Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 76)

Він пирхнув від спогадів.

— Якось моя сестра Дженні розбила глечик. Я розізлив її, поки дражнив, і вона не стрималася й кинула ним у мене. Коли тато увійшов і спитав, хто це зробив, вона злякалася й не могла говорити, лише дивилася на мене великими наполоханими очима — у неї блакитні очі, як у мене, але миліші, з чорними віями. — Джеймі знову знизав плечима. — То я сказав батькові, що це я.

— Дуже шляхетно, — мовила я з сарказмом. — Твоя сестра, певно, була вдячна.

— Так, могла бути. Та тільки батько весь час був біля відчинених дверей і бачив, що саме сталося. Тож її відшмагали за те, що вона не стрималася й розбила глечик, а мене двічі: за те, що дражнив її, і за брехню.

— Це нечесно! — обурилась я.

— Мій батько не завжди був ніжним, але зазвичай був чесним, — сказав Джеймі незворушно. — Він казав: правда — це правда, і люди мають відповідати за свої вчинки, і я з цим згоден. — Він глянув на мене скоса. — Але він сказав, що я вчинив добросердно, взявши провину на себе, тож, хоча він мусив покарати мене, я міг обрати між побиттям чи сном без вечері. — Він сумно розсміявся, хитаючи головою. — Батько добре мене знав. Я обрав побиття без питань.

— Ти — ходячий апетит, Джеймі, — сказала я.

— Так, — погодився він без образи, — завжди таким був. Ти теж ненажера, — сказав він своєму коню. — Зачекай, коли зупинимося на відпочинок. — Він смикнув поводи, відтягнув зацікавлений ніс коня від спокусливих пучків трави вздовж дороги.

— Так, батько був справедливий, — продовжив він, — і дбайливий щодо цього, хоча тоді я цього не цінував. Він не змушував мене чекати на побиття; якщо я вчиняв неправильно, мене одразу карали — або щойно він про це дізнавався. Він завжди стежив, щоб я знав, за що мене битимуть, і я міг сперечатися, якщо хотів.

О, то он що ти замислив, подумала я. От інтриган, обеззброює. Я сумнівалася, що він може очарувати мене й відволікти від наміру випатрати його за першої нагоди, але спробувати може.

— Ти хоч раз вигравав у суперечці? — спитала я.

— Ні. Зазвичай справа була досить зрозумілою, а обвинувачений сам зізнавався. Але іноді мені вдавалося трохи зменшити покарання. — Він потер носа.

— Якось я сказав йому, що вважаю побиття сина найбільш варварським способом добитися свого. Він сказав, що я маю не більше глузду, ніж стовпчик, біля якого стою. Сказав, що повага до старших — одна з основ вихованої поведінки, і поки я цього не затямлю, мені краще звикати дивитися на пальці своїх ніг, поки один з варварів-дорослих битиме мене по дупі.

Цього разу я сміялася разом із ним. Дорога була спокійною, з тим різновидом цілковитої тиші, яка буває, коли ти в милях від іншої людини. Досягти такого рівня тиші дуже складно в мій велелюдний час, коли машини розширили вплив людей, й одна людина могла створювати шум, як цілий натовп. Тут зі звуків були лише шарудіння рослин, періодичні скрики нічних птахів і м’які кроки коней.

Я рухалася вже легше, мої ниючі м’язи трохи розім’ялися від ходьби. Та й колючі почуття теж почали трохи слабнути, поки я слухала історії Джеймі, забавні й самовикривальні.

— Звісно, мені не подобалося, що мене били, але якщо обирати, то краще вже батько, ніж учитель. У школі ми найчастіше отримували батогом по долонях, а не по заду. Батько казав, що якби бив мене по руках, то я не зміг би працювати, а якщо відшмагає мене по дупі, то в мене принаймні не виникне бажання присісти й байдикувати. Учителі в нас змінювалися зазвичай щороку: не затримувалися — ставали фермерами чи перебиралися до багатших районів. Вчителям платять дуже мало, тож вони завжди худі й голодні. А якось трапився один товстий, тож я так і не повірив, що він справжній учитель. Схожий був на перевдягненого священника.

Я згадала малого пухкого отця Бейна й всміхнулася, погоджуючись.

— Один запам’ятався особливо, бо змушував встати перед класом, витягнувши руку, а потім довго вичитував за всі твої вади перед початком і поміж ударами. Я стояв, витягнувши руку, що боліла, молився, щоб він припинив галасувати й завершив покарання, поки я не втратив всю сміливість і не заплакав.

— Гадаю, цього він від тебе і домагався, — сказала я, мимоволі співчуваючи.

— О, так, — відповів без емоцій. — Та я не одразу це зрозумів. А коли збагнув, не зміг мовчати. — Він зітхнув.

— Що сталося? — я вже й забула, що була розлючена.

— Якось він підняв мене — це бувало нерідко, бо я не міг добре писати правою рукою й робив це лівою. Він ударив мене тричі — на це в нього пішло майже п’ять хвилин, негідник — усе розпинався перед наступним ударом про те, що я дурний, ледачий і впертий юний хам. Моя долоня палала, бо це було вже вдруге за той день, і я злякався, адже знав, що на мене чекає жахливе побиття вдома — це було правило: якщо мене били в школі, карали ще раз удома, бо батько вважав навчання важливим. Тож я не стримався. — Він мимоволі стиснув лівою рукою поводи, ніби захищав чутливу долоню.

