Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 61)

Шапки білих гнойовиків визирали з моху під папороттю. Вказівний палець Джеймі зламав ніжку одного з них і гладив пластинки, поки збирав докупи наступні слова. Коли він говорив обережно, як зараз, то майже втрачав легкий шотландський акцент, який зазвичай був присутній у його мовленні.

— Я не хочу… це… Я не хочу натякати… — він неочікувано підвів очі й усміхнувся з безпорадним жестом. — Не хочу образити тебе, бо прозвучить так, наче я вважаю, що в тебе було багато чоловіків. Але було б нерозумно прикидатися, що ти не знаєш у цій справі більше за мене. Я хотів дізнатися, це… завжди так буває? Те, що між нами, коли я торкаюся тебе, коли ти… зі мною? Так завжди між чоловіком і жінкою?

Хоча йому було складно пояснити, я знала, що він має на увазі. Він дивився мені в очі, поки очікував на відповідь. Я хотіла відвести погляд, але не могла.

— Щось подібне трапляється часто, — сказала я, і мені довелося зупинитися й відкашлятися. — Але ні. Ні, так не завжди. Не знаю, чому, але ні. Це… інше.

Він трохи заспокоївся, ніби я підтвердила те, що викликало в нього хвилювання.

— Я так і думав. Я досі не спав з жінкою, але… гм, торкався кількох. — Він сором’язливо усміхнувся й захитав головою. — Але тут усе було інакше. Тобто я обіймав жінок раніше, цілував їх і… — Він махнув рукою, наче стер те «і». — Було дуже приємно, так. Серце калатало, перехоплювало подих і все таке. Але було зовсім не так, як коли я торкнувся тебе й поцілував.

Його очі, подумала я, кольору озер і небес, ще й такі ж бездонні.

Він торкнувся моєї нижньої губи, ледь зачепив край.

— Починалося так само, але за мить, — тихо сказав він, — я наче тримав у руках живе полум’я. — Його дотик став рішучішим, окреслив мої губи й пестив підборіддя. — І я хочу лише кинутися в нього і згоріти.

Хотіла сказати йому, що його дотик опаляв мою шкіру й наповнював мої вени вогнем, але я вже сяяла, як розпечене залізо. Заплющила очі й відчула, як дотик, що обпікає, рухався до щоки й скроні, вуха й шиї; а потім затремтіла, коли його долоні опустилися на талію і притягнули мене ближче.

Джеймі, схоже, чітко уявляв, куди ми йдемо. Врешті-решт, він зупинився біля здоровезного каменя метрів шість заввишки, вкритого грудками, наче бородавками, і кривими тріщинами. Пижмо й іржиста шипшина проростали з тріщин і махали ризиковано жовтими прапорцями над поверхнею. Він узяв мене за руку й кивнув на поверхню каменя перед нами.

— Бачиш там сходи, Сассенах? Впораєшся? — У камені справді були ледь помітні виступи, що підіймалися під кутом. Деякі були справжніми східцями, а інші — лише опорою для лишайників. Я не знала, створені вони природою, чи хтось допоміг їх зробити, але здавалося, що ними можна піднятися навіть у довгій спідниці й тісному корсеті.

Кілька разів зісковзнувши і злякавшись, а ще з допомогою Джеймі, який штовхав ззаду час від часу, я дісталася верхівки каменя й завмерла, щоб роззирнутися навколо. Краєвид вражав. Темна маса гори підіймалася на сході, а далеко внизу на півдні передгір'я перетворювалося на широке вересове пустище. Сама ж верхівка каменя являла собою неглибоку чашу. У її центрі було почорніле коло з темними залишками обгорілих паличок. Тож ми були тут не першими гостями.

— Ти знав це місце? — Джеймі стояв трохи оддалік, спостерігав за мною і насолоджувався моїм захопленням. Він скромно знизав плечима.

— О, так. Я знаю багато місць у цій частині Нагір’я. Ходи сюди, тут можна сісти й побачити, куди веде дорога за пагорбом.

Корчму теж було видно звідси: відстань перетворила її з лялькового будиночка на шматочок дитячого конструктора. Кілька прив’язаних коней зібралися під деревами біля дороги — малі коричневі й чорні цятки звідси.

