Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 70)

Моя нога зісковзнула з каменя в струмок, і я опинилася по коліна в крижаній воді, спідниця намокла. Повернулася на берег, підібгала спідницю якомога вище, зняла черевики й панчохи, сховала все це в кишеню, точніше, в складку підібганої спідниці, і знову ступила на камінь.

Виявилося, що, тримаючись пальцями ніг, я примудрялася крокувати з каменя на камінь, не зісковзуючи. Пишні складки спідниці заважали бачити, куди ступаю, і я кілька разів опинялася у воді. Ноги змерзли, стопи заніміли, ставало важче триматися.

На щастя, берег знову розширився, і я радісно вийшла з води в теплу й липку багнюку. Короткі проміжки більш-менш зручного хлюпання чергувалися з довшими періодами ризикованих стрибків по камінню серед крижаних течій, і я з радістю усвідомила, що надто зайнята, щоб багато думати про Джеймі.

Згодом я розробила порядок дій. Крок, ухопитися за щось, пауза, озирнутися, обрати наступну опору. Крок, ухопитися, пауза й так далі. Напевно, я втратила пильність, а може, просто втомилася, бо стала необережною й не дотягнулася до мети. Стопа ковзнула безпорадно на ближньому краю каменя, вкритого баговинням. Я шалено замахала руками, намагаючись повернутися на камінь, на якому була, але рівновага була безнадійно втрачена. Спідниця, спідня сорочка, кинджал і все, що було при мені, занурилось у воду.

І занурювалось дедалі глибше. Сам струмок був завглибшки до пів метра, якби не ями з чорториями, де бурхлива вода повимивала чималі западини навіть у скелі. Камінь, з якого я впала, знаходився на краю такого виру, і вдарившись об воду, я впала, як підкошена.

Була так ошелешена ударом крижаної води, що одразу потрапила мені в ніс і рот, що не закричала. Срібні бульбашки вилетіли з корсета сукні й пронеслися повз моє обличчя до поверхні вгорі. Бавовняна тканина промокла майже одразу, і крижана хватка води зупинила моє дихання.

Майже в ту ж мить я почала пробивати шлях до поверхні, але важкий одяг тягнув мене вниз. Я шалено смикала за шнурки корсета, але не могла зняти з себе одяг раніше, ніж потону. Подумки клянучи тогочасну моду з дурнуватими довгими спідницями і кравчинь, які це все шили, я шалено борсалася, щоб вибратися зі складок, у яких плуталася.

Вода була кришталево чиста. Мої пальці зачепили кам’янисту стіну, ковзали на темних слизьких смугах жабуриння й водоростей. Ковзка, як водорості, так Джеймі казав про мою…

Думка врятувала від паніки: я раптом збагнула, що не треба намагатися допливти до поверхні. Ця яма не мала бути глибшою за три метри; треба розслабитися, опуститися на дно, упертися ногами й відштовхнутися. Якщо пощастить, я зможу виринути й встигну вдихнути. Навіть якщо знову занурюся, можна й далі відштовхуватися від дна, поки не опинюся достатньо близько до краю, щоб ухопитися за камінь.

Спуск був страшенно повільний. Я вже не пробивала шлях угору, і спідниця піднялася навколо мене й плавала перед моїм обличчям. Я відгорнула тканину: перед обличчям нічого не має бути. Легені погрожували луснути, темні плями були за очима, коли стопи торкнулися гладкого дна. Я трохи зігнула коліна, притиснула спідницю до себе й відштовхнулася з усіх сил.

Це спрацювало. У найвищій точці стрибка голова пробила поверхню, я встигла вдихнути на повні груди, а потім вода знову зімкнулася наді мною. Але цього вистачило: знала, що можу це повторити. Я притиснула руки до боків, щоб набути обтічної форми й пришвидшити спуск. Ще раз, Бошам, думала я. Зігнути коліна й відштовхнутися!

Я полетіла вгору, витягнувши руки над головою. Помітила вгорі червоний спалах, коли пробила воду; напевно, горобина нахилилася до води. Може, вдасться вхопитися за гілку.

Голова виринула з води, і щось стиснуло мою простягнуту руку. Щось тверде, тепле й заспокійливо сильне. Чиясь рука.

Кашляючи і плюючись, я сліпо стиснула її вільною долонею, надто сильно радіючи порятунку, щоб жаліти про перервану спробу втечі. Але раділа я, поки не прибрала волосся з очей і не побачила жирне й стривожене ланкаширське обличчя юного капрала Гокінса.

21

Неприємності одна за одною

Я обережно зняла смужку ще вологих водоростей з рукава й поклала її в центр промокашки. Потім, побачивши чорнильницю неподалік, схопила водорість і занурила її туди, результатом стала малювати цікаві візерунки на товстому промокальному папері. Надихнувшись цим, завершила свій шедевр грубим словом, ретельно посипала піском, промокнула і врешті притулила його до ящика для паперів.

Відійшла помилуватися ефектом, потім озирнулася в пошуках іще чогось, чим можна відволіктися від наближення капітана Рендалла.

