Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 64)

Я подивилася у бік Руперта, помітила, як він потихеньку кивнув, спіймавши погляд Дуґала, хоча продовжував історію незворушно.

— Тож будівельник не мав вибору й зробив, як йому сказали. І водний кінь не збрехав і повернув чоловіка на берег біля його будинку. І дружина водного коня була відтоді зігріта, щаслива, з купою риби, яку вона смажила собі на вечерю. А вода на сході Лох-Ґарве ніколи не замерзає, бо тепло від димаря водяного коня розтоплює кригу.

Руперт сидів на камені правим боком до мене. Він нахилився, продовжуючи говорити, наче хотів почухати ногу, І схопив ніж, що лежав на землі біля його стопи, перемістив його плавно на коліно, де той сховався у складках його кілта.

Я посунулася ближче до Джеймі й притягнула його голову, наче охоплена бажанням.

— Що таке? — прошепотіла я йому на вухо.

Він спіймав мочку мого вуха зубами й прошепотів:

— Коні непокояться. Поблизу хтось є.

Один чоловік встав і пішов до краю скелі справити потребу. А коли повернувся, то сів на нове місце, поруч з одним із погоничів. Другий встав і зазирнув до казана, взяв собі трохи оленини. Всі навкруги тихо шаруділи й ледь помітно рухалися, поки Руперт продовжував розповідь.

Уважно спостерігаючи в міцних обіймах Джеймі, я збагнула, що чоловіки рухалися ближче до місць, де лежала їхня зброя. Всі вони спали з кортиками, але зазвичай залишали мечі, пістолі й круглі шкіряні щити, що звали тарґе, малими охайними купками біля краю табору. Пара пістолів Джеймі лежала на землі з його мечем десь за метр від нас. Я бачила, як вогонь танцював на лезі з візерунками. Його пістолі були звичайними вкороченими аркебузами з рукоятками з рогу, як у багатьох чоловіків, а от палаш і клеймор були особливими. Він показував їх мені з гордістю під час однієї із зупинок, з любов’ю крутив у руках сяйливі леза.

Клеймор був загорнутий у ковдру; я бачила величезний ефес у формі Т, руків’я було шорстке для зручності в бою завдяки ретельному шліфуванню. Я піднімала його й ледь не впустила, бо важив мало не сім кілограмів, сказав мені Джеймі.

Якщо клеймор мав загрозливий і смертоносний вигляд, палаш був красивий. Він був на третину легший за більшого меча, але був небезпечний і блискучий, з ісламським візерунком, що вкривав лезо з блакитної сталі аж до закрученого кошика гарди, глазурованої червоним і синім. Я бачила, як Джеймі грайливо тренувався з ним, спочатку в правій руці з одним із товаришів, пізніше в лівій руці з Дуґалом. У тих умовах спостерігати за ним було насолодою: швидкий і впевнений, з приголомшливою спритністю для його розмірів.

Але в роті пересихало від думки, що ця навичка буде використана у справжньому бою.

Він нахилився до мене, ніжно поцілував, водночас трохи розвернувши мене, щоб я побачила одне з безладних нагромаджень каміння.

— Гадаю, скоро, — пробурмотів він, старанно цілуючи мене. — Бачиш невеличкий отвір у скелі?

Я помітила щось таке, ніби дашок, утворений двома плитами, що схилилися одна на одну.

Він притиснув долоні до мого обличчя й ніжно потерся носом.

— Коли я скажу, залізь туди й залишайся там. Кортик із собою?

Він наполягав, щоб я зберігала кортик, який він мені кинув тієї ночі в корчмі, хоча я заперечувала, бо не вміла й не збиралася ним користуватися. Але коли треба було наполягти, — Дуґал не збрехав, — Джеймі був упертий.

Отже, кортик був в одній з глибоких кишень моєї сукні. Після дня незручності від усвідомлення ваги біля стегна я майже перестала його помічати. Джеймі грайливо провів долонею вздовж моєї ноги, перевірив присутність зброї.

Тоді підняв голову, наче кіт, що нюхав повітря. Я підвела очі й помітила, що він кинув погляд на Мертаґа, потім на мене. Чоловічок наче не відреагував, але підвівся й смачно потягнувся. Коли знову сів, то опинився на якийсь метр ближче до мене.

Кінь нервово захрипів позаду нас. Ніби це був сигнал, вони вискочили з-за каменів з криками. Не англійці, як я боялася, і не бандити. Горці репетували, наче банші. Гранти, напевно. Чи Кемпбелли.

Я навколішки поповзла до каменів. Ударилася головою і обдерла коліна, але примудрилася вклинитися в маленьку щілину. Серце калатало, я навпомацки шукала кортик у кишені, мало не порізавшись у процесі. Що робити з довгим гострим ножем я не знала, але з ним у руці почувалася ліпше. Рукоятку прикрашав місячний камінь, і відчуття малої опуклості в долоні заспокоювало; я хоча б знала, що тримаю його правильним кінцем.

