Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 63)

— Добре, жінко. Бачу, настав час, коли мені доведеться застосувати свою владу чоловіка.

— О, хіба?

— Так. — Він кинувся вперед, схопив мене за стегна й розсунув їх. Я зойкнула і спробувала відповзти вгору.

— Ні, не роби цього!

— Чому ні? — він лежав між моїми ногами, дивився на мене, примружившись, і міцно тримав стегна, не дозволяючи мені зсунути їх.

— Відповідай, Сассенах. Чому ти не хочеш, щоб я це зробив? — він потерся щокою об внутрішній бік стегна, жорстка коротка борода дряпала ніжну шкіру. — Тільки чесно. Чому ні? — прохрипів він з другого боку, змушуючи мене бити ногами й шалено звиватися, щоб відсунутися, але безрезультатно.

Я розвернула обличчя в подушку, що здавалася прохолодною під моєю палаючою щокою.

— Якщо ти хочеш знати, — пробурмотіла я, — навряд чи… ну, боюся, це не… тобто запах… — мій голос згас у ніяковій тиші. Раптовий рух між моїх ніг, і Джеймі піднявся. Він огорнув руками мої стегна, притулився щокою до моєї ноги й сміявся до сліз, що потекли по щоках.

— Боже, Сассенах, — сказав він врешті-решт, весело пирхаючи, — хіба ти не знаєш, що треба одразу зробити, коли знайомишся з новим конем?

— Ні, — розгубилась я.

Він підняв руку, показуючи м’який пучок волосся кольору кориці.

— Треба кілька разів потертися пахвою об ніс звіра, щоб дати йому свій запах і допомогти звикнути до тебе, щоб він не лякався. — Він піднявся на ліктях, дивлячись на мене над схилом живота й грудей.

— Це ти мала зробити зі мною, Сассенах. Ти мала передусім потерти моє обличчя між своїх ніг. Тоді я не був би норовливим.

— Норовливим!

Він опустив обличчя й терся ним навмисно туди-сюди, пирхаючи і дуючи, зображаючи поведінку коня. Я звивалася й била його ногами по ребрах, але могла з таким самим успіхом бити в цегляну стіну. Нарешті, він знову притиснув мої стегна й підвів очі.

— А тепер, — сказав він тоном, що не допускав заперечень, — не ворушись.

Я відчувала себе голою, розкритою, безпорадною — наче могла розпастися на часточки. Дихання Джеймі було то теплим, то холодним на моїй шкірі.

— Прошу, — сказала я, не знаючи, хотіла я зупинити його чи попросити продовжити. Не важливо; він не збирався зупинятися.

Свідомість розкололася на кілька малих окремих відчуттів: грубість тканини подушки в грудочках вишитих квітів; маслянистий сморід лампи, що змішувався зі слабшим запахом смаженого м’яса й елю; ще ледь помітні нотки свіжості від в’янучих квітів у склянці; прохолодна деревина стіни під моєю лівою стопою; сильні долоні на моїх стегнах. Відчуття кружляли й зливалися під моїми заплющеними повіками в сяюче сонце, що розбухало й зменшувалося, а потім вибухнуло без звука й залишило мене в теплій і пульсуючій темряві.

Туманно, ніби оддалік, я почула, як Джеймі сів.

— Так уже ліпше, — сказав голос, гучно дихаючи між словами. — Треба докласти зусиль, щоб зробити тебе покірною, так? — ліжко рипнуло, коли він переніс вагу, і я відчула, як коліна розсунули сильніше.

— Сподіваюся, ти лише вдаєш мертву? — сказав голос, наблизившись. Я вигнулася з нерозбірливим звуком, коли надзвичайно чутливі тканини рішуче розкрилися в новому нападі.

— Боже, — сказала я. Тихий сміх біля мого вуха.

— Я казав, що лише почувався, наче Бог, Сассенах, — пробурмотів він, — я не казав, що був ним.

Пізніше, коли сонце почало перевершувати сяйво лампи, я виринула з неглибокого сну й почула, як Джеймі знову пробурмотів:

— Це колись припиниться, Клер? Бажання?

Моя голова впала на його плече.

— Не знаю, Джеймі. Справді не знаю.

18

Напад серед скель

— Що сказав капітан Рендалл? — спитала я.

З Дуґалом з одного боку й Джеймі з другого ледь вистачало місця для трьох коней поруч на вузькій дорозі. Час від часу одному або обом моїм супутникам доводилося сповільнюватися або прискорюватися, щоб не заплутатися в заростях, що загрожували захопити стежку.

Дуґал кинув погляд на мене, потім на дорогу, щоб скерувати коня навколо великого каменя. Хитра усмішка повільно розпливлася на його обличчі.

— Він не зрадів цьому, — сказав він стримано, — і навряд чи мені варто повторювати те, що він сказав, бо мають бути межі навіть у вашої терпимості до лайки, пані Фрейзер.

Я не прореагувала на його глузливе використання мого нового прізвища й на приховану образу, хоча помітила, як Джеймі напружився в сідлі.

— Сподіваюся, гм, він нічого не стане з цим робити? — спитала я. Незважаючи на запевнення Джеймі, мені здавалося, що солдати в червоних мундирах вистрибнуть із кущів, уб’ють шотландців і заберуть мене в лігво Рендалла на допит. І щось мені підказувало, що Рендалл би не стримував себе у виборі методів допиту, якщо не сказати гірше.

