Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 66)

— От сюди, — він вказав на центр, одразу під грудиною, — треба намагатися влучити, якщо б’єшся лицем до лиця. Скеруй лезо вгору при ударі з усіх сил. Тоді лезо зачепить серце, і він помре за хвилину чи дві. Головне не поцілити в грудину, вона тягнеться нижче, ніж ти думаєш, і якщо твій ніж застрягне в її м’якому кінчику, це навряд чи сильно зашкодить противнику, а ти втратиш ніж, і він тебе переможе. Мертаґу! У тебе худа спина; гайда покажемо дівчаті, як атакувати ззаду. — Він розвернув невдоволеного Мертаґа й задер брудну сорочку, щоб показати вузлуватий хребет й опуклі ребра, тицьнув коротким вказівним пальцем під нижнє ребро справа, і Мертаґ здивовано зойкнув.

— Ось це місце ззаду, з обох боків. Тут ребра, тому складно зачепити щось життєво важливе. Якщо зможеш поцілити між ребер, це одне, але це зробити складніше, аніж ти думаєш. А ось тут, під останнім ребром, можна вдарити по нирці. Скеруй лезо тут угору, і противник впаде, наче камінь.

Далі Руперт змусив мене відпрацьовувати удари з різних положень і поз. Коли він втомився, всі чоловіки по черзі зіграли жертву, бо мої спроби їх, схоже, розважали. Вони слухняно лягали на траву чи розверталися спиною, щоб я нападала з засідки, чи стрибали на мене ззаду, вдавали, ніби душать мене, щоб я спробувала вдарити їх у живіт.

Глядачі підбадьорювали мене криками заохочення, і Руперт суворо навчав мене не відступати в останню мить.

— Штовхай ніж з усіх сил, дівча, — казав він. — Не можна відсуватися, якщо це справжній бій. І якщо один із цих незграб не встигне відійти, він сам буде винний.

Я була спочатку боязкою й неймовірно незграбною, але Руперт був добрим учителем, дуже терплячим, зрозуміло пояснював і показував рухи знову і знову. Він закочував очі, граючи хтивість, коли вставав позаду мене й обіймав рукою мою талію, але поводився серйозно, коли схопив за зап’ясток і показав, як дряпати ворогу очі.

Дуґал сидів під деревом через поранену руку й глузливо коментував процес тренування. Але саме він запропонував опудало.

— Дайте їй у щось встромити ніж, — сказав він, коли я почала показувати легкість у випадах і ударах. — У перший раз це лякає.

— Саме так, — погодився Джеймі. — Відпочинь, Сассенах, поки я щось вигадаю.

Він пішов до возів з двома вояками, і я бачила, як вони встали, схиливши голови, махали руками й витягали речі з дна возу. Важко дихаючи, я впала під деревом біля Дуґала.

Він кивнув зі слабкою усмішкою. Як більшість чоловіків, він не голився під час мандрів, і важка темно-каштанова борода обрамляла його рот, підкресливши пухку нижню губу.

— То як? — спитав він, маючи на увазі не мої навички з малою зброєю.

— Непогано, — обережно відповіла я, теж говорячи не про ножі. Дуґал кинув погляд на Джеймі, зайнятого чимось поруч з возами.

— Шлюб хлопцеві личить, — зауважив він.

— Це корисно для нього… в таких обставинах, — погодилася холоднувато. Його губи вигнулися від мого тону.

— І для тебе, дівча. Схоже, це файно склалося для всіх.

— Особливо для вас і вашого брата. До речі, як гадаєте, що скаже Колум, почувши про це?

Усмішка стала ширшою.

— Колум? Гадаю, він лише зрадіє й привітає таку небогу в родині.

Опудало було готове, і я продовжила тренуватися. Це виявився великий мішок вовни, загорнутий у шматок дубленої шкури бика й перемотаний мотузкою, завбільшки з торс чоловіка. На ньому я мала практикуватися. Спочатку опудало прив’язали до дерева на висоті зросту чоловіка, пізніше його кидали або котили повз мене.

Джеймі тоді не сказав мені, що між мішком вовни й шкурою додали кілька дерев’яних дощечок, що імітували кістки — це він пояснив пізніше.

Перші кілька ударів були невдалими, і знадобилося кілька спроб, щоб пробити шкуру. Вона була міцніша, ніж здавалася. Така сама шкіра й на животі людини, пояснили мені. У наступній спробі я вдарила зверху й наткнулася на одну з дощечок.

На мить здалося, що рука зненацька відвалилася. Віддача від удару дісталася мого плеча, і кортик випав з кволих пальців. Рука нижче ліктя заніміла, але поколювання повідомило, що ненадовго.

— Ісус Рузвельт Христос, — мовила. Стискаючи лікоть, я стояла й слухала, як веселиться публіка. Врешті-решт, Джеймі схопив мене за плече й повернув масажем чутливість руці, натиснувши на сухожилля за ліктем, і вп’явся великим пальцем в западинку біля основи мого зап’ястка.

— Гаразд, — сказала я крізь зуби, обережно рухаючи правою долонею, що досі поколювала. — Що ви робите, коли вдарили по кістці й втратили ніж? Чи є перевірений план дій для цього?

— О, так, — сказав Руперт з усмішкою. — Витягти пістоль лівою й застрелити виродка. — Це спричинило регіт, який я проігнорувала.

— Добре, — я говорила спокійніше, вказуючи на довгий пістоль з вигнутою ручкою, який Джеймі носив на лівому стегні. — Тоді покажи мені, як заряджати його й стріляти з нього?

