Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 75)

Я спалахнула й відвернулася, щоб він не побачив. Після нестерпних зауважень Джеймі я вирішила вперто не розкривати рота під час всього випробування. Та коли покарання почалося, сумніваюся, що сфінкс зміг би мовчати, отримуючи удари паском, який тримав Джеймі Фрейзер.

Дуґал розвернувся до Джеймі, що сидів за столом і їв хліб із сиром.

— Гей, Джеймі, не тре’ було майже вбивати дівча. Вистачило б м’якого нагадування. — Він рішуче поплескав мене ззаду з натяком, змушуючи мене здригатися. Я похмуро подивилася на нього.

— Дупа в пухирях ще нікому не шкодила, — сказав Мертаґ з повним ротом хліба.

— Саме так, — сказав Нед з усмішкою. — Сідай уже, дівча.

— Я постою, дякую, — сказала я з гідністю, і вони заревіли від реготу. Джеймі намагався не зустрічатися зі мною поглядом, поки старанно нарізав сир.

Вони ще трохи добродушно кепкували протягом дня, і кожен з чоловіків знаходив привід поплескати мене по сідницях з удаваним співчуттям. Та загалом це можна було витерпіти, і я неохоче починала обмірковувати те, що Джеймі міг бути правим, хоча я все ще хотіла його придушити.

Сидіти взагалі була не здатна, тому зайнялася вранці малими справами, як-от підшивання і пришивання ґудзиків, бо це можна було робити на підвіконні з поясненням, що я потребувала світла, щоб шити. Після обіду, який я їла, стоячи, ми пішли відпочивати до кімнат. Дуґал вирішив, що ми дочекаємося темряви, щоб їхати до Барґреннана — наступної зупинки в нашій мандрівці. Д жеймі йшов за мною до нашої кімнати, але я щільно зачинила двері перед його носом. Най знову спить на підлозі.

Він поводився доволі тактовно минулої ночі, застібнув на собі пасок і залишив кімнату без слів одразу, щойно завершив. Він повернувся за годину, коли я загасила світло й пішла в ліжко, але йому вистачило мізків не намагатися лягти поруч зі мною. Зазирнувши в темряву, де я лежала нерухомо, він глибоко зітхнув, загорнувся у свою накидку й влаштувався спати на підлозі біля дверей.

Надто розгнівана, засмучена й недужа, щоб спати, я лежала без сну майже всю ніч, думки про Джеймі змінювалися бажанням встати й копнути його ногою в якесь чутливе місце.

Якби я була неупередженою, на що в мене не було настрою, я могла б визнати, що він був правий, коли казав, що я не сприймала все достатньо серйозно. Та він помилився, коли сказав, що так було, тому що в моєму місці, хай би де воно було, ситуація була менш небезпечною. Як на мене, все було навпаки.

Цей час все ще був для мене в багатьох речах нереальним: наче щось із п’єси чи маскараду. Порівняно з картинами механізованої масової війни там, звідки я прибула, малі жорстокі бої, що я бачила, — кілька чоловіків з мечами й мушкетами — здавалися мені колоритними, а не загрозливими.

У мене виникли проблеми з масштабом подій. Чоловік, убитий з мушкета, був так само мертвий, як чоловік, убитий з міномета. Але міномет убивав безособово, знищував десятки людей, а з мушкета стріляла одна людина, яка бачила очі того, кого вбивала. Тому мені це здавалося вбивством, а не війною. Скільки людей беруть участь у війні? Напевно, достатньо, щоб не могли бачити один одного? Але тут явно була війна — чи принаймні серйозна справа — для Дуґала, Джеймі, Руперта й Неда. Навіть малий Мертаґ зі щурячим обличчям мав привід для жорстокості, не беручи до уваги його природних схильностей.

А як щодо причин? Один король замість другого? Гановери й Стюарти? Для мене це все ще були лише імена з таблиці на стіні в шкільному кабінеті. Хіба можна було порівнювати їх із немислимим злом, як рейх Гітлера? Напевно, ті, хто жив під владою королів, відчували різницю, а мені відмінності могли здаватися незначними. Та все ж таки, коли це право жити, як вважаєш за потрібне, вважалося незначним? Хіба боротьба за вибір власної долі була менш гідною, ніж необхідність зупинити велике зло? Я роздратовано посунулася, обережно потерла ниючі сідниці й похмуро подивилася на Джеймі, що згорнувся в клубок біля дверей. Дихає рівно, але не глибоко; може, теж не може спати. Сподіваюся.

Спочатку я була схильна сприймати всю цю дивовижну пригоду, як мелодраму: таке просто не відбувається у справжньому житті. У мене було багато потрясінь з тієї миті, як пройшла крізь камінь, але це явно найгірше.

Джек Рендалл, такий схожий і жахливо несхожий на Френка. Його доторк до моїх грудей раптом створив зв’язок між моїм колишнім життям і цим, зіштовхнув мої окремі реальності з гуркотом, схожим на грім. А ще був Джеймі: його перелякане обличчя у вікні кабінету Рендалла, викривлені від гніву риси біля дороги, напружені від болю через мої образи.

