Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 73)

Я була засмучена й знервована, несила було терпіти це ігнорування.

— То що тоді? У чому річ? — нетерпляче спитала я. — Не дуйся, заради Бога! — Я говорила різкіше, ніж хотіла, і відчула, як він напружився ще сильніше. Раптом повернув галову коня вбік і зупинився на краю дороги. Я не встигла зрозуміти, що відбувається, а він уже спішився, стягнув і мене з сідла. Я незграбно приземлилася, похитнувшись, щоб віднайти рівновагу, коли ноги торкнулися землі.

Дугал й інші завмерли, бо ми зупинилися. Джеймі різко махнув рукою, щоб вони їхали далі, і Дуґал помахав у відповідь.

— Не затримуйтесь, — крикнув він, І вони знову поїхали.

Джеймі дочекався, поки вони вже не могли почути. Потім розвернув мене обличчям до себе. Був розлючений, готовий вибухнути. Я відчувала, як здіймається мій гнів: хіба він мав право так зі мною поводитися?

— Дутися! — сказав він. — Гадаєш, я дуюся? Я насилу стримуюся, щоб не струсити тебе до стукоту зубів, а ти кажеш не дутися!

— Боже, що з тобою? — розлючено спитала я. Спробувала струсити його хватку, але його пальці вп’ялися в мої руки, наче зуби капкана.

— Що зі мною? Я скажу, що таке, якщо ти хочеш знати! — сказав він крізь зціплені зуби. — Я втомився доводити знову й знову, що ти не англійська шпигунка. Я втомився спостерігати за тобою кожної хвилини, боячись дурниць, які ти утнеш далі. І я дуже втомився від людей, що намагаються зґвалтувати тебе в мене на очах! Мені це взагалі не сподобалося!

— Гадаєш, мені це подобається? — заволала я. — І ти намагаєшся викрутити все так, що я винна?! — від цього він злегка потряс мене.

— Ти винна! Якби ти залишалася там, де я наказав тобі бути вранці, цього не сталося б! Але ні, ти мене не послухалась, я ж лише твій чоловік, навіщо мене чути? Ти вирішила робити все, що тобі в біса заманеться, а потім я знаходжу тебе на спині з задертою спідницею і найгіршим у світі покидьком між твоїх ніг, який ледь не взяв тебе в мене на очах! — Його шотландський акцент, зазвичай незначний, ставав сильнішим щомиті — чітка ознака його обурення, ніби я потребувала додаткових натяків.

Ми вже були майже ніс до носа, кричали в обличчя одне одному. Джеймі зашарівся від люті, я теж відчула, що кров підступає до мого обличчя.

— Це ти винний, бо ігнорував мене й підозрював весь час! Я сказала тобі правду про те, хто я! І казала, що мені краще поїхати з тобою, та хіба ти мене слухав? Ні! Я лише жінка, навіщо тобі звертати увагу на мої слова? Жінки мають лише робити, як їм скажуть, і слухатися наказів, сидіти поруч покірно склавши руки, чекаючи на чоловіків, які повернуться і скажуть їм, що робити!

Він знову струсонув мене, не міг контролювати себе.

— Якби ти так зробила, ми б зараз не тікали від сотні червоних мундирів! Боже, жінко, я не знаю, хочу задушити тебе чи кинути на

землю й рухатися в тобі до непритомності, але, Боже, я хочу щось із тобою зробити.

Від цього я рішуче спробувала вдарити його ногою в пах. Він ухилився й всунув коліно між моїх ніг, дієво завадивши іншим спробам.

— Спробуєш ще раз так зробити, і я дам такого ляпаса, що задзвенить у вухах, — прогарчав він.

— Ти тварина і дурень, — я важко дихала, намагалася вивільнитися з його хватки на моїх плечах. — Гадаєш, я навмисно втекла й потрапила в руки англійців?

— Я думаю, що ти зробила це навмисно, щоб помститися мені за те, що сталося на галяві!

Мій рот розкрився.

— На галяві? З англійцями-дезертирами?

— Так! Ти думаєш, що я мав захистити тебе, і ти права. Але я не зміг цього зробити; тобі довелося зробити це самій, і тепер ти намагаєшся змусити мене заплатити за це, бо ти, моя дружина, навмисно опинилася в руках чоловіка, який пролив мою кров!

— Твоя дружина! Твоя дружина! Тобі начхати на мене! Я лише твоя власність, тож важлива для тебе, бо ти вважаєш, що я тобі належу, і ти не можеш стерпіти, коли хтось забирає те, що належить тобі!

— Ти належиш мені, — прогарчав він, встромивши пальці в мої руки, наче шипи. — І ти моя дружина, подобається тобі це чи ні!

— Не подобається! Взагалі не подобається! Але це не має значення, так? Поки я зігріваю твоє ліжко, тобі начхати на мої думки й почуття! Дружина для тебе — лише місце, куди можна встромити свого піструна, коли відчуєш жагу!

На цьому його обличчя побіліло, і він почав трусити мене всерйоз. Моя голова різко сіпалася, зуби клацали, від чого я боляче прикусила язика.

— Відпусти мене! — закричала я. — Відпусти, ти, — я навмисно використала слова дезертира Гаррі, намагаючись зробити йому боляче, — бридкий збоченцю! — Він відпустив і відсахнувся на крок, очі палали.

— Хвойдо з брудним язиком! Ти не будеш так зі мною розмовляти!

