Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 65)

Його ворог здивовано витріщився на меч, що стирчав з його ноги. Він розгублено торкнувся леза, потім схопив меч і потягнув.

Лезо вийшло легко, тож рана була неглибока. Чоловік все ще був ошелешений і підвів очі, ніби питав про мету цієї дивної поведінки.

І раптом заверещав, кинув меч і побіг, сильно шкутильгаючи. Двоє інших нападників злякалися звука, огледілися, розвернулися й теж дали дьору, Джеймі переслідував їх, наче лавина. Він зміг витягти величезний клеймор з ковдри й небезпечно розмахував ним, тримаючи обома руками. Мертаґ захищав його спину, кричав щось дуже образливе ґельською й стискав меч і перезаряджений пістоль.

Після цього все швидко завершилося, і лише чверть години чи трохи більше по тому Маккензі зібралися й оцінювали шкоду.

Втрат було небагато: забрали двох коней і три мішки зерна, але погоничі, які спали поруч з вантажем, завадили подальшому розкраданню возів, а воякам вдалося відігнати потенційних конокрадів. Головною втратою був один з чоловіків.

Коли він зник, я подумала, що його поранили або вбили в сутичці, але його не знайшли після ретельних обшуків околиць.

— Викрали, — похмуро сказав Дуґал. — Трясця, його викуп коштуватиме мені місячного доходу.

— Могло бути гірше, Дуґале, — сказав Джеймі, витираючи обличчя рукавом. — Уяви, що сказав би Колум, якби вони забрали тебе!

— Якби вони забрали тебе, хлопче, я залишив би тебе з ними, і ти міг би змінити прізвище на Ґрант, — відповів Дуґал, але настрій чоловіків суттєво покращився.

Я витягла коробочку з медичними припасами й вишикувала поранених за тяжкістю. Зраділа, не побачивши серйозних ран. Найгірша рана була на руці Дуґала.

Очі Неда Ґована світилися, він кипів життєвою силою, напевно, сп’янілий від збудження бою так сильно, що ледь помічав зуб, вибитий невдало націленою рукояткою кинджала. Але він зберіг достатньо глузду, щоб тримати зуб обережно під язиком.

— Про всяк випадок, — пояснив він, сплюнувши його у власну долоню. Корінь не був зламаний, а западинка трохи кровила, тож я не розгубилася й притиснула зуб на місце. Чоловічок зблід, але не видав ані звука. Він вдячно сполоснув рота віскі заради дезінфекції й проковтнув напій.

Я одразу щільно перев’язала рану Дуґала й зраділа, побачивши, що кровотеча припинилася, коли я розкрила пов’язку. Поріз був чистий, але глибокий. На краю зяючого розрізу було видно тонку смужку жовтого жиру, рана на якихось пару сантиметрів заглиблювалась у м’яз. На щастя, великі судини не постраждали, але поріз треба було зашити.

Єдина доступна голка нагадувала міцне й тонке шило — нею погоничі лагодили збрую. Я з сумнівом роздивлялася її, але Дуґал просто простягнув руку й відвів очі.

— Я загалом не проти крові, — пояснив він, — але власної бачити не хочу.

Він сидів на камені, поки я працювала, стискав зуби так сильно, що м’язи його щелепи тремтіли. Ніч ставала холодною, але піт вкривав високе чоло краплями. В якусь мить він чемно попросив мене зупинитися на хвилинку, розвернувся й виблював за камінь. Потім повернувся і знову опустив руку на коліно.

Пощастило, що один із власників таверни вирішив заплатити ренту цього кварталу барильцем віскі, і це стало в пригоді. Я протерла напоєм деякі відкриті рани, потім дозволила пацієнтам лікувати себе віскі, якщо хотіли. Хлюпнула в чашку й собі, коли завершила лікування, із задоволенням осушила її і вдячно опустилася на свою ковдру. Місяць заходив, і я тремтіла від збудження й холоду. Було чудово відчути, як Джеймі ліг і обійняв мене, притиснувши до свого великого теплого тіла.

— Гадаєш, вони повернуться? — спитала я, але він захитав головою.

— Ні, це був Малкольм Грант і двоє його хлопців — я поранив ногу найстаршому. Зараз вони вже мають бути вдома, у своїх ліжках. — Він погладив моє волосся й сказав тихіше: — Ти сьогодні файно попрацювала. Я тобою пишався.

Я обернулася й обійняла його за шию.

— А як я пишалася тобою! Ти був прекрасний, Джеймі. Такого я ще не бачила.

Він сором’язливо пирхнув, але мені здалося, що він все одно зрадів.

— Це лише рейд, Сассенах. Я займався цим з чотирнадцяти років. Все це заради веселощів; інша річ, коли б’єшся з тим, хто хоче тебе вбити.

— Весело, — слабким голосом сказала я. — Так, цілком.

Він обійняв мене міцніше, й одна з долонь, що мене гладили, попрямувала нижче, почала задирати мою спідницю. Хвилювання бою явно перетворилося на інше збудження.

— Джеймі! Не тут! — сказала я, відсуваючись і осмикуючи спідницю.

— Ти втомилася, Сассенах? — з тривогою спитав він. — Не хвилюйся, я швидко.

І вже обидві руки відгортали важку тканину спереду.

