Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 67)
І зовсім не схоже на меншу репліку кольору бруду, яку я пам’ятала як прикрасу на діорамі на п’ятому поверсі Британського музею. Але форма була очевидна. Кольори живих істот тьмянішали з останнім вдихом, а м’яка пружна шкіра й гнучкі м’язи згнивали за тижні. Та кістки іноді залишалися, вірні відлуння форми зберігали останні ледь помітні докази величі минулого.
Клапани на ніздрях раптом відкрилися з жахаючим шипінням вдиху; мить нерухомості, й істота знову пірнула, лише вируюча каламутна вода вказувала на її рух.
Ще коли вона тільки з’явилася, я звелася на ноги. І, мабуть, несвідомо наблизилася, щоб роздивитися, бо опинилася на ногах на одній з кам’яних плит, що заходила з берега у воду, дивилася, як хвилі вщухали на гладкій поверхні озера.
Я стояла там мить, дивлячись на бездонне озеро.
— Прощавай, — сказала я врешті-решт воді й розвернулася до берега.
На верхівці схилу стояв чоловік. Я спочатку злякалася, потім впізнала в ньому одного з погоничів із нашої групи. Його звали Петер, згадала я, і відро в його руці натякало на причину його присутності. Я хотіла спитати в нього, чи бачив він звіра, але вираз його обличчя, коли я наблизилася, був достатньо красномовний, аби зрозуміти без слів. Обличчя було біліше за ромашки біля його ніг, і краплі поту текли в його бороду. В очах були помітні білки, як у переляканого коня, а рука так тремтіла, що відро стукалося об його ногу.
— Все добре, — промовила, коли підійшла до нього. — Воно зникло.
Але це, схоже, не заспокоїло, а стало приводом для нової тривоги. Він кинув відро, упав на коліна переді мною й перехрестився.
— По-пощадіть, пані, — заїкався він. Я розгубилася, коли він гупнув лобом об землю в поклоні й стиснув край моєї сукні.
— Що за дурниці? — мовила я грубувато, — Вставай. — Я обережно підштовхнула його носком, але він лише тремтів і притискався до землі, наче розчавлений гриб. — Вставай, — повторила я. — Ну, чого ти, це лише… — я замовкла, намагаючись думати. Латинська назва навряд чи йому допомогла би.
— Це лише таке собі чудовисько, — сказала я врешті-решт, схопила його за руку й потягнула, аби підняти на ноги. Довелося наповнити відро, бо він не хотів (не безпідставно) знову підходити до краю води. Він крокував позаду мене до табору, тримався на обережній відстані й одразу втік дбати про своїх мулів, кидаючи через плече на мене тривожні погляди, поки йшов.
Здавалося, що він нездатний розповісти комусь про істоту, і я вирішила, що теж мовчатиму. Хоча Дуґал, Джеймі й Нед були освіченими, майже всі інші були безграмотними горцями з віддалених гір і улоговин земель Маккензі. Це були сміливі бійці, безстрашні воїни, але водночас забобонні, як будь-які примітивні члени племен Африки чи Середнього Сходу.
Тож я тихо повечеряла й пішла спати, весь час відчуваючи насторожений погляд погонича Петера.
20
Безлюдні галяви
Минуло два дні після рейду, і ми знову прямували на північ.
Наближалися до місця зустрічі з Горроксом, і Джеймі час від часу здавався заглибленим у думки, напевно, міркував про важливість новин, які мав англієць-дезертир.
Минулої ночі я прокинулася й виявила, що Джеймі поруч зі мною немає. Намагалася не спати, дочекатися його повернення, але заснула, коли місяць почав опускатися. Вранці він міцно спав поруч зі мною, а на моїй ковдрі лежав невеличкий згорток з аркуша тонкого паперу, скріпленого хвостовим пером дятла — фірмовим знаком Г’ю Манро, хоча самого Г’ю я, звісно, не бачила. Обережно розгорнувши його, знайшла всередині великий шматок нетесаного бурштину. Один бік був зачищений і відполірований, і в цьому віконці виднівся темний витончений силует крихітної бабки, що завмерла у вічному польоті.
Я розгладила обгортку. Повідомлення містилося на брудній білій поверхні, літери були малі й, на диво, охайні.
— Що тут написано? — спитала я в Джеймі, вивчаючи дивні літери й позначки. — Гадаю, це ґельською.
Він піднявся на лікті, примружився, дивлячись на папір.
— Не ґельською. Латиною. Манро був колись учителем, поки турки не забрали його. Це уривок з Катулла, — сказав він.
Мочки його вух стали світло-рожевими, поки він перекладав:
— Що ж, це вишуканіше за звичне печиво з передбаченням, — весело зауважила я.
— Що? — розгубився Джеймі.
— Не важливо, — квапливо мовила я. — Манро знайшов для тебе Горрокса?
— О, так. Він домовився. Я зустрінуся з ним в одній місцині серед пагорбів на пару кілометрів вище від Лаґ Крум. За чотири дні, якщо за цей час усе не піде шкереберть.
Я занервувала від згадки, що щось може скластися невдало.
— Гадаєш, це безпечно? Тобто ти довіряєш Горроксу?
Він сів, протер очі від залишків сну й кліпнув.