На верхівці каменя не було дерев, і сонце гріло спину. Ми сиділи пліч-о-пліч, звісивши ноги з краю, і по черзі пили з пляшки елю, яку Джеймі завбачливо витягнув з колодязя на подвір’ї корчми, коли ми вийшли.

Хоч дерев тут не було, але менші рослини, які могли зачепитися за ризиковані тріщини і вкоренитися там, де майже не було ґрунту, стирчали тут і там, сміливо піднявши голови до гарячого весняного сонця. Невелика купка ромашок сховалася від вітру за каменем біля моєї руки, і я потягнулася зірвати одну.

Тихий шелест, і ромашка злетіла зі стебла й впала на моє коліно. Я по-дурному витріщилася, мій розум не міг осягнути таку дивину. Джеймі, набагато швидший за мене в сприйнятті, кинувся на камінь.

— Вниз! — звелів він. Велика долоня стиснула мій лікоть і потягнула до поверхні за ним. Я вдарилася об пружний мох і побачила стрижень стріли, що ще тремтів над моїм обличчям від попадання в розщелину скелі.

Я завмерла, боячись навіть озирнутися, і спробувала притиснутися сильніше до землі. Джеймі не рухався поруч зі мною, так закляк, що сам міг бути каменем. Навіть пташки й комахи перестали співати, саме повітря затамувало подих і чекало. Раптом Джеймі засміявся.

Сів і схопив стрілу за стрижень, обережно викрутив її з каменя. Її прикрашали розщеплені хвостові пера дятла, помітила я, і блакитна нитка тримала їх, намотана на стрілу на сантиметр нижче оперення.

Джеймі відклав стрілу і, притиснувши долоні до рота, досить непогано зобразив клич зеленого дятла. Опустив руки й чекав. За мить пролунала відповідь з ліска внизу, і широка усмішка з’явилася на його обличчі.

— Твій друг? — здогадалась я. Він кивнув, уважно дивлячись на вузьку стежку, що тягнулася каменем.

— Г’ю Манро, якщо ще хтось не почав робити стріли в його стилі.

Ми чекали ще мить, але на стежці ніхто не з’явився.

— А ось і він, — обернувшись, Джеймі побачив голову, що повільно підіймалася над краєм каменя позаду нас.

Голову розколола усмішка, як у гарбуза на Геловін, весела, з кривими зубами, сяяла радістю від нашого здивування. Сама голова за формою нагадувала гарбуз, враження посилювала оранжево-коричнева шкіра, що вкривала не лише лице, а й круглу лису маківку голови. Та мало гарбузів могли похвалитися такою розкішною бородою чи парою яскравих блакитних очей. Долоні з короткими пальцями й брудними нігтями схопилися під бородою і хутко підняли решту ліхтаря Джека²² в поле зору.

Тіло пасувало до голови — нагадувало чимось геловінського гобліна. Широчезні плечі згорблені й нахилені, одне значно вище за друге. Одна нога теж здавалася коротшою за другу, через що чоловік стрибав і тягнув ногу під час ходи.

Манро, якщо це справді був друг Джеймі, був одягнений у кілька шарів ганчір’я, вицвілі кольори тканини, пофарбованої ягодами, визирали з дірок безформного одягу, що міг колись бути жіночим халатом.

На його паску не було спорана — та й сам пояс був лише потертою мотузкою, до якої були причеплені два пухнастих тіла головами донизу. Замість цього на його грудях висів товстий шкіряний гаманець, на диво, гарної якості, якщо порівнювати з іншими його речами. Колекція металевих дрібниць висіла на ремінці гаманця: церковні медалі, військові відзнаки, щось схоже на старі ґудзики від однострою, потерті монети, просвердлені й пришиті, а ще три чи чотири малі металеві прямокутники, тьмяно-сірі, з загадковими позначками, вирізьбленими на поверхні.

Джеймі підвівся, коли прибулець спритно перестрибнув перешкоду у вигляді виступу скелі, і чоловіки тепло обійнялися, плескаючи один одного по спині у дивному чоловічому привітанні.

— То як справи в домі Манро? — запитав Джеймі, відсунувшись і роздивляючись давнього друга.

Манро опустив голову й видав дивний звук з бульканням, усміхаючись. Потім підняв брови й кивнув у мій бік, замахав долонями з короткими пальцями в, на диво, граціозному запитальному жесті.

— Моя дружