Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 62)

Обмінявшись люб’язностями, ми знову всілися й по черзі пили з третьої пляшки. Джеймі й Манро продовжили обмінюватися новинами й плітками, і розмова не здавалася менш вільною від того, що говорив лише один із них.

Я майже не брала участі у розмові, бо не могла читати жести Манро, хоча Джеймі намагався тримати мене в курсі, перекладаючи й пояснюючи.

В якусь мить Джеймі вказав великим пальцем на прямокутники свинцю, що прикрашали ремінець Манро.

— Тепер усе офіційно? — спитав він. — Чи це лише на час, коли мало здобичі? — Манро енергійно закивав головою.

— Що це? — поцікавилась я.

— Ґаберлунджі.

— О, звісно, — сказала я. — Вибачте за запитання.

— Ґаберлунджі — це дозвіл просити милостиню, Сассенах, — пояснив Джеймі. — Він працює в межах парафії, і лише один день на тиждень, коли жебрацтво дозволене. Кожна парафія має свій день, тож жебраки з однієї парафії не зможуть скористатися перевагами в сусідній.

— Схоже, система досить гнучка, — мовила, дивлячись на чотири свинцеві відмітки Манро.

— А, Манро — особливий випадок. Його спіймали турки в морі. Багато років він веслував на галері, ще кілька років провів у рабстві в Алжирі. Там він втратив язика.

— Вони що… вирізали його? — я відчула слабкість.

У Джеймі цей факт не викликав особливих емоцій, схоже, він знав Манро доволі давно.

— Так. І зламали йому ногу. Спину теж, Манро? Ні, — виправився він після жестів Манро, — спину він пошкодив випадково, це сталося після стрибка зі стіни в Александрії. А от ноги пошкодили турки.

Я воліла б не знати таких подробиць, але Манро й Джеймі чомусь явно хотіли розповісти їх мені.

— Добре, — скорилась я. — То що сталося з його ногами?

Мало не з гордістю Манро скинув подряпані дерев’яні черевики й панчохи, показав широкі стопи, шкіра на яких була потовщена й огрубіла, білі блискучі ділянки перемежовувалися червоними запаленими плямами.

— Кипляча олія, — сказав Джеймі. — Так вони змушують полонених християн приймати мусульманську віру.

— Це має бути ефективний метод переконання, — промовила. — То чому кілька парафій дозволили йому жебракувати? В нагороду за його страждання заради християнства?

— Саме так. — Джеймі був помітно задоволений тим, як швидко я зрозуміла ситуацію. Манро теж висловив захоплення низьким уклоном, а потім став виразно, хоч і не зовсім тактовно, жестикулювати руками, висловлюючи схвалення, якщо я правильно зрозуміла, моєї зовнішності.

— Дякую. Так, гадаю, я буду нею пишатися. — Джеймі помітив, як я підняла брови, делікатно розвернув Манро спиною до мене, щоб приховати жестикуляцію. — Тепер розкажи, що коїться в селищах?

Вони сіли ближче один до одного, продовжили однобоку розмову зі зростаючою напругою. Позаяк Джеймі здебільшого лише пирхав або щось вигукував з цікавістю, я не розуміла, про що йдеться, тож відволіклася на огляд невідомих мені дрібних рослин, що поросли на поверхні нашого кам’яного сідала.

Я встигла назбирати в кишені очанки й ясенцю, коли вони завершили розмову, і Г’ю Манро підвівся. Ще раз уклонившись мені й поплескавши по спині Джеймі, він дошкутильгав до краю каменя і зник так швидко, як заєць на його паску міг сховатися у своїй норі.

— Які в тебе цікаві друзі, — сказала я.

— О, так. Г’ю — чудовий хлопець. Я полював з ним й іншими минулого року. Він самостійний, тепер офіційно жебрак, але робота дозволяє йому рухатися між парафіями, тому він знає все, що відбувається в межах Ардаґу й Честгіллу.

— І знає, де знаходиться Горрокс? — здогадалась я.

Джеймі кивнув.

— Так. І він донесе повідомлення від мене щодо зміни місця зустрічі.

— А Дуґал про це й гадки не матиме, — зауважила я. — Якщо він збирався передати тебе Горроксу.

Він кивнув, й усмішка підняла кутик його рота.

— Так, у тому й сенс.

Ми знову дісталися корчми майже в час вечері. Та цього разу великий чорний кінь Дуґала й п’ятеро коней його супутників стояли на подвір’ї й задоволено жували сіно.

Сам Дуґал був усередині, змивав дорожню пилюку в горлі кислим елем. Він кивнув мені й обернувся, щоб зустріти небожа. Але не заговорив, а стояв і, нахиливши голову, якось дивно дивився на Джеймі.

— Ах, он як, — нарешті сказав він задоволеним тоном людини, яка розгадала складну головоломку. — Тепер я знаю, якої ти думки про мене, хлопче. — Він розвернувся до мене.

— Бачила колись оленя ближче до кінця сезону гону, дівча? — сказав він ніби по секрету. — Бідні тварини не сплять і не їдять кілька тижнів, бо не мають часу між битвами з іншими оленями та обслуговуванням самиць. Наприкінці сезону від них лишаються шкіра й кістки. Очі западають, і лише одна частина їхніх тіл не тремтить від слабкості, і це…

Закінчення загубилося в реготі, а Джеймі потягнув мене до сходів. На вечерю ми не спускалися.

Набагато пізніше, майже уві сні, я відчула руку Джеймі навколо моєї талії, а його теплий подих на шиї.

— Це колись припиниться? Бажання тебе? — його долоня пестила мої груди. — Навіть коли я тільки-но залишив тебе, я хочу тебе знову так сильно, що в грудях тісно, а пальці ломить від бажання знову торкнутися тебе.

Він притиснув долоні до мого обличчя, гладив великими пальцями дуги моїх брів.

— Коли я тримаю тебе в руках і відчуваю, як ти тремтиш, чекаючи, що я візьму тебе… Боже, я хочу задовольняти тебе, поки ти не закричиш піді мною і відкриєшся мені. А коли я отримую задоволення від тебе, я наче віддаю тобі разом із тілом душу.

Він опинився наді мною, і я розсунула ноги, трохи морщачись, коли він увійшов. Він тихо розсміявся.

— Так, мені теж трохи боляче. Хочеш, щоб я зупинився? — я огорнула ногами його стегна у відповідь і притягнула його ближче.

— А ти зупинишся? — спитала я.

— Ні. Я не можу.

Ми розсміялися й повільно гойдалися, губи й пальці досліджували в темряві.

— Я розумію, чому церква називає це таїнством, — мрійливо сказав Джеймі.

— Це? — ошелешено мовила я. — Чому?

— Чи принаймні священним, — сказав він. — Я відчуваю себе Богом, коли я в тобі.

Я засміялася так сильно, що він ледь не вискочив з мене. Він зупинився і стиснув мої плечі, щоб утримати на місці.

— Що в цьому смішного?

— Важко уявити, як це робить Бог.

Джеймі продовжив рухатись.

— Якщо Бог створив чоловіка за власною подобою, то, напевно, Він мав прутень. — Він теж засміявся і знову втратив ритм. — Хоча ти не нагадуєш мені Пресвяту Богородицю, Сассенах.

Ми тремтіли в обіймах одне одного, сміючись, поки не роз’єдналися і відкотилися.

Оговтавшись, Джеймі ляснув мене по стегну.

— Ставай на коліна, Сассенах.

— Навіщо?

— Якщо не хочеш, щоб я був чуттєвим, доведеться приймати мою плотську натуру. Я буду звіром. — Він вкусив мене за шию. — Хочеш, щоб я був конем, ведмедем чи собакою?

— Їжаком.

— Їжаком? А як кохаються їжаки? — запитав він.

Ні, подумала я. Не варто цього казати. Не треба. Але я це зробила.

— Дуже обережно, — відповіла я, безпорадно хихикаючи. Тепер ми знаємо, наскільки старий цей жарт, подумала я.

Джеймі завалився на ліжко й аж хрипів від сміху. А потім перекотився, став на коліна, пошукав навпомацки кремінь на столі. Він засяяв наче червоний бурштин у темряві кімнати, коли ґніт загорівся і світло здійнялося позаду нього.

Джеймі впав на краю ліжка, усміхаючись мені, поки я реготала до судом. Він потер долонею обличчя й зобразив награно суворий вираз.