Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 72)

Майже як дезертир Гаррі, розлючено подумала я. Боже, куди котиться британська армія? Чудові традиції, яка нісенітниця.

Крики посеред англійського гарнізону навряд чи привернули б корисну увагу, але я наповнила легені й спробувала — хоча б заради протесту. Очікувала на ляпас або поштовх у відповідь, аби змусити мене замовкнути. Натомість це йому, схоже, несподівано сподобалося.

— Кричи ще, любонько, — пробурмотів він, зайнятий ширінькою. — Я насолоджуватимусь ще більше, якщо кричатимеш.

Я подивилася йому в очі й прошипіла: «Та котися ти!» — з ідеальною чіткістю й жахливою недоречністю.

Пасмо темного волосся вивільнилось і впало на його чоло в розпусному безладі. Він був настільки схожий зі своїм шестикратним правнуком, що мене охопило раптове бажання розвести ноги й відповісти йому, та він грубо скрутив мою грудь, і бажання одразу зникло.

Я була розлючена, відчувала огиду, приниження та обурення, але, що цікаво, майже не боялася. Вловила важкий рух, що борсався біля моєї ноги, і раптом зрозуміла, чому. Він не отримає задоволення, поки я не кричатиму — хоча, може, навіть і тоді.

— То он воно як? — сказала й одразу отримала ляпаса. Тому закрила рота й відвернула голову, щоб не кортіло наговорити ще більше нерозсудливих зауважень. Збагнула, що — зґвалтування чи ні — найнебезпечнішим був його непостійний характер. Відвівши погляд від Рендалла, я раптом помітила, як щось майнуло у вікні.

— Я був би вдячний, — сказав спокійний холодний голос, — якби ви прибрали руки від моєї дружини. — Рендалл завмер з долонею на моїх грудях. Джеймі сидів навпочіпки у вікні, підпирав передпліччям великий пістоль з латунною рукояткою.

Рендалл закляк на мить, наче не міг повірити вухам. Повільно обернувся до вікна, його права долоня, прихована від очей Джеймі, залишила мою грудь і без звука ковзнула до ножа, який він поклав на стіл біля моєї голови.

— Що ти сказав? — промовив недовірливо. Стиснувши ніж, він розвернувся достатньо, щоб побачити, хто говорить, і знову завмер на мить, витріщившись, а потім засміявся.

— Боже правий, та це ж юний шотландський дикий кіт! А я думав, що розібрався з тобою раз і назавжди! Спина все ж таки загоїлася? І це, кажеш, твоя дружина? А вона доволі привабливе дівчисько, схожа на твою сестру.

Все ще прихована його частково повернутим тілом рука Рендалла з ножем посунулася; лезо було тепер націлене на моє горло. Я бачила Джеймі над його плечем, напруженого у вікні, як кіт, що збирався стрибнути. Дуло пістоля не тремтіло, вираз обличчя не змінився. Його емоції видавав лише темно-червоний колір, що підбирався до горла; комір був розстебнутий, і невеличкий шрам на шиї палав багряним.

Майже недбало Рендалл повільно підняв ніж у поле зору — кінчик майже торкався мого горла — і наполовину обернувся до Джеймі.

— Гадаю, тобі краще кинути сюди той пістоль — якщо не втомився від життя в шлюбі. Якщо обираєш бути вдівцем, звісно… — вони дивилися в очі один одному, наче міцно обіймалися, жоден із чоловіків не ворушився довгу хвилину. Врешті-решт, тіло Джеймі відпустило напругу пружини. Він протяжно видихнув з покорою й кинув пістоль у кімнату. Зброя вдарилася об підлогу зі стукотом і проїхала майже до ніг Рендалла.

Рендалл нахилився й блискавично схопив пістоль. Щойно ніж біля мого горла зник, я спробувала сісти, але він притиснув долоню до моїх грудей і знову штовхнув мене на стіл. Утримував мене однією рукою, другою націлив пістоль на Джеймі. Відкинутий ніж лежить десь на підлозі біля моєї стопи, подумала я. Якби ж у мене були чіпкі пальці ніг… Кортик у моїй кишені недосяжний, як на Марсі.

З появою Джеймі посмішка не зникала з обличчя Рендалла. Тепер вона стала ще ширшою, тож було видно загострені, як у собаки, зуби.

— Вже ліпше. — Долоня припинила тиснути на мої груди й повернулася до набряклої ширіньки. — Я був зайнятий, коли ти прибув, любий друже. Пробач, але я продовжу те, що робив, а потім займуся тобою.

Червоний колір повністю вкрив обличчя Джеймі, але він не рухався: пістоль був націлений йому в живіт. Щойно Рендалл завершив маневри, Джеймі кинувся на відкриту пащу пістоля. Я спробувала кричати, зупинити його, але в роті пересохло від жаху. Кісточки пальців Рендалла побіліли, він натиснув на спусковий гачок.

Ударник клацнув по порожньому патроннику, і кулак Джеймі встромився в живіт Рендалла. Пролунав глухий хрускіт, його другий кулак роз’юшив ніс офіцера, і бризки крові впали на мою спідницю. Очі Рендалла закотилися, і він каменем повалився на підлогу.

Джеймі опинився позаду, підняв мене і став різати мотузку на моїх зап’ястках.

— Ти блефував з порожньою зброєю? — істерично прохрипіла я.