Джеймі. Джеймі — справжній, так, більш справжній, ніж усе, що в мене було, навіть із Френком і моїм життям у 1945-му. Джеймі — ніжний коханець і віроломний негідник.

Може, в цьому і є частина проблеми. Джеймі так заповнив мої відчуття, що його оточення здавалося майже не важливим. Але я вже не могла цього ігнорувати. Моя безрозсудність ледь не вбила його вдень, і всередині все стискалося від думки, що я його втрачу. Я зненацька сіла, мала намір піти й розбудити його, покликати в ліжко до себе. Але моя вага натисла на наслідки його роботи, і я раптово передумала й розлючено лягла на живіт.

Так я провела ніч, розриваючись між поривами гніву і філософським підходом, і це втомило мене. Я поспала вдень і мляво спустилася на легку вечерю, коли Руперт розбудив мене з настанням сутінків.

Дуґал, без сумніву, не зрадів витратам, але здобув для мене кобилу. Міцний звір, хоча й неелегантний, з добрими очима й короткою гривою, схожою на щетину. Я одразу назвала її Розторопшею.

Я не уявляла наслідків довгої їзди верхи після жорстокого побиття. Із сумнівом роздивлялася тверде сідло Розторопші, раптом збагнувши, що на мене чекає. На сідло поклали товстий плащ, і малі й чорні, як у щура, очі Мертаґа підморгнули змовницьки мені з іншого боку. Я вирішила, що страждатиму принаймні мовчки і з гідністю, тож похмуро зціпила зуби, поки підіймалася в сідло.

Чоловіки наче подумки змовилися поводитися галантно. Вони часто зупинялися по черзі, щоб справити потребу, і я могла злізти на кілька хвилин і крадькома потерти ниючі сідниці. Час від часу хтось пропонував зупинитися заради води, тому доводилося зупинятися й мені, адже пляшки з водою везла Розторопша.

Таким чином ми рухалися кілька годин, але біль поступово посилювався, і я постійно совалася в сідлі. Врешті-решт, наставав край стражданням з гідністю: мені потрібно було спішитися бодай на якийсь час.

— Гей! — сказала я Розторопші й зістрибнула. Вдавала, що перевіряю передню ліву ногу кобили, інші коні стали зупинятися навколо нас.

— Боюся, в неї камінь у підкові, — збрехала. — Я прибрала його, але їй краще поки пройтися. Не хочу, щоб вона кульгала.

— Ні, так не можна, — сказав Дугал. — Добре, йди поки що, але хтось має бути з тобою. Ця дорога досить тиха, але я не можу залишити тебе крокувати саму.

Джеймі одразу зістрибнув з коня.

— Я піду з нею, — тихо сказав він.

— Добре. Не затримуйтесь; до світанку маємо бути в Барґреннані. Шукайте вивіску «Червоний кабан», хазяїн — друг.

Він помахом руки зібрав інших, і вони рушили швидкою риссю, залишивши нас у хмарі пилюки.

Кілька годин тортур у сідлі не поліпшили мій настрій. Хай собі крокує поруч. Я не збираюся розмовляти з ним, жорстоким садистом.

Він не виглядав жорстоким у світлі півмісяця, що зійшов, але я насупилася й шкутильгала далі, старанно не дивлячись на нього.

Мої бідні м’язи спочатку не зраділи незвичній вправі, але минуло десь зо пів години, і я почала рухатися легше.

— Завтра буде значно легше, — спокійно зауважив Джеймі. — Хоча сидіти буде важкувато до наступного дня.

— І що робить тебе таким експертом? — випалила я. — Ти так часто б’єш людей?

— Ні, — сказав він, не переймаючись через мою поведінку. — Я зробив це вперше. Але маю значний досвід отримання покарань.

— Ти? — я витріщилася на нього. Те, що хтось міг бити паском цю гору м’язів і сухожиль, видавалося малоймовірним.

Він розсміявся від виразу мого обличчя.

— Я був менший, Сассенах, мої сідниці шмагали більше разів, ніж я міг порахувати, коли мені було від восьми до тринадцяти. Потім я став вищий за батька, і йому стало незручно нагинати мене над огорожею.

— Тебе бив батько?

— Так, частіше за все. А ще, звісно, вчитель і Дуґал чи хтось із інших дядьків час від часу, залежало від того, де я був і що робив.

Моя цікавість зростала, хоча я й вирішила ігнорувати його.

— А що ти робив?

Він засміявся знову, тихий, але заразливий звук у нерухомому нічному повітрі.

— Я не пам’ятаю всього. Загалом я діставав по заслузі. Принаймні тато навряд чи бив мене нечесно. — Він крокував мовчки хвилину, розмірковуючи.

— Мм. Наприклад, бив за те, що я кидав камінням в курей, а ще за те, що їздив на коровах і надто збуджував їх, що заважало доїнню, а потім за те, що я з’їв усе варення з тістечок, а тістечка залишив. А ще я якось випустив усіх коней зі стайні, залишивши хвіртку прочиненою й підпалив солому голубника — це було випадково, навмисно я такого не робив — і за загублені підручники — а оце вже навмисно, і… — він замовк, знизавши плечима, а я мимоволі розсміялася. — Звичайні речі. Та частіше за все за те, що я відкривав рота, коли варто було мовчати.