— Я говоритиму, як захочу! Ти не можеш вказувати мені, що робити!

— Схоже, не можу! Ти будеш вчиняти, як тобі заманеться, не думаючи, хто від цього постраждає, так? Нахабна, свавільна…

— Це твоя клята гордість постраждала! — заволала я. — Я врятувала нас обох від дезертирів на тій галяві, а для тебе це нестерпно, так? Ти просто стояв там! Якби я не мала ножа, нас обох уже вбили б!

До цих слів я гадки не мала, що злилася на нього за те, що він не зміг захистити мене від англійців-дезертирів. У більш розважливому настрої мені таке не спало б на думку. Він не винуватий, сказала б я. Просто пощастило, що я мала ніж, сказала б я. Але тепер я зрозуміла, що, справедливо чи ні, розумно чи ні, я якось відчувала, що його обов’язком було захищати мене, а він не впорався. Можливо, тому що він явно таке відчував.

Він стояв і похмуро дивився на мене, важко дихаючи від емоцій. Коли він заговорив знову, голос був тихим і нерівним від пристрасті.

— Бачила стовп надворі форту? — я швидко кивнула.

— Мене прив’язали до того стовпа, наче звіра, і шмагали, поки не потекла кров! Шрами від цього лишаться до самої смерті. Якби мені не пощастило страшенно того дня, зі мною сталося б ще не таке. Певно, вони відшмагали б мене, а потім повісили. — Він важко проковтнув і продовжив.

— Я знав це, але не вагався ані миті, щоб піти за тобою в те місце, навіть якщо Дуґал міг бути правим! Знаєш, звідки я взяв той пістоль, який використав?

Я заціпеніло захитала головою, мій гнів почав згасати.

— Я вбив вартового біля стіни. Він стріляв у мене, тому пістоль був порожній. Він промахнувся, і я вбив його кортиком; залишив ніж стирчати з його шиї, коли почув твій крик. Я вбив би десяток чоловіків, аби дістатися до тебе, Клер. — Його голос зірвався.

— І коли ти закричала, я пішов до тебе, озброєний лише порожнім пістолем і своїми руками. — Джеймі розмовляв уже спокійніше, але очі все ще були шаленими від болю й люті. Я мовчала. Розбита жахом моєї зустрічі з Рендаллом, я зовсім не оцінила відчайдушну сміливість, з якою він прибув до форту за мною.

Він раптом відвернувся, опустивши плечі.

— Ти права, — тихо сказав він. — Так, ти цілком права. — Лють раптом зникла з його голосу, її замінив тон, якого я ще не чула від нього, навіть коли він страждав від фізичного болю.

— Моя гордість уражена. Та в мене майже нічого не залишилося, окрім гордості. — Він притулився передпліччями до грубої кори сосни й опустив на них голову, втомлений. Його голос був таким тихим, що я його ледь чула.

— Ти розриваєш мене зсередини, Клер.

Щось схоже відбувалося зі мною. Я боязко підійшла до нього ззаду. Він не поворухнувся, навіть коли я обняла його за талію. Я притулилася щокою до його згорбленої спини. Сорочка була волога — він спітнів від напруги й тремтів.

— Пробач, — просто сказала я. — Прошу, пробач мені.

Він обернувся й міцно обійняв мене. Я відчувала, як його тремтіння поволі вщухає.

— Пробачаю, — пробурмотів він зрештою в моє волосся. Відпустивши мене, він подивився на мене серйозно й уважно.

— І я винуватий, — сказав він. — Прошу вибачення за свої слова. Я був ображений і наговорив зайвого. Ти пробачиш мені?

Після його останньої промови я сумнівалася, що маю щось пробачати, але кивнула і стиснула його долоні.

— Пробачаю.

У легшій тиші ми знову залізли в сідло. Дорога тут довго була прямою, і далеко попереду я бачила маленьку хмару пилу, яка мала бути Дуґалом й іншими.

Джеймі знову був зі мною: він пригортав мене рукою, поки ми їхали, і я відчувала себе безпечніше. Але невиразне відчуття рани й скутості залишилося; не все ще загоїлося між нами. Ми пробачили одне одного, але наші слова все ще висіли у спогадах, не забуті.

22

Розплата

Ми дісталися Дунсбері в темряві. Це була невелика зупинка для карет, на щастя, з корчмою. Дуґал на мить заплющив очі від болю, поки платив власнику — довелося додати срібла, щоб він мовчав щодо нашої присутності.

Зате срібло забезпечило поживну вечерю з великою кількістю їжі. Незважаючи на їжу, вечеря була похмурою, ми їли майже в тиші. Я сиділа в зіпсованій сукні, майже вся вкрита запасною сорочкою Джеймі, і була помітно зганьблена. Окрім Джеймі, чоловіки поводилися так, ніби я була цілком невидимою, і навіть Джеймі лише час від часу підсовував у мій бік хліб і м’ясо. Було полегшенням зрештою піднятися до нашої кімнати, хоча вона була малою й тісною.

Я опустилася на ліжко, зітхнувши, не переймаючись через стан постільної білизни.

— Я без сил. День був довгий.

— Так, є таке. — Джеймі розстебнув комір і манжети, потім ремінь свого меча, але не поспішав роздягатися далі. Він витягнув пасок від піхов і склав його вдвоє, стискав шкіру задумливо.