Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 69)

Хоча схильність істерично сміятися без причини затрималася, інших негативних наслідків нашої зустрічі з дезертирами я не помітила, хоча стала дуже обережною, відходячи від табору. Дуґал переконав мене, що бандити на дорогах Нагір’я трапляються нечасто, адже тут мало мандрівників, яких можна грабувати, та я нервово здригалася від звуків у лісі, поспішала повернутися, коли йшла збирати хмиз чи набрати води, бажаючи бачити й чути чоловіків Маккензі. Тепер мене навіть заспокоювало їхнє хропіння навколо вночі, і я втратила сором’язливість щодо прихованих рухів у нас під ковдрою.

Я все ще побоювалася залишатися сама, коли кілька днів по тому настав час зустрічі з Горроксом.

— Залишитися тут? — недовірливо сказала я. — Ні! Я поїду з тобою.

— Не можна, — знову терпляче мовив Джеймі. — Більшість чоловіків поїде до Лаґ Крум з Недом, щоб забрати ренту, як і мають. Дуґал і кілька інших їдуть зі мною на зустріч, на випадок зради Горрокса. Але тебе не мають бачити біля Лаґ Крум; там можуть бути люди Рендалла, і я не здивуюся, якщо він вирішить забрати тебе силою. До того ж я гадки не маю, що станеться на зустрічі з Горроксом. Ні, біля вигину дороги є невеликий перелісок — густий, з травою, ще й вода поруч. Там тобі буде зручно, поки я не повернуся за тобою.

— Ні, — промовила вперто. — Я їду з тобою. — Гордість заважала мені сказати, що боюся бути далеко від нього. Але була готова сказати йому, що боюся за нього.

— Ти сам казав, що не знаєш, як складеться з Горроксом, — заперечувала я. — Я не хочу чекати тут, не знаючи, що з тобою відбувається. Візьми мене з собою. Обіцяю, я сховаюся під час зустрічі. Але не хочу залишатися тут сама й перейматися весь день.

Він нетерпляче зітхнув, але сперечатися перестав. Та коли ми дісталися переліска, він нахилився й схопив вуздечку мого коня, змусивши мене з’їхати з дороги в траву. Він зісковзнув з сідла, прив’язав наші з ним повіддя до куща. І не слухаючи моїх гучних заперечень, зник за деревами. Я вперто відмовлялася злізати. Він не міг змусити мене залишитися, вирішила я.

Згодом він вийшов на дорогу. Інші вже поїхали, але Джеймі, пам’ятаючи наш досвід з порожніми галявами, не міг піти, поки не обшукав ретельно перелісок, методично перевірив дерева й поворушив високу траву палицею. Повернувшись, він відв’язав коней і застрибнув у своє сідло.

— Тут безпечно, — сказав він. — Іди в гущавину, Клер, сховайся сама і сховай коня. Я повернуся до тебе, щойно завершу наші справи. Не знаю, коли саме, але точно до заходу сонця.

— Ні! Я їду з тобою. — Думка про те, що сидітиму в лісі й божеволітиму від хвилювання, не знаючи, що відбувається, була нестерпна. Радше обрала б активну небезпеку, аніж години тривоги й очікування. Наодинці!

Джеймі вже не зміг стримувати нетерпіння. Він схопив мене за плече.

— Хіба ти не обіцяла мене слухатися? — спитав він, ніжно струсивши мене.

— Так, але… — Але лише тому, що мала, хотіла сказати я, але він уже розвертав голову мого коня до переліска.

— Це дуже небезпечно, я не візьму тебе туди, Клер. Я буду зайнятий, і якщо дійде до цього, я не зможу битися й захищати тебе водночас. — Помітивши мій бунтівний погляд, він опустив руку в сумку на своєму сідлі й почав ритися.

— Що ти шукаєш?

— Мотузку. Якщо не будеш слухатися, я прив’яжу тебе до дерева.

— Ти цього не зробиш!

— Ще й як зроблю! — Він не жартував. Мені довелося здатися, і я неохоче зупинила коня. Джеймі нахилився, щоб поцілувати мене мимохідь у щоку, хоча вже розвернувся, щоб поїхати.

— Будь обережна, Сассенах. Кортик з собою? Добре. Я повернуся, щойно зможу. О, і ще одне.

— Що? — Я говорила похмуро.

— Якщо поїдеш з переліска раніше, ніж я повернуся, я відшмагаю твою голу дупу ременем від меча. І тобі не сподобається йти пішки до Барґреннана. Пам’ятай, — сказав він, ніжно вщипнувши мене за щоку, — це не порожні погрози.

Він не брехав. Я повільно поїхала до переліска, озираючись на нього, поки він мчав геть, нахилившись низько в сідлі, єдине ціле з конем, краї картатої тканини тріпотіли позаду нього.

Під деревами було прохолодно; ми з конем видихнули з полегшенням, коли опинилися в тіні. Це був один з рідкісних спекотних днів у Шотландії, коли сонце палало на небі з вибіленого мусліну, ранковий туман згорів ще о восьмій ранку. В переліску галасували птахи: зграя синиць шукала їжу в скупченні дубів ліворуч, і, здалося, я чула неподалік пересмішника.