— Англійцю-дезертиру? Звісно, ні. Гадаю, він продав би мене Рендаллу за першої ліпшої нагоди, та тільки сам він не може піти до англійців: вони вішають дезертирів. Ні, я йому не довіряю. Тому й поїхав з Дуґалом у цю подорож, а не шукаю Горрокса самотужки. Якщо він щось замислив, я принаймні буду не сам.
— О, — я не була впевнена, що Дуґал може бути помічний з огляду на справжній стан справ між Джеймі та його двома хитрими дядьками. — Якщо ти так думаєш, — з сумнівом сказала я. — Напевно, Дуґал бодай не спробує стріляти в тебе.
— Він стріляв у мене, — жваво сказав Джеймі, застібаючи сорочку. — Ти маєш знати, ти перев’язувала рану.
Я впустила гребінець, яким користувалася.
— Дуґал?! Я думала, тебе підстрелив англієць!
— Ну, англієць стріляв у мене, — виправив він. — І я не мав казати, що мене підстрелив Дуґал, бо це міг бути Руперт — він стріляє найбільш влучно серед людей Дуґала. Ні, коли ми тікали від англійців, я зрозумів, що ми знаходимося близько до земель Фрейзерів, тож вирішив ризикнути, тому прискорився і взяв ліворуч, обходячи Дуґала й інших. Галасу було багато, так, але куля, що влучила в мою руку, прилетіла ззаду. Позаду мене тоді були Дуґал, Руперт і Мертаґ. А англійці були попереду — насправді коли я впав з коня, то скотився з пагорба й майже впав їм на коліна. — Він схилився над відром води, яке я принесла, плескав холодні пригорщі собі в лице, потім струснув головою, щоб прочистити очі, кліпнув, дивлячись на мене з усмішкою — краплі блищали на його густих віях і бровах.
— Тож Дуґалу довелося важко битися, щоб повернути мене. Я лежав на землі й практично нічого не міг удіяти, і він стояв наді мною, тягнув мене одною рукою за пасок, щоб підняти, а другою тримав меч і бився з драгуном, який думав позбавити мене усіх проблем.
Дуґал убив чоловіка й посадив мене на свого коня. — Він захитав головою. — Все було тоді для мене троха тьмяним, я міг думати лише про те, як важко бідному коневі рухатися вгору пагорбом із майже двома центнерами на спині.
Я ошелешено відхилилася.
— Але… якби хотів, Дуґал міг тоді тебе вбити.
Джеймі захитав головою, витягнувши лезо, яке позичив у Дуґала. Він трохи посунув відро, щоб поверхня замінила дзеркало, витягнув обличчя у звичній для чоловіків під час гоління гримасі, й почав шкребти щоки.
— Ні, не за присутності інших. Та й Дуґал з Колумом не обов’язково хотіли моєї смерті — особливо Дуґал.
— Але… — в голові знову запаморочилося, як, здавалося, ставалося кожного разу, коли я силкувалася розібратися у хитросплетінні шотландських родинних звичаїв.
Слова Джеймі звучали трохи приглушено, бо він висунув підборіддя, нахиливши голову, щоб дістати щетину під щелепою.
— Усе через Лалліброх, — пояснив він, перевіряючи вільною рукою, чи не залишилася десь щетина. — Це не просто багата ділянка землі — маєток стоїть на початку гірського перевалу. Єдиного файного проходу до Нагір’я на десятки кілометрів в обидва боки. Якщо знову виникне повстання, цій ділянці ціни не буде. І якби я помер до весілля, земля могла повернутися до Фрейзерів.
Він усміхнувся, потираючи шию.
— Ні, я, звісно, проблема для братів Маккензі. З одного боку, якщо я загроза владі юного Геміша, вони хотіли б мене вбити. З другого, якщо ні, їм потрібно, щоб я — та моє майно — були на їхньому боці, а не з Фрейзерами, якщо дійде до війни. Тому вони хочуть допомогти мені з Горроксом. Майже нічого не можу робити з Лалліброхом, поки я в розшуку, хоча земля все ще моя.
Я згорнула ковдри, хитаючи головою від здивування через заплутані й небезпечні обставини, крізь які Джеймі, здавалося, рухався так безтурботно. І раптом збагнула, що тепер залучений не лише Джеймі. Я підвела очі.
— Ти сказав, що якби помер до весілля, земля перейшла б до Фрейзерів, — сказала я. — Але тепер ти одружений. Тож хто…
— Саме так, — промовив, киваючи на мене з кривою усмішкою. Ранкове сонце сяяло в його волоссі золотим і мідним полум’ям. — Тепер, якщо мене вб’ють, Сассенах, Лалліброх твій.
Ранок був гарний і сонячний, туман щойно розвіявся. Птахи снували у вересі, дорога тут була широка — для різноманітності — і з м’якою пилюкою під копитами коней.
Джеймі під'їхав до мене, коли ми досягли вершини невеликого пагорба. Він кивнув праворуч.
— Бачиш там унизу крихітний гайок?
— Бачу. — Це був маленький зелений клаптик із сосен, дубів і осик на відстані від дороги.
— Там під деревами струмок зі ставком і гладенька трава. Файне місце.