— Гадаю, не стане, — спокійно відповів Дуґал. — У нього є більші тривоги, ніж одна сассенах, хоч і вродлива. — Він підняв брову й ледь помітно вклонився мені, наче похвала мала бути вибаченням. — І йому має вистачити глузду не дратувати Колума, викрадаючи його небогу, — сказав він серйозніше.

Небога. По спині ніби холодком потягло, хоча погода була теплою. Небога вождя Маккензі. А також військового вождя клану, який спокійно їде поруч зі мною. А з другого боку я тепер, імовірно, пов’язана з лордом Ловатом, вождем клану Фрейзерів, з настоятелем владного французького абатства, і ще з цілою купою більш чи менш впливових Фрейзерів. Ні, схоже, Джон Рендалл не мав би вважати за доцільне переслідувати мене. А це все ж таки й був сенс цієї дивної домовленості.

Я кинула погляд на Джеймі, який тепер їхав попереду. Його спина була пряма, як деревце вільхи, а волосся сяяло на сонці, наче шолом з начищеного металу.

Дуґал простежив за моїм поглядом.

— Могло бути гірше, так? — сказав він, насмішкувато піднявши брову.

Дві ночі по тому ми зупинилися на ніч на вересовому пустищі біля однієї з тих дивних гранітних скель зі слідами від льодовика. День був довгий, ми лише квапливо поїли, не спішуючись, тож усі зраділи зупинці для приготування вечері. Раніше я намагалася допомогти з приготуванням, але від моєї допомоги більш-менш ввічливо відмовився неговіркий член клану, адже це була його робота.

Один із чоловіків убив уранці оленя, і порція свіжого м’яса з ріпою, цибулею і всім, що він зміг знайти, виявилася смачною вечерею. Ледь не луснувши від їжі й задоволення, ми розляглися навколо вогню, слухаючи історії й пісні. На диво, невисокий і не надто говіркий Мертаґ співав гарним чистим тенором. Хоча його було важко вмовити заспівати, результат був того вартий.

Я притулилася до Джеймі, намагаючись знайти зручне місце на твердому граніті. Ми влаштувалися на відпочинок на краю скелястого виступу, де широкий схил червонуватого граніту надав нам природний прихисток, і високе нагромадження валунів позаду допомогло сховати коней. Коли я спитала, чи не зручніше було влаштувати нічліг на пружній траві пустища, Нед Ґован повідомив мені, що ми перебуваємо майже біля південної межі земель Маккензі й неподалік земель Грантів і Чисголмів.

— Розвідники Дуґала кажуть, що поблизу нікого, — сказав він, стоячи на великому камені й вдивляючись у захід сонця, — але все може змінитися. Краще подбати про безпеку, самі знаєте.

Коли Мертаґ замовк, Руперт почав розповідати історії. І хоча він не вмів складати слова так вправно, як Ґвіллін, зате мав невичерпне джерело історій про фейрі, примар, тенназг чи злих духів та інших мешканців Нагір’я, наприклад, водяних коней. Ці створіння, пояснили мені, населяли майже всі водойми, здебільшого броди й переправи, хоча були й ті, що жили в глибинах озер.

— На сході Лох-Ґарве є місце, — сказав він, окинувши поглядом присутніх, щоб переконатися, чи всі слухають, — яке ніколи не замерзає. Там завжди чорна вода, навіть коли решта озера — цілковита крига, адже це димар водяного коня.

Водяний кінь з Лох-Ґарве, як багато представників його виду, вкрав дівчину, яка прийшла набрати в озері води, і забрав її в глибини озера собі за дружину. Горе тій діві, та й чоловікові теж, котрі натрапили біля води на гарного коня й вирішили покататися на ньому, адже вершник, сівши на коня, вже не міг злізти, а кінь ступав у воду, перетворювався на рибу і плив до себе додому з нещасним вершником, який не міг відчепитися від його спини.

— Водяний кінь під хвилями має зуби риби, — сказав Руперт, рухаючи долонею, зображуючи рибу, — і харчується равликами, водоростями й всім холодним і вологим. У нього холодна кров, як вода, тож він не потребує вогню, але людська жінка троха тепліша за це. — Тут він підморгнув мені з обурливим виразом обличчя, повеселивши слухачів.

— Тож дружина водяного коня була сумна, холодна й голодна в новому домі під хвилями, бо не хотіла вечеряти равликами й водоростями. Водяний кінь виявився добрим, тож попрямував до берега озера біля будинку чоловіка, що мав славу будівельника. І коли чоловік пішов до річки й побачив гарного золотого коня зі срібною вуздечкою, сяючого на сонці, він не стримався, схопився за вуздечку й заліз на коня.

— Звісно, водяний кінь забрав його у воду й поніс у глибини власного холодного рибного дому. Там він сказав будівельнику, що якщо хоче бути вільним, має зробити файний камін, а ще й димар, щоб дружина водяного коня мала вогонь, гріла руки й смажила рибу.

Моя голова лежала на плечі Джеймі, я відчувала приємну сонливість, хотіла вже у ліжко, навіть якщо це була лише ковдра, розстелена на граніті. Раптом я відчула, як його тіло напружилося. Він торкнувся долонею моєї шиї в проханні не ворушитися. Я окинула поглядом околиці, не помітила нічого дивного, але вловила напругу в повітрі, що передавалася від чоловіка до чоловіка, наче бездротовим зв’язком.