відмахнулася від мене, і знову схилилася до своєї їжі.
Ми спостерігали за ними в плямах місячного світла кілька хвилин. Врешті-решт, Джеймі подав сигнал повертатися, торкнувшись моєї руки.
Він тримав мене за руку, підтримуючи, на зворотному шляху крізь дерева до дороги. Я вперше радо дозволила йому торкнутися мене з часу мого порятунку із Форт-Вільяма. Все ще зачаровані зграєю вовків, ми майже не розмовляли, але почали знову відчувати себе зручно поруч.
Поки ми йшли, я згадувала історії, які він мені розповів, та мимоволі захоплювалася його роботою. Без прямих пояснень чи вибачень він передав мені потрібне повідомлення. Я приніс тобі справедливість, йшлося в ньому, як мене вчили. І я подарував тобі милосердя, як міг. Хоча я не міг позбавити тебе болю й приниження, я дарував тобі власний біль і приниження, щоб тобі було легше це пережити.
— Ти був проти? — зненацька спитала. — Я про побиття. Ти легко це переживав?
Він злегка стиснув мою долоню й відпустив.
— Я майже одразу про це забував. Окрім останнього разу, це тривало довго.
— Чому?
— Ну… Мені було шістнадцять, по-перше, і я… вважав себе дорослим. А ще було неймовірно боляче.
— Ти не мусиш мені розповідати, якщо не хочеш, — сказала я, відчувши його вагання. — Це болісна історія?
— Не така болісна, як побиття, — промовив, сміючись. — Ні, я не проти розповісти. Але історія довга.
— До Барґреннана ще довго їхати.
— Так. Добре. Пам’ятаєш, я казав, що провів рік у замку Леох, коли мені було шістнадцять? Про це домовилися Колум і мій батько — щоб я познайомився з кланом матері. Два роки мене виховував Дуґал, а потім я поїхав на рік у замок, щоб навчитися манерам, латині й іншому.
— О. Мені було цікаво, як ти там опинився.
— От саме так. Я був великим на свій вік, принаймні високим; навіть тоді хорошим мечником, ще й кращим за багатьох вершником.
— Ще й скромним, — сказала я.
— Не дуже. Жахливо нахабним, а язиком плескав швидше, ніж зараз.
— Нічого собі, — весело мовила я.
— Ось так, Сассенах. Я виявив, що можу веселити людей своїми зауваженнями, і робив це частіше, не переймався через те, що кажу й кому. Іноді я був жорстокий з іншими хлопцями, ненавмисно, просто не міг стриматися, якщо придумував розумне зауваження.
Він подивився на небо, щоб оцінити час. Стало темніше, місяць опустився. Я впізнала Оріон, що висів біля обрію, і хоч як дивно, мене заспокоїв знайомий вид.
— Та одного дня передав куті меду. Я йшов коридором з двома іншими хлопцями, коли побачив у протилежному кінці пані Фіцґіббонс. Вона несла величезного кошика, майже з неї завбільшки, часом натикаючись на стіни. Ти знаєш, яка вона зараз; тоді теж не була набагато меншою. — Він засоромлено потер носа.
— Ну, я зробив кілька грубих зауважень щодо її зовнішності. Смішних, але дуже нечемних. Це дуже потішило моїх супутників. Я й гадки не мав, що вона теж мене чула.
Я згадала кремезну господиню замку Леох. Бачила її лише добросердою, але вона не справляла враження людини, яка залишає образи без покарання.
— Що вона зробила?
— Тоді нічого. Я не знав, що вона почула, поки не встала на зборах у залі наступного дня і не розповіла Колуму все про це.
— Ой, лишенько. — Я знала, як Колум поважав пані Фіц, тож він не міг сприйняти легко будь-яку неповагу до неї. — Що сталося?
— Те що сталося з Лірі… майже. — Він розсміявся. — Я осмілів, встав і сказав, що обираю побиття кулаками. Намагався поводитися дуже спокійно, ніби дорослий, хоча серце калатало, як молот коваля, і мене ледь не знудило, коли я подивився на кисті Анґуса: вони були, як величезні валуни. Дехто в залі розсміявся. Тоді я був не такий високий, як зараз, та й важив удвічі менше. Малий Анґус міг відірвати мені голову одним ударом.
— Колум і Дуґал дивилися на мене похмуро, хоча мені здалося, що вони трохи зраділи, що мені вистачило сміливості попрохати про таке. Потім Колум сказав: ні, якщо я поводився як дитина, мене й карати треба так. Він кивнув, і не встиг я поворухнутися, як Анґус перегнув мене через своє коліно, задрав мій кілт і відшмагав своїм паском на очах всього залу.
— О, Джеймі!