— Ні. — Джеймі був рішучий.

Я розсердилася.

— Чому ні?

— Бо ти — жінка, Сассенах.

Я відчула, як від цього спалахнуло обличчя.

— О? — саркастично сказала я. — Гадаєш, жінки недостатньо розумні, щоб зрозуміти, як працює пістоль?

Він дивився на мене без емоцій, рот трохи сіпався, поки він обмірковував відповіді.

— Гадаю, я дозволю тобі спробувати, — нарешті мовив він. — Це тебе навчить.

Руперт роздратовано цокнув язиком.

— Це маячня, Джеймі. Щодо тебе, дівча, — він обернувся до мене, — справа не в тому, що жінки дурні, хоча такі теж є, але вони маленькі.

— Га? — я по-дурному витріщилася на нього. Джеймі пирхнув і витягнув пістоль з петлі. Зблизька він був величезний — без малого пів метра посрібленої зброї від приклада до дула.

— Дивись, — сказав він, тримаючи його переді мною. — Тримаєш ось так, підпираєш передпліччям і прицілюєшся. А коли натискаєш на гачок, він вдаряє, наче мул. Я сантиметрів на тридцять вищий за тебе, набагато важчий, і я знаю, що роблю. У мене залишається добрячий синець від пострілу, а тебе постріл може перекинути на спину, якщо не вдарить в обличчя. — Він покрутив пістоль і запхав його до петлі.

— Я дозволив би тобі спробувати, — сказав він, піднявши брову, — але ти мені подобаєшся з усіма зубами. У тебе гарна усмішка, Сассенах, хоч ти й норовиста.

Злегка присоромлена цим випадком, я прийняла без суперечок висновок чоловіків, що навіть легкий меч був надто важким, щоб я вправно билася ним. Крихітний скінду, кинджал із шкарпетки, визнали прийнятним, і мені дали один, небезпечний і гострий, як голка, шматочок чорного заліза менше десяти сантиметрів завдовжки з короткою рукояткою. Я тренувалася діставати його з прихованого місця знову й знову, і чоловіки серйозно стежили, поки я не змогла задерти спідницю, вихопити ніж з його місця й зайняти положення навпочіпки одним плавним рухом, стискаючи ніж для удару внизу, готова розрізати горло ворога.

Врешті-решт, мене назвали початківцем із ножем і дозволили сісти вечеряти під загальні привітання — з одним винятком. Мертаг із сумнівом хитав головою.

— Я все ще вважаю, що файна зброя для жінки — лише отрута.

— Напевно, — відповів Дуґал, — але вона не надто допоможе в бою віч-на-віч.

19

Водяний кінь

Наступної ночі ми ночували на березі над Лох-Нессом. Це місце викликало в мене дивне відчуття: так мало змінилося. Чи зміниться — краще так сказати. Модрини й вільхи були зеленіші, бо була середина літа, а не пізня весна. Рожевий і білий цвіт глоду змінився теплим золотавим і жовтим цвітом дроку й жарновцю. Небо над головою було глибшого синього відтінку, але поверхня озера була така сама — пласка й синьо-чорна, ловила відблиски берега вгорі й тримала в собі, кольори були тьмяні, наче під темним склом.

Далеко на озері було навіть видно кілька човнів з вітрилами. Хоча, коли один наблизився, я побачила, що це був коракл, груба півкуля дубленої шкіри на каркасі, а не гладка дерев’яна форма, до якої я звикла.

Тут панував такий самий гострий запах, як біля всіх водойм: виразна суміш терпкої зелені й гнилого листя, свіжої води, мертвої риби й теплого мулу. Але найсильнішим було таке саме відчуття дивної таємничості цього місця. Чоловіки й коні, здавалося, вловили це, і настрій у таборі був пригнічений.

Я знайшла зручне місце для нашої з Джеймі ковдри і попрямувала до краю озера, щоб умитися й помити руки перед вечерею.

Берег опускався різким схилом, який зупиняло нагромадження великих кам’яних плит, що створювали щось схоже на криву пристань. Під берегом було дуже спокійно, далеко від очей і звуків табору, і я сіла під деревом, щоб насолодитися хвилинкою усамітнення. Після мого швидкого шлюбу з Джеймі за мною вже не стежили кожної миті, хоча б цього я досягла.

Я неквапливо зривала китиці крилатого насіння з низьких гілок і кидала в озеро, коли помітила, що легкі брижі на воді посилилися, наче їх штовхав зустрічний вітер.

Велика пласка голова розколола поверхню за кілька метрів від мене. Я чула, як дзюрчить вода, стікаючи з луски, що переходила в гребінь на хвилеподібній шиї. Вода вирувала на значній відстані, і я помічала тут і там рухи чогось темного й величезного під поверхнею озера, хоча голова над поверхнею не рухалася.

Я заклякла. Дивно, але не боялася: відчувала незбагненну близькість із цією істотою, що опинилася ще далі від свого часу, ніж я. Пласкі очі були старезні, як давні моря еоценової епохи, очі потьмяніли в каламутних глибинах її притулку, що зменшився. Нереальність того, що відбувалося, сплелася з відчуттям обізнаності. Лискуча шкіра була гладенька, темно-синя, з яскравою зеленою смугою, що сяяла, блищала й переливалася під щелепою. Дивні глибокі очі без зіниць сяяли бурштином. Так гарно!