Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 71)

Без перуки його волосся було темне, густе, тонке й блискуче. А ще воно мало тривожно знайомий вигляд, хоча було довге до пліч і перев’язане блакитною шовковою стрічкою. Він зняв її, взяв зі столу гребінець, розчесав волосся, приплюснуте перукою, потім ретельно зав’язав стрічку. Я послужливо підняла дзеркало, щоб він зміг оцінити результат. Він забрав його в мене рішучим рухом і повернув на місце, зачинивши шафку майже з грюканням.

Поки що я не зрозуміла: він не квапиться навмисне, щоб я нервувала — тоді це спрацювало — чи тому, що він просто ще не вирішив, що робити далі.

Напругу трохи розвіяла поява днювального з тацею з набором для чаю. Рендалл без слів налив і протягнув мені чашку. Ми випили ще трохи.

— Не кажіть, — врешті-решт мовила я. — Я вгадаю. Ви вигадали нову форму переконання — тортури сечовим міхуром. Ви будете поїти мене, поки я не розповім усе заради п’яти хвилин з нічним горщиком.

Він так здивувався цьому, що аж розсміявся. Це сильно змінило його обличчя, тож було неважко зрозуміти, чому так багато напахчених парфумами конвертів з жіночим почерком було в нижній лівій шухляді його столу. Його маска тріснула, але він не придушив сміх, а розслабився. Насміявшись, подивився на мене знову, тінь усмішки затрималася на губах.

— Хай би ким ви виявилися, мадам, ви хоча б смішна, — зауважив він і смикнув за дзвоник, що висів біля дверей, а коли днювальний повернувся, наказав йому супроводити мене до необхідного приміщення.

— Але намагайтеся не загубити її дорогою, Томпсоне, — додав він, відчиняючи для мене двері з глузливим уклоном.

Я притулилася зі слабкістю до дверей вбиральні, куди мене провели. Полегшення на відстані від нього, на жаль, жило недовго. Я мала достатньо нагод оцінити справжній характер Рендалла з історій, які про нього чула, і власного досвіду. Але залишалися кляті проблиски Френка, що час від часу проступали крізь сяйливу безжалісну зовнішність. Було помилкою смішити його, подумала я.

Я сіла, ігноруючи сморід, поки обмірковувала проблему. Втеча здавалася майже неможливою. Навіть без пильного Томпсона кабінет Рендалла знаходився в будівлі майже в центрі групи споруд. І хоча сам форт був лише кам’яною огорожею, стіни були понад три метри заввишки, а подвійні ворота добре охоронялися.

Можна було зобразити погане самопочуття й залишитися у своєму сховищі, але я відмовилася від цього — і не лише через сморід. Неприємна правда полягала в тому, що сенсу в тактиці зволікання не було, якщо не було заради чого зволікати, а я нічого такого не мала. Ніхто не знав, де я, і Рендалл не збирався нікого повідомляти. Я була в його руках, поки він хотів розважатися зі мною. Я знову шкодувала, що розсмішила його: садист із почуттям гумору особливо небезпечний.

Шалено намагаючись згадати щось корисне про капітана, я вхопилася за ім’я. Слухала я про нього неуважно, дивом запам’ятала, тож сподівалася, що не помилюсь. Ця карта була нікчемно малою, але я мала лише її. Я глибоко вдихнула, швидко видихнула й вийшла зі свого прихистку.

У кабінеті я додала до чаю цукор і ретельно перемішала. Потім вершки. Розтягнувши процес якнайдовше, я була змушена подивитися на Рендалла. Він сидів в улюбленій позі, манірно тримав чашку, щоб дивитися на мене над нею.

— То що? — мовила я. — Не переймайтеся, що зіпсуєте мені апетит, я все одно його не маю. Що ви збираєтеся зі мною робити?

Він посміхнувся і зробив обережно ковток обпікаючого чаю, а потім відповів:

— Нічого.

— Справді? — я здивовано підняла брови. — Не вдалося нічого вигадати?

— Немає сенсу вигадувати, — сказав він все ще ввічливо. Його погляд знову мандрував мною, зовсім не ввічливо.

— Ні, — він затримався поглядом на краю мого корсета, де було помітно запхану між грудей хустинку, — я хотів би, звісно, повчити вас манерам, бо вам цього дуже бракує, та, боюся, насолоду доведеться відкласти на невизначений термін. Я відправлю вас до Единбурга з наступними депешами. А я не можу дозволити вам потрапити туди пошкодженою зовні; начальство вважатиме такий мій вчинок недбалим.

— Единбург? — я не змогла приховати здивування.

— Так. Гадаю, ви чули про Толбут?

Чула. Одна з найгірших, найстрашніших в'язниць цього часу, вона була відома брудом, злочинами, хворобами й пітьмою. Дуже багато в’язнів померло там раніше, ніж потрапило на суд. Я проковтнула гірку жовч, що піднялася в горлі й змішалася з ковтком солодкого чаю.

Рендалл задоволено попивав свій чай.

— Там вам має бути затишно. Адже вам явно більше до душі певна сира убогість в оточенні. — Він з осудом подивився на мокрий край моєї спідньої сукні, що виглядав з-під спідниці. — Будете, як удома, після замку Леох.