— Угу. Помітила, що Анґус дуже якісно виконує роботу? Він ударив мене п’ятнадцять разів, і я дотепер можу сказати, куди саме прийшовся кожен. — Він здригнувся, згадавши. — Я тиждень не міг сісти.
Він простягнув руку й зірвав пучок хвої з найближчого дерева, розкрив голки між пальцями наче віяло. Запах живиці раптом став гострішим.
— Але мені не дозволили тихо піти зализувати рани. Коли Анґус закінчив зі мною, Дуґал схопив мене за комір і потягнув у далекий кінець залу й змусив пройти на колінах по камінню весь шлях назад. Я мав стати на коліна перед кріслом Колума, попрохати пробачення в пані Фіц, Колума і всіх у залі за свою грубість, а потім подякувати Анґусу за покарання. Я ледь не вдавився під час цього, але він повівся дуже милостиво — простягнув мені руку, щоб допомогти встати. Потім мене всадили на стілець біля Колума й наказали сидіти там до кінця зборів.
Він задер плечі, захищаючись.
— Це була найгірша година для мене. Моє лице палало, так само й дупа, коліна були роздерті, і я міг дивитися лише на свої стопи, та найгірше було те, що я жахливо хотів помочитися. Ледь не помер. Я був готовий вибухнути, аби не обісцятися перед усіма після всього, але до того було недалеко. Сорочка була мокра від поту.
Я боролася з бажанням розсміятися.
— Ти міг сказати Колуму про цю проблему? — спитала я.
— Він чудово знав про цю проблему, та й усі в залі, бо я совався й звивався на тому стільці. Люди навіть робили ставки, чи витерплю я. — Він знизав плечима.
— Колум відпустив би мене, якби я попрохав. Але я поводився вперто. — Він досить сором’язливо усміхнувся, білі зуби зблиснули на темному обличчі. — Я вирішив, що ліпше помру, аніж попрохаю, і це ледь не сталося. Коли Колум сказав, що я можу йти, я вийшов з найближчих дверей залу. Кинувся за стіну й вивергав потоки. Думав, що ніколи не закінчу. Тож, — він винувато розвів руками, викинувши пучок хвої, — тепер ти знаєш, що найгірше зі мною ставалося.
Я не стрималася. Сміялася так, що довелося сісти біля краю дороги. Джеймі терпляче чекав хвилину, потім опустився на коліна.
— Чого ти смієшся? — запитав він. — Це було геть не смішно. — Але сам усміхався.
Я захитала головою, все ще сміючись.
— Не смішно. Це жахлива історія. Просто… я можу уявити, як ти вперто сидів там, зціпивши зуби, поки пара вилітала з твоїх вух.
Джеймі пирхнув, але теж трохи посміявся.
— Так. Життя в шістнадцять не дуже легке, еге ж?
— То ти допоміг тій дівчині, Лірі, бо тобі стало її шкода, — сказала я, коли опанувала себе. — Ти знав, як це робиться.
Він здивувався.
— Я ж так і казав. Набагато легше отримати по пиці в двадцять три, аніж витерпіти шмагання по дупі на очах у всіх у шістнадцять. Гордість, що постраждала, болить гірше за все, і її легко забити.
— А я здивувалася. Я ще не бачила, щоб хтось усміхався в передчутті побиття обличчя.
— Після цього вже складно було це робити.
— Угу. — Я погодилася з кивком. — Думала… — сказала й замовкла присоромлено.
— Що думала? О, ти про мене й Лірі, — він вгадав мої думки. — Ти, Алек і всі разом з Лірі. Я б сам так думав, якби вона казала прямо. — Він тицьнув мене в ребра. — Хоча я не очікував, що ти в це повіриш.
— Я бачила вас разом того дня в ніші, — заперечила я, — і хтось, без сумніву, навчив тебе цілуватися.
Джеймі сором’язливо човгав ногами в пилюці. Він присоромлено схилив голову.
— Що ж, Сассенах, я не кращий за багатьох чоловіків. Іноді я намагаюся, але не завжди вдається. Знаєш, святий Павло каже, що краще шлюб, аніж згоріти? А я горів досить сильно.
Я знову розсміялася, відчуваючи безтурботність, ніби сама була шістнадцятирічною.
— То ти одружився зі мною, — дражнила я, — щоб уникнути гріха?
— Так. У цьому перевага шлюбу; він робить священним те, що інакше потребувало б зізнання.
Я знову не стрималася.
— О, Джеймі, я тебе люблю!
Тепер сміявся уже він. Аж зігнувся, потім сів біля дороги, трусився від веселощів. Повільно впав на спину й лежав на високій траві, хрипів і ледве дихав.