— Ні! — відповіла я, пам’ятаючи, що за пару метрів від нас лежать двадцять чоловіків. — Я не втомилася, просто… — я зойкнула, коли його долоня знайшла навпомацки шлях до місця між моїх ніг.

— Боже, — тихо сказав він. — Ковзке, як водорості.

— Джеймі! Поруч із нами сплять двадцять чоловіків! — пошепки закричала я.

— Вони прокинуться, якщо будеш розмовляти. — Він опинився на мені, притиснувши мене до каменю. Його коліно вклинилося між моїх стегон, і він почав ніжно рухати ним вперед-назад. Мої ноги мимоволі почали розслаблятися. Двадцять сім років пристойності програвали кільком сотням тисяч років Інстинкту. Мій розум був проти сексу на голому камені поруч із кількома сплячими солдатами, але тіло відверто вважало себе здобиччю війни й бажало офіційно здатися. Він цілував мене довго й глибоко, його язик був солодкий і невгомонний.

— Джеймі, — я гучно дихала. Він зсунув кілт і притиснув мою долоню до себе.

— Дідько, — сказала я, мимоволі вражена. Моє почуття пристойності опустилося ще на сходинку.

— Після бою я жахливо твердий. Ти хочеш мене чи ні? — спитав він, трохи відсунувшись, щоб подивитися на мене. Сперечатися я не могла, всі докази були під рукою. Він був твердим, як латунний стрижень біля мого оголеного стегна.

— Гм… так… але…

Він міцно стиснув мої плечі обома руками.

— Тихо, Сассенах, — сказав владно. — Це не триватиме довго.

Він не збрехав. Я досягла кульмінації від першого сильного поштовху з довгими сильними спазмами. Уп’ялася пальцями в його спину й трималася, кусаючи тканину сорочки, щоб заглушити звуки. Менше дюжини поштовхів, і я відчула, як його яєчка стулилися, притиснувшись до тіла, і теплий потік його кульмінації. Він повільно опустився на бік і весь тремтів.

Кров усе ще гучно калатала у вухах — відлуння згасаючого пульсу між моїх ніг. Долоня Джеймі лежала на моїх грудях, млява й важка. Я повернула голову й побачила тьмяну фігуру вартового, що притулився до каменю за вогнищем. Він тактовно відвернувся. Мене ошелешило усвідомлення, що я навіть не соромилася. Сонливо міркувала, чи буде мені соромно вранці, а потім вже не могла думати.

Уранці всі поводилися, як зазвичай, хоча рухалися стриманіше після бою й сну на каменях. Усі були веселі, навіть ті, хто отримав незначні поранення.

Настрій поліпшився ще більше, коли Дуґал повідомив, що ми поїдемо лише до скупчення дерев на краю каменистої платформи. Там ми могли напоїти й нагодувати коней, трохи відпочити. Мені було цікаво, чи вплине така зміна плану на зустріч Джеймі з загадковим Горроксом, та він наче не переймався через такі новини.

День був хмарний, але без дощу, і повітря було тепле. Щойно ми облаштували новий табір, подбали про коней, а поранені були перевірені, всі зайнялися власними справами: спали в траві, полювали чи рибалили або просто розминали ноги після кількох днів у сідлі.

Я сиділа під деревом і спілкувалася з Джеймі й Недом Ґованом, коли один з вояків підійшов і кинув щось на коліна Джеймі. Це був кортик з місячним каменем на рукоятці.

— Твоє? — спитав він. — Знайшов серед каменів уранці.

— Напевно, я його впустила від хвилювання, — сказала я. — От і добре, я все одно не знала, що з ним робити. Ще б поранила себе, якби спробувала скористатися.

Нед подивився на Джеймі над окулярами-половинками сповненим докору поглядом.

— Ти дав їй ніж і не навчив ним користуватися?

— Не було часу в цих обставинах, — зауважив Джеймі. — Але Нед правий, Сассенах. Тобі треба опанувати зброю. Ніхто не знає, що станеться в дорозі, ти сама це бачила минулої ночі.

Мене вивели на середину галявини, і навчання почалося. Помітивши це, кілька чоловіків Маккензі підійшли подивитися й залишилися давати поради. Незабаром у мене вже було шестеро наставників, і всі сперечалися щодо тонкощів техніки. Після довгих обговорень вони погодилися, що Руперт серед них найкращий з кортиком, тож він продовжив урок.

Він знайшов досить рівне місце без каміння й шишок, де міг показувати мистецтво бою з кинджалом.

— Дивись, — він балансував кинджал на вказівному пальці на пару сантиметрів нижче рукоятки. — Точка рівноваги. Тут треба тримати кинджал, щоб він зручно лягав у руку.

Я спробувала так зі своїм кинджалом. Коли зручно вхопила його, він показав мені різницю між ударом зверху й ударом знизу.

— Зазвичай краще бити знизу; удар зверху працює, коли ти зістрибуєш на когось з певної висоти. — Він задумливо роздивлявся мене, потім захитав головою.

— Ні, ти висока для жінки, але навіть якщо можеш дотягнутися до шиї, в тебе не вистачить сил її пробити, якщо противник не сидить.

Тому краще бий знизу. — Він задер сорочку, оголивши об’ємний пухнастий живіт, уже блискучий від поту.