А тоді завмер і кинув на мене погляд.

— Я не часто втрачаю контроль, Сассенах, і зазвичай шкодую про це.

Напевно, це було ближче всього до вибачення, яке я могла почути.

— Ти пошкодував тоді?

— Я стиснув кулаки, похмуро дивлячись на нього, — він був високий і сухорлявий, років двадцяти, напевно, хоча мені здавався старим, — і сказав: «Я тебе не боюся, і ти не змусиш мене плакати, навіть якщо битимеш сильніше!» — Він глибоко вдихнув і повільно видихнув. — Гадаю, дарма я це казав, поки він ще тримав батога.

— Не кажи, — сказала я. — Він спробував довести, що ти помилявся?

— О, так, він намагався. — Джеймі кивнув. Його голос виказав певне похмуре задоволення на слові «намагався».

— То йому не вдалося?

Він захитав кудлатою головою.

— Ні. Принаймні плакати він мене не змусив. Зате змусив пошкодувати, що не змовчав.

Він завмер на мить і обернувся до мене. Хмари в ту мить розійшлися, і світло місяця торкнулося країв щелепи й щоки, від чого, здавалося, він позолочений, наче один з архангелів Донателло.

— Коли Дуґал описував тобі мій характер перед шлюбом, він випадково не згадував, що я іноді трохи впертий? — Розкосі очі блищали, він нагадував Люцифера, а не Михаїла.

Я розсміялася.

— Це ти м’яко висловився. Пригадую, він сказав, що всі Фрейзери вперті, як камені, і ти з них найгірший. Насправді, — сухувато сказала я, — це я вже й сама помітила.

Він усміхнувся, поки вів коня навколо глибокої калюжі на дорозі, моя кобилиця рухалася на короткому ремені за ним.

— Мгм, не скажу, що Дуґал неправий, — сказав він, щойно подолав небезпечну ділянку. — Якщо я і впертий, то хоча б чесний. Батько був такий самий, і ми час від часу вступали в суперечки, які не могли вирішити без застосування сили, і я зазвичай опинявся перегнутим через огорожу.

Він зненацька витягнув руку й схопив поводи моєї кобилиці, коли вона стала дибки й пирхнула.

— Гей! Тихіше! Стад, мо дуі²³

Його кінь злякався менше, лише здригався й нервово трусив головою.

— Що таке? — я нічого не бачила, хоча місячне сяйво вкривало плямами дорогу й поле. Попереду був сосновий лісок, і коні наче не хотіли до нього наближатися.

— Не знаю. Лишайся тут і не шуми. Залізь на свою кобилу, а мого коня тримай. Якщо я крикну, кидай ремінь і тікай. — Голос Джеймі був тихий і рівний, заспокоював і мене, і коней. Він пробурмотів коню «Сґур!²⁴» і поплескав його по шиї, щоб посунути до мене, а потім зник у вересі з кортиком у руці.

Я напружувала очі й вуха, щоб розрізнити, що досі турбувало коней. Вони тупцяли ногами, роздратовано посмикували вухами і хвостами. Хмари вже розірвав і розвіяв нічний вітер, залишилися лише розкидані клапті на обличчі півмісяця. Хоча світло було яскраве, я не бачила нічого на дорозі попереду чи в загрозливому ліску.

Час був пізній, а дорога здавалася неприбутковою для бандитів, та й було тих бандитів у Нагір’ї не багато. А кілька мандрівників не вартували зусиль.

Лісок був темний, але не нерухомий. Дерева тихо стогнали, мільйони гілок шаруділи від вітру. Старі велетенські сосни мали моторошний вигляд. Голонасінні, кедри з шишками, сосни з крилатим насінням, набагато старші й суворіші, ніж дуби й осики з м’яким листям і тонкими гілками. Годящий дім для примар і злих духів Руперта.

Тільки ти, сердито подумала я, могла злякатися скупчення дерев. Та де подівся Джеймі?

Долоня стиснула моє стегно, змусивши мене пискнути, як наляканий кажан: природний наслідок спроби кричати з серцем у горлі. Я раптом розлютилася, бо безглуздо перепудилася, тож кинулася на нього, вдаривши ногою в груди.

— Не підкрадайся так до мене!

— Тихо, — сказав він, — ходімо. — Він безпардонно стягнув мене з сідла, поставив на землю, швидко прив’язав коней, які іржали тривожно за нашими спинами, поки він вів мене у високу траву.

— Що таке? — прошипіла я, спотикаючись наосліп об коріння й каміння.

— Тихо. Не говори. Дивися на мої ноги. Ступай за мною слід у слід, і зупинись, коли я тебе торкнуся.

Повільно й більш-менш тихо ми пробралися до краю соснового ліска. Під деревами було темно, лише крихти світла падали крізь гілля на хвою під ногами. Навіть Джеймі не міг тут іти тихо, але шарудіння сухих голок втрачалося за шумом зелені над головою.

Хвоя раптом розійшлася, із землі просто поміж дерев вивищувалася купа граніту. Нагорі було достатньо місця, щоб лягти на животі поруч. Джеймі притиснув рота до мого вуха, ледь дихаючи.