Я сумнівалася, що кухня в Толбуті була такою ж смачною, як у Колума. І навіть без питань щодо зручності я не могла — не могла — дозволити йому відправити мене в Единбург. Ув’язнена в Толбуті, я вже ніколи не дістануся кола каменів.

Настав час розіграти мою карту. Зараз або ніколи. Я підняла свою чашку.

— Як хочете, — спокійно сказала я. — Як гадаєте, що скаже щодо цього герцог Сандрінгемський?

Він перекинув гарячий чай на шкіряні штани й видав кілька дуже приємних звуків.

— Tц, — докірливо мовила я.

Він затих, насупившись. Чашка лежала на боці, її коричневий вміст всотувався у блідо-зелений килим, але Рендалл не пішов до дзвоника. Маленький м’яз смикався на його шиї збоку.

Я вже знайшла стос накрохмалених носових хустинок у верхній лівій шухляді столу, разом з емальованою табакеркою. Вийняла одну й передала йому.

— Сподівaюся, пляма не залишиться, — промовила солодко.

— Ні, — сказав, ігноруючи хустинку. Він уважно роздивлявся мене — Ні, це неможливо.

— Чому ні? — спитала я, вдаючи байдужість, поки намагалася зрозуміти, що саме неможливо.

— Мені б сказали. І якщо б ви працювали на Сандрінґемського, навіщо в біса вам поводитися так безглуздо?

— Можливо, герцог перевіряє вашу відданість, — вигадала, готуючись скочити на ноги, якщо буде потрібно.

Він стискав кулаки по боках, і кинутий хлист був надто близько до нього на столі. У відповідь на такий натяк пирхнув.

— Це ви можете перевіряти мою довірливість. Або моє самовладання. Усе це, мадам, майже вичерпано. — Він примружився задумливо, і я підготувалася до швидкого ривка.

Він кинувся до мене. Я відскочила, схопила чайник і жбурнула в нього. Він ухилився, і чайник ударився об двері з приємним тріском. Днювальний, який мав знаходитися за дверима, налякано зазирнув у кабінет.

Важко дихаючи, капітан нетерпляче поманив його в кімнату.

— Тримайте її, — наказав грубувато, крокуючи до столу. Я стала глибоко вдихати, намагаючись заспокоїти себе й підозрюючи, що зараз це мені навряд чи вдасться.

Та він не вдарив мене, а лише висунув нижню праву шухляду, яку я не встигла перевірити, і дістав довгу тонку мотузку.

— Що за джентльмен зберігає мотузку в шухляді стола? — обурено поцікавилась я.

— Підготовлений, мадам, — пробурмотів він, надійно зв’язуючи зап’ястки в мене за спиною.

— Геть, — нетерпляче сказав він днювальному, кивнувши на двері. — І не повертайся, хай би що ти почув.

Це звучало недвозначно моторошно, і мої передчуття виявилися цілком виправданими, коли він знову зазирнув до шухляди.

Неприємна штука ніж. Чоловіки, безстрашні у двобої, задкували від оголеного леза. Я відсахнулася, але мої зв’язані руки наткнулися на побілену стіну. Грізний блискучий кінчик опустився й притиснувся між моїх грудей.

— А тепер, — люб’язно сказав він, — ви розповісте мені все, що знаєте про герцога Сандрінґемського. — Лезо притиснулося сильніше, створюючи заглиблення в тканині моєї сукні. — Можете не квапитися щодо цього, моя люба. Я не поспішаю. — Тихий тріск,

і кінчик ножа пробив тканину. Я відчувала цю холодну, наче страх, крихітну цятку над моїм серцем.

Рендалл повільно накреслив ножем півколо під одною з грудей. Тканина відірвалася і впала з тріпотінням білої сорочки, І моя грудь вискочила. Рендалл наче затамовував подих; тепер він повільно видихнув, дивлячись у мої очі.

Я відходила від нього, але місця для маневру майже не було: виявилася притиснута до столу, зв'язані руки стискали край. Якщо він опиниться близько, подумала я, можливо, мені вдасться відхилитися на руках і вибити ногою ніж з його долоні. Навряд чи він збирається мене вбити; спочатку, звісно, схоче дізнатися, що мені відомо про його зв’язок із герцогом. Але цей висновок якось не надто заспокоював.

Рендалл посміхнувся, знову неприємно нагадавши мені Френка; я бачила, як ця мила усмішка зачаровувала студентів і ладна було розтопити навіть кам’яних адміністраторів коледжу. Можливо, за інших обставин я вважала б цього чоловіка привабливим, але зараз… ні.

Він швидко наблизився, встромив коліно між моїх стегон і штовхнув мене в плечі. Я не змогла втримати рівновагу й важко впала на стіл спиною, закричавши від болю, бо опинилася на зв’язаних руках. Він притиснувся між моїх ніг, однією рукою порпався в моїх спідницях, щоб їх задерти, другою вчепився в мою оголену грудь, мнучи й пощипуючи. Я шалено відбивалася ногами, але спідниця заважала. Він стиснув мою стопу, його долоня ковзнула моєю ногою, зсуваючи вологу спідню сукню, спідницю й сорочку геть, відкидаю-чи їх до моєї талії, і опустив руку до своїх штанів.