Непоганий особистий кабінет у капітана, подумала я, роздивляючись картини на стіні, срібну фурнітуру на столі й товстий килим на підлозі. І повернулася на килим, щоб вода з мене крапала не дарма. Шлях до Форт-Вільяма досить добре висушив мій одяг зовні, але нижні шари тканини все ще були мокрісінькі, хоч викручуй.

Я відчинила маленьку шафку позад столу й знайшла запасну перуку капітана, акуратно розміщену на одній із двох кованих підставок, і посріблений набір із дзеркала, щіток і гребінця із панцира черепахи, що лежали охайними рядами попереду. Віднесла підставку з перукою до столу й ніжно витрусила на неї залишки піску з коробочки, після чого повернула до шафи.

Коли капітан увійшов, я сиділа за столом із гребінцем у руці й вивчала своє відображення в дзеркалі. Він окинув поглядом мою розпатлану зовнішність, порушений порядок у шафі й знівечену промокашку.

Не кліпаючи, відсунув стільця і сів навпроти мене, влаштувався зручно, закинувши ногу в чоботі на друге коліно. Хлист для верхової їзди звисав з витонченої аристократичної долоні. Я спостерігала за плетеним кінчиком, чорним з червоним, поки він повільно розхитувався над килимом.

— Думка заманлива, — сказав він, помітивши, як я стежила за хлистом. — Та, певно, я можу придумати дещо краще, якщо поміркую кілька хвилин.

— Смію припустити, що змогли б, — промовила, відгорнувши пальцем густе пасмо волосся з очей. — Та хіба вам дозволено шмагати жінок?

— Лише за певних обставин, — ввічливо сказав він. — Під які ваша ситуація не підпадає… поки що. Це робиться публічно. Але я подумав, що спершу нам варто познайомитися краще наодинці. — Він потягнувся до шафи позаду себе за графином.

Ми неквапливо пили бордо в тиші, роздивляючись одне одного над вином.

— Я забув привітати вас із заміжжям, — раптом мовив він. — Даруйте мені мою невихованість.

— Дрібниці, — люб’язно сказала я. — Переконана, родина мого чоловіка буде дуже вдячна вам за запропоновану мені гостинність.

— О, сумніваюся, — мовив він з привабливою усмішкою. — Бо я не повідомив їм, що ви тут.

— Чому ви вирішили, що вони не знають? — спитала, починаючи відчувати порожнечу, хоча до цього була налаштована терпіти все з упевненим виглядом. Я глянула на вікно, але сонця видно не було, а світло здавалося жовтим: може, полудень? Джеймі скоро знайде мого покинутого коня? Чи скоро він після цього піде моїм шляхом до струмка… і загубить слід? Зникнення без сліду мало свої недоліки. Насправді поки Рендалл не вирішить повідомити про моє місцезнаходження Дуґалу, шотландці не знатимуть, куди я поділася.

— Якби вони знали, — сказав капітан, вигнувши витончену брову, — мабуть, уже викликали б мене. Якщо згадати, як мене називав під час останньої зустрічі Дуґал Маккензі, навряд чи він вважає мене гідним компаньйоном для родички. І клан Маккензі, схоже, вважає вас досить цінною, адже вони воліли прийняти вас до себе, аби не віддавати в мої руки. Не можу уявити, що вони дозволили б вам томитися тут у неволі.

Він подивився на мене несхвально, помічав усі деталі мого мокрого одягу, неохайної зачіски й загалом розхристаного вигляду.

— Якби ж я знав, навіщо ви їм потрібні, — зауважив він. — Чи, якщо ви така цінна для них, чому, трясця, вони дозволили вам блукати наодинці околицями. Я думав, навіть варвари краще дбають про своїх жінок. — Його очі раптом заблищали. — Чи, може, це ви вирішили розійтися з ними? — він відхилився, заінтригований новою гіпотезою.

— Шлюбна ніч була жахливішою, ніж ви очікували? — запитав він. — Зізнаюся, я навіть розгубився, почувши, що ви обрали варіант зляггися з одним із тих волохатих і напівголих дикунів, а не подальше спілкування зі мною. Це свідчить про високу відданість обов’язку, мадам, і я маю привітати того, на кого ви працюєте, за здатність надихнути на таке. Але, — він ще сильніше відхилився на стільці, опустивши келих з вином на коліно, — боюся, я все ще маю дізнатися ім’я вашого роботодавця. Якщо ви насправді розійшлися з Маккензі, найвірогідніше, що ви — французький агент. Але чий?

Він уважно роздивлявся мене, як удав, що сподівався загіпнотизувати кролика. Але я вже випила достатньо бордо, щоб заповнити частину порожнечі всередині, тож витріщилася на нього.

— О, — сказала я підкреслено ввічливо. — То я теж беру участь у цій розмові? Як на мене, у вас і в самого чудово виходило. Продовжуйте, будь ласка.

Делікатна лінія його рота напружилася, глибока зморшка в кутку стала помітнішою, але він нічого не сказав. Відставивши келих, підвівся і, знявши перуку, пройшов до шафи, де опустив її на порожню підставку. Я побачила, як він завмер на мить, побачивши темні піщинки, що прикрашали другу перуку, але вираз його обличчя майже не змінився.