— Якби він був заряджений, хіба ж би я не вистрілив у нього одразу?! — прошипів Джеймі.

З коридору почулися кроки. Мотузка розірвалася, і Джеймі потягнув мене до вікна. До землі було метрів зо два з гаком, але кроки лунали майже біля дверей. Ми стрибнули разом.

Моє приземлення було не надто м’яке, і я покотилася, заплутавшись у купі спідниць. Джеймі підняв мене ривком на ноги й притиснув до стіни будівлі. Кроки наближалися до рогу будівлі. Шестеро солдатів з’явилися в полі зору, але вони не дивилися в наш бік.

Щойно вони пройшли повз, Джеймі стиснув мою долоню й вказав на протилежний кут. Ми рухалися вздовж будівлі, завмерли біля того кута. Тепер я бачила, де ми є. На відстані шести метрів драбина вела до вузенького містка, що тягнувся вздовж внутрішнього боку стіни форту. Він кивнув на неї — нашою метою була драбина — і прошепотів:

— Коли почуєш вибух, біжи щодуху до драбини й підіймайся. Я буду позаду.

Я з розумінням кивнула. Серце калатало, я опустила погляд і побачила, що одна грудь оголена, та зараз майже ніяк не могла це виправити. Підібгала спідниці, щоб бігти.

Пролунав страшенний рев з іншого боку будівлі, наче вибух міномета. Джеймі штовхнув мене, і я побігла якомога швидше. Дісталася драбини, вхопилася й полізла вгору. Відчула, як дерево здригнулося — вага Джеймі вдарила по драбині нижче мене.

Я розвернулася на верхівці драбини й побачила форт з висоти пташиного польоту. Чорний дим здіймався від невеликої будівлі біля дальньої стіни, і чоловіки бігли туди з усіх боків.

Джеймі з’явився поруч зі мною.

— Сюди. — Він побіг, нахилившись, містком, і я слідом. Зупинилися біля флагштока, встромленого в стіну. Прапор важко розвівався над нами, фал відбивав ритм об жердину. Джеймі визирав за стіну — щось шукав.

Я озирнулася на табір. Чоловіки зібралися біля малої будівлі, штовхалися й кричали. З одного боку я помітила невелику дерев’яну платформу, підняту десь на метр, до неї вели східці. Важкий дерев’яний стовп підіймався з центру, а з поперечини на ньому звисали мотузки з кайданами.

Джеймі раптом свиснув. Визирнувши за стіну, я побачила Руперта верхи на коні з конем Джеймі в поводу. Він підвів очі на звук свисту й скерував коней ближче до стіни під нами.

Джеймі відрізав фал від флагштока. Важкі червоно-сині складки обвисли й сповзли, врешті прапор упав зі свистом і стуком поруч зі мною. Швидко закрутивши кінець мотузки на одній із жердин, Джеймі кинув решту за стіну.

— Хутко! — сказав він. — Тримайся міцно обома руками, відштовхуйся ногами від стіни! Йди! — я пішла, відштовхуючись ногами й спускаючись тонкою мотузкою, що була ковзкою і обпалювала мої долоні. Зістрибнула поруч з кіньми й поквапилася залізти верхи. Джеймі застрибнув у сідло позаду мене за мить, і ми помчали галопом.

Сповільнилися за кілометрів два-три від табору, коли стало зрозуміло, що відірвалися від переслідувачів. Після короткої розмови

Дуґал вирішив, шо нам краще рухатися до кордону земель Макінтош, бо це була найближча безпечна територія клану.

— До Дунсбері можна доїхати до ночі — там буде доволі безпечно. Завтра новини про нас розлетяться, але ми перетнемо кордон раніше, ніж це там почують.

Була вже середина дня, ми їхали в рівному темпі, наш кінь із подвійним вантажем трохи відставав від інших. Мій кінь, напевно, все ще радісно жував траву в переліску, чекаючи, що його відведе додому той, кому пощастить його знайти.

— Як ти мене знайшов? — спитала я. Почала тремтіти після стресу, тож обійняла себе за плечі, щоб заспокоїтись. Мій одяг уже цілком висох, та все одно я відчувала холод, що пробирав до кісток.

— Я вирішив не залишати тебе саму й відправив чоловіка, щоб хтось був поруч. Він не бачив, як ти пішла, а помітив уже коли солдати-англійці перетинали брід з тобою. — Голос Джеймі був холодний. Напевно, я не могла його звинувачувати. У мене почали цокотіти зуби.

— 3-здивована, що ти не вирішив, що я англійська ш-шпигунка, та не покинув мене там.

— Дуґал хотів. Але чоловік, який побачив тебе з солдатами, сказав, що ти боролася. Я мав хоча б піти й перевірити. — Він кинув на мене погляд, вираз обличчя не змінився.

— Тобі пощастило, Сассенах, що я бачив, що відбувалося в тій кімнаті. Принаймні Дуґал має визнати, що ти не заодно з англійцями.

— Д-Дуґал, га? А як щ-щодо тебе? Щ-що думаєш ти! — спитала я.

Він не відповів, лише коротко пирхнув. Але хоча б зглянувся і зняв із себе накидку, вкрив нею мої плечі, але не пригорнув мене й не торкався більш, ніж було необхідно. їхав у похмурій тиші, рухав поводами грубо й розлючено, що дуже відрізнялося від його звичної плавної грації.