Тим часом на галявині розпочався такий хаос, що я спочатку взагалі не розуміла, що відбувається. Площину заполонила купа народу, всі кричали, хиталися, котилися по землі й бігали туди-сюди. Мій прихисток, на щастя, був осторонь від головного бою, тож я поки що була в безпеці. Озирнувшись, помітила невелику фігуру, що ховалася неподалік, притиснувшись до мого каменя в тіні. Я міцніше стиснула кортик, але майже одразу впізнала Мертаґа.

То от що значив погляд Джеймі. Мертаґу сказали оберігати мене. Самого Джеймі я ніде не бачила. Бій точився серед каменів і тіней біля возів.

Звісно, це могло бути метою рейду: вози й коні. Нападники діяли злагоджено, були добре озброєні і явно ситі, це я помітила навіть у світлі згасаючого вогню. Якщо це були Гранти, вони могли прагнути захопити здобич або помститися за худобу, яку Руперт з друзями поцупили кілька днів тому. Зіткнувшись із наслідками того неочікуваного рейду, Дуґал був трохи роздратований — не через сам факт рейду, а тому що худоба сповільнювала наше просування. Він майже одразу зумів спекатися худоби на невеликому ярмарку в одному з селищ.

Згодом стало зрозуміло, що нападники хотіли не нашкодити нашим супутникам, а намагалися дістатися до возів і коней. Одному чи двом пощастило. Я присіла нижче, коли неосідланий кінь перестрибнув полум’я і зник у пітьмі пустища, за його гриву чіплявся й голосно кричав чоловік.

Двоє чи троє втекли пішки, тягнучи за собою мішки Колума з зерном, за ними гналися розлючені Маккензі, вигукуючи прокляття ґельською, але сам бій нібито вщухав. Та раптом велика група вийшла на світло вогнища, і сутичка закипіла з новою силою.

Бій, схоже, був серйозний, якщо судити з того, як виблискували мечі, а також із того, що учасники не репетували, а лише кректали. Згодом я розібралася. Джеймі й Дуґал були в центрі, билися спина до спини. Обидва тримали палаші в лівих руках і кортики в правих, і обидва вправно, як на мене, застосовували зброю.

Навколо них було четверо чоловіків — чи п’ятеро: тіні заважали рахувати, — озброєних короткими мечами, хоча в одного палаш висів на поясі, а ще двоє були з пістолями за поясами.

Вони хотіли захопити Дуґала чи Джеймі, чи й обох. Бажано живими. Напевно, заради викупу. Тому навмисно билися короткими мечами, які могли лише поранити, а не небезпечними палашами чи пістолями.

Дуґал і Джеймі у виборі зброї не стримувалися, з похмурим виглядом вправно робили свою справу, бились кожен щонайменше з двома й прикривали слабкі сторони один одного. Утім, коли Дуґал скерував кортик вгору з приголомшливою силою, я засумнівалася, що то був його слабкий бік.

Весь цей безлад із кректанням і лайкою наближався, хитаючись, до мене. Я втиснулася якомога глибше, але щілина була всього зо пів метра завглибшки. Краєм ока я помітила якийсь рух. Це Мертаг вирішив не залишатися осторонь подій.

Я не могла відірвати переляканого погляду від Джеймі, але боковим зором бачила, як малий член клану неквапливо витягнув пістоль, ще необстріляний, ретельно перевірив ударно-спусковий механізм, протер зброю рукавом, підпер пістоль передпліччям і чекав.

Чекав. Я тремтіла від страху за Джеймі, який забув про майстерність і різав хижо навсебіч, відганяючи двох чоловіків, які тепер билися з ним тепер уже явно з кровожерливими думками. То чому ж Мертаґ не стріляє? Я була розлючена й лише потім збагнула, чому: Джеймі й Дуґал були на лінії вогню. Я наче пригадувала, що кремінні пістолі не завжди стріляли влучно.

За хвилину це припущення підтвердилося, один із супротивників Дуґала неочікувано кинувся й зачепив його за зап’ясток. Лезо розірвало його передпліччя, і він упав на коліно. Відчувши падіння дядька, Джеймі відвів свій меч і ступив два швидких кроки назад. Так його спина опинилася біля скелі, Дуґал сидів осторонь, під захистом свого єдиного леза. І це відкрило Мертаґу шлях до нападників.

Зблизька постріл пістоля був жахливо гучним. Це приголомшило нападників, особливо того, в якого поцілили. Чоловік завмер на мить, розгублено хитаючи головою, а потім повільно сів, упав на спину й покотився невеликим схилом до згасаючого попелу вогнища.

Джеймі скористався раптовим сум’яттям і вибив меч з руки одного нападника. Дуґал знову був на ногах, і Джеймі посунувся, щоб звільнити місце для його меча. Один із бійців вийшов з бою і побіг схилом, щоб відтягнути пораненого товариша від гарячого попелу. Та троє нападників ще залишалося, а Дуґал був поранений. Я бачила, як темні краплі падали на поверхню скелі, поки він рухав мечем.

Вони були вже досить близько, щоб я бачила обличчя Джеймі, спокійне й зосереджене, поглинуте радістю битви. Дуґал раптом щось йому закричав. Джеймі на мить відірвав погляд від обличчя супротивника й подивився на землю, але вчасно підвів очі, щоб уникнути удару, кинувся вбік і метнув свій меч.