Мені завжди подобалося спостерігати за пташками. Якщо я вже мушу тинятися тут, поки мій зухвалий, владний, упертий віслюк-чоловік не зволить припинити ризикувати своєю дурною шиєю, за цей час можна дізнатися, що тут вдасться побачити.

Я злізла з коня й скерувала його пастися серед густої трави на краю переліска, знаючи, що він не піде далеко. Трава неочікувано зникала за якийсь метр-півтора від дерев, задушена наступаючим вересом.

Тут поруч росли молоді хвойні дерева Й дуби — чудове місце для спостереження за птахами. Я блукала серед дерев, все ще подумки обурювалася через Джеймі, але поступово заспокоювалася, поки слухала характерне цикання мухоловки й різкий щебет дрозда-омелюха.

Гайок несподівано обривався вдалині, на краю невеликого урвища. Я пробралася крізь молодий підлісок, і співи птахів потонули в жебонінні води: там протікав струмок. Вода з бризками стікала в крутий скелястий каньйон і далі текла по його дну, звиваючись між валунами, подекуди вируючи й закручуючись у справжні чорториї. Я сіла на краю берега й звісила ноги над водою, насолоджуючись сонцем на обличчі.

Ворона пролетіла над головою, її переслідувала пара горихвісток. Громіздке чорне тіло розрізало повітря ламаною лінією, намагаючись уникати дрібних пташок, що її атакували. Я усміхнулася, спостерігаючи, як розлючені маленькі батьки ганяли ворону туди-сюди. Цікаво, чи летіла б ворона, якщо її не чіпати, по прямій? Ця, якщо летітиме прямо, потрапить до…

Я завмерла.

Так зосередилася на суперечці з Джеймі, що до цієї хвилини не розуміла, що ситуація, якої я марно намагалася домогтися впродовж двох місяців, нарешті склалася. Я залишилась сама. І знаю, де перебуваю.

Я подивилася на каньйон, очі сліпило ранкове сонце, що палало за червоними ясенами на березі вдалині. Тож схід там. Серце забилося швидше. Там схід, Лаґ Крум — позаду мене. Форт-Вільям — в шести кілометрах на південь від Лаґ Крума. А за якихось кілометрів чотири-п’ять від Форт-Вільяма на схід — пагорб Крейґ-на-Дун.

Тож уперше з часу моєї зустрічі з Мертаґом я приблизно розуміла, де знаходжуся — всього щонайбільше у дванадцяти кілометрах від того клятого пагорба й ненависного кам’яного кола. Кілометрів дванадцять — можливо — від дому. Від Френка.

Я попрямувала до переліска, але передумала, не насмілилася їхати дорогою: Форт-Вільям і кілька селищ навколо нього зовсім близько, тож існує суттєвий ризик когось зустріти. А спуститися на коні обривистим схилом каньйону я не зможу. Насправді я сумнівалася, що впораюся й пішки: кам’янисті стіни були в деяких місцях прямовисні, круті схили занурювалися в спінену воду струмка, і там не було навіть за що триматися, окрім верхівок розкиданих каменів, що стирчали з бурхливої води.

Але цей шлях був найкоротший у потрібному напрямку. Обхідний маршрут я б не наважилася обрати: могла легко загубитися в заростях чи вийти просто на Джеймі з Дуґалом, коли ті повертатимуться.

Всередині все хитнулося від думки про Джеймі. Боже, хіба я можу так вчинити? Покинути його без пояснень чи вибачень? Зникнути без сліду після того, що він зробив для мене?

Тому я вирішила залишити коня. Принаймні він не думатиме, що я покинула його добровільно; може, повірить, що мене вбили дикі звірі, — я торкнулася кинджала в кишені — чи, може, викрали бандити. І, не знайшовши моїх слідів, він з часом забуде мене й знову одружиться. Може, з милою Лірі з Леоху.

Це якась дурня, але думка про Джеймі в ліжку з Лірі засмутила не менше за думку, що я покину його. Я картала себе за дурість, але мимоволі уявляла її миле кругле личко, що зашарілося від палкого бажання, і його великі долоні, що зариваються в те волосся кольору місячного сяйва…

Я розціпила зуби й рішуче витерла сльози зі щік. Не було ані часу, ані сил на безглузді роздуми. Мушу йти зараз, поки є змога. Кращого шансу може й не бути. Я сподівалася, що Джеймі забуде мене, і знала, що сама не зможу його забути ніколи. Але поки що треба викинути його з думок, інакше не зможу зосередитися на справі, що була доволі нелегкою.

Я обережно спускалася крутим схилом до краю води. Шум бурхливого струмка перекривав спів птахів у переліску вгорі. Шлях був складний, але біля води хоча б було місце, де пройти. Берег був багнистий, усипаний камінням, але прохідний. Нижче, як я бачила, доведеться зайти у воду й обережно рухатися з каменя на камінь, балансуючи над течією, поки берег не стане достатньо широким, щоб можна було йти.

Я поволі просувалася, оцінюючи, скільки маю часу. Джеймі сказав лише, що вони повернуться до заходу сонця. До Лаг Крум кілометрів чотири, але я не знаю, які там дороги, не знаю, скільки часу займуть справи з Горроксом. Якщо він, звісно, прийде. Та має прийти, заперечувала сама собі. Г’ю Манро так сказав, і хоча цей чоловік чудернацький, Джеймі вважав його надійним джерелом інформації.