Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 68)

Я подивилася на нього з запитанням.

— Хіба не зарано для обіду?

— Мені не це спало на думку. — Джеймі, як я випадково дізналася кілька днів тому, так і не навчився підморгувати одним оком. Замість цього він серйозно кліпав, як велика руда сова.

— А що саме тобі спало на думку? — поцікавилась я. Він зустрів мій підозрілий погляд невинними, яку дитини, блакитними очима.

— Мені було цікаво, чи не хотіла б ти… на траві… під деревами… біля води… зі спідницею біля вух.

— Гм… — сказала я.

— Скажу Дуталу, що ми наберемо води. — Він пришпорив коня й вирвався вперед, повернувся за мить з пляшками з інших коней. Я чула, що Руперт щось крикнув нам у спину ґельською, поки ми спускалися схилом пагорба, але слів не розчула.

Я першою дісталася галяви. Зісковзнула з коня й розслабилася на траві, заплющила очі від сліпучого сонця. Джеймі опинився біля мене за мить і зістрибнув з сідла. Ляснув свого коня й відправив його зі звисаючими поводами пастися з моїм, а потім упав на коліна в траву. Я притягнула його до себе.

День був теплий, ароматний від запахів трави і квітів. Від самого Джеймі пахло щойно зірваною травою, гостро й солодко.

— Треба поспішати, — сказала я. — Вони здивуються, що ми так довго набираємо воду.

— Не здивуються, — промовив, розв’язуючи мої шнурки з умілою легкістю. — Вони знають.

— Про що ти?

— Ти чула, що Руперт сказав, коли ми поїхали?

— Я чула його, але не зрозуміла, що він сказав. — Найбільш поширені слова я вже розуміла, але до спілкування мені ще було далеко.

— Добре, тобі таке краще не чути. — Вивільнивши мої груди, він уткнувся в них обличчям, посмоктуючи й ніжно кусаючи, поки в мене не увірвався терпець і я не ковзнула під нього, підібравши спідницю, щоб не заважала. Почуваючись трохи ніяково після тієї палкої зустрічі на скелі, я соромилася дозволяти йому кохатися зі мною поруч із командою, а ліс був надто густий, щоб відійти на безпечну відстань від табору. Ми обоє відчували легку й приємну напругу утримання, а тепер, приховані від допитливих очей і вух, ми поєдналися з ударом, від якого мої губи й пальці поколювало з припливом крові.

Ми наближалися до кінця, коли Джеймі зненацька закляк. Я розплющила очі й побачила його обличчя, темне від сонця позаду, з геть непередаваним виразом. Щось чорне притискалося до його голови. Мої очі нарешті звикли до сліпучого світла, і я побачила дуло мушкета.

— Вставай, бридкий збоченцю. — Дуло різко вп’ялося в скроню Джеймі. Він дуже повільно підвівся. Крапля крові з’явилася з подряпини, темна на його білому обличчі.

Їх було двоє; дезертири-англійці, бо на них було лахміття червоних мундирів. Обидва були озброєні мушкетами й пістолями і помітно зраділи тому, що доля їм подарувала. Джеймі стояв, піднявши руки, дуло мушкета притискалося до його грудей, і він приховував емоції на обличчі.

— Та нехай закінчить, Гаррі, — сказав один з чоловіків. Він широко посміхався, показуючи гнилі зуби. — Зупинятися посеред такої дії шкідливо для здоров’я чоловіка.

Його товариш штовхнув Джеймі в груди мушкетом.

— Мені начхати на його здоров’я. І його воно скоро теж не буде тривожити. Я хочу скористатися нею, — він кивнув у мій бік, — і не збираюся поступатися хоч комусь із чоловіків, а такому шотландському негіднику й поготів.

Гнилозубий розсміявся.

— Я би не витрачав стільки сил. Вб’ємо його, та й по всьому.

Гаррі, низький і кремезний чоловік з косими очима, міркував мить, уважно роздивляючись мене. Я все ще сиділа на землі із зігнутими в колінах ногами, спідницю притискала навколо щиколоток. Спробувала закрити корсет, та все одно чимало тіла лишалося неприкритим. Врешті-решт, низький чоловічок розсміявся й поманив товариша.

— Нє, хай дивиться. Іди сюди, Арнольде, і направ на нього мушкета. — Арнольд послухався, все ще широко посміхаючись.

Гаррі поклав мушкета на землю й кинув ремінь з пістолем поруч, готуючись.

Притискаючи спідницю, я відчула твердий предмет у правій кишені. Кинджал, який мені дав Джеймі. Чи наважуся я скористатися ним? Наважуся, вирішила я, дивлячись на прищаве й хтиве обличчя Гаррі, зможу.

Але доведеться чекати до останньої миті, а я сумнівалася, що Джеймі так довго стримуватиметься. Я бачила в його очах палке бажання вбити їх: ще трохи й думки про наслідки не зможуть його зупинити.

Я намагалася нічого не показати на обличчі, але примружила очі й дивилася на нього якомога похмуріше, благаючи не рухатися. На його шиї виділялися зв’язки, обличчя потемніло від припливу крові, але я побачила ледь помітний кивок у відповідь на мій натяк.

Я борюкалася, коли Гаррі притиснув мене до землі й спробував задерти мою спідницю вище, але скоріш задля того, щоб дотягнутися до рукоятки кинджала, аніж у справжньому супротиві. Він ляснув мене по обличчі, наказав не ворушитися. Моя щока палала, на очі накотилися сльози, але кортик тепер був у моїй долоні, прихований під складками спідниці.

Важко дихаючи, я зосередилася на меті, намагалася стерти все інше з думок. Доведеться бити в спину, бо він був надто близько, щоб атакувати горло.

Брудні пальці тепер стискали мої стегна, розсуваючи їх. Я згадала короткий палець Руперта, що тицяв у ребра Мертаґа, і ніби почула його голос: «Тут, під нижніми ребрами, ближче до хребта. Вдар з силою, встроми ніжу нирку, і він впаде каменем».

Я відчувала на обличчі бридкий подих Гаррі, він незграбно рухався між моїх оголених ніг, зосередившись на власній меті.

— Дивися, хлопчику, як це треба робити, — він пихкав. — Твоя хвойда стогнатиме й проситиме ще до…

Різким рухом лівої руки я вхопила його за шию, щоб він залишився близько, високо підняла руку з ножем і щосили встромила його. Від удару затремтіла рука, і я ледь не випустила кинджал. Гаррі скрикнув і скорчився, викручувався, щоб врятуватися. Я не бачила, куди б’ю, тож ударила надто високо, і ніж зіскочив з ребра.

Та я не збиралася здаватися. На щастя, ногам не заважала спідниця, що завжди плуталася. Я міцно охопила ними спітнілі стегна Гаррі, утримуючи його дорогоцінні секунди, яких потребувала для ще однієї спроби. Ударила вдруге з відчайдушною силою й цього разу знайшла потрібну точку.

Руперт був правий. Гаррі сіпнувся в бридкій пародії на акт кохання, потім обрушився без звука кволою купою на мене, з рани в його спині юшила кров.

Арнольд на мить заціпенів від цього видовища, і цього вистачило розлюченому шотландцю, якого він стримував. Коли я оговталася достатньо, щоб вислизнути з-під мертвого Гаррі, Арнольд приєднався до товариша: горло було охайно розрізане від вуха до вуха скін-ду, який Джеймі носив у панчосі.

Джеймі опустився на коліна біля мене, допоміг вибратися з-під трупа. Ми обоє тремтіли від збудження й шоку, якийсь час просто трималися один за одного без слів. Все ще мовчки він підняв мене й поніс геть від двох тіл до трав’яної галяви за ширмою з осик.

Опустив мене на землю й сів незграбно поруч, точніше впав, наче коліна раптом не витримали. Я відчувала холодну самотність, ніби зимовий вітер пронизував мої кістки, і потягнулася до нього. Він підняв голову з колін з виснаженим обличчям і витріщився на мене так, наче не бачив раніше. Коли я торкнулася його пліч, він притягнув мене до грудей з силою і звуком, схожим одразу на стогін і схлип.

І тоді ми злилися в дикій тиші, рухаючись несамовито й швидко, закінчивши, нами керував потяг, якого я не розуміла, але знала, що ми мали підкоритися, інакше втратимо одне одного назавжди. Це було не актом кохання, а необхідністю, ніби ми знали, що жоден з нас не зможе встояти, якщо залишиться сам. Наша єдина сила полягала в злитті, ми топили спогади про смерть і майже зґвалтування в повені відчуттів.

Ми й далі трималися одне за одного, впавши на траву, розпатлані, в плямах крові, тремтіли на сонці. Джеймі щось пробурмотів, його голос був такий тихий, що я вловила тільки слово «вибач».

— Ти не винний, — пробурмотіла, гладячи його волосся. — Все добре, в нас обох усе добре.

Почувалася наче уві сні, наче все навколо мене несправжнє, і ніби крізь туман я упізнала симптоми відтермінованого шоку.

— Ні, — сказав він. — Не так. Я винуватий… Було дурістю прийти сюди так необережно. І дозволити собі… Я цього не хотів. Тобто… Вибач, що використав тебе так, як зараз. Взяти тебе так майже одразу після… наче якийсь звір. Вибач, Клер… Я не знаю, що… Я не зміг стриматися, але… Боже, ти така холодна, мо дюін, у тебе крижані руки, дай-но я тебе зігрію.

Теж шок, крізь туман подумала я. Дивно, що хтось від цього розмовляв. Інші лише тихо тремтіли. Як я. Я притиснула його рот до свого плеча, щоб він замовк.

— Все добре, — повторювала знову й знову. — Все добре.

Раптом на нас впала тінь, змусивши обох здригнутися. Дуґал стояв і похмуро дивився на нас, схрестивши руки. Він ввічливо відвів очі, поки я швидко затягувала шнурки, і невдоволено подивився на Джеймі.

— Слухай, хлопче, дуже добре, що ти тут граєшся з дружиною, але покинути нас більше ніж на годину, ще й так захопитися, що навіть не почув, як я підійшов… така поведінка колись тебе згубить, хлопче. Хто завгодно міг підійти ззаду й вдарити тебе пістолем по голові, а ти б не…

Він замовк посеред тиради й здивовано витріщився на мене, бо я каталася по траві в істериці. Джеймі, червоний як буряк, відвів Дуґала за ширму з осик, тихо все пояснюючи. Я продовжувала безконтрольно гикати й реготати, врешті запхала хустку до рота, щоб заглушити звуки. Раптовий сплеск емоцій вкупі зі словами Дуґала пробудив картинку обличчя Джеймі, коли його застукали, і це здалося мені неймовірно веселим у моєму неврівноваженому стані. Я сміялася й стогнала до болю в боках. Врешті-решт, сіла, витерла хустинкою очі й побачила, що Дуґал і Джеймі стояли наді мною з однаковим виразом осуду. Джеймі підняв мене на ноги й повів, поки я ще час від часу пирхала й гикала, туди, де решта чоловіків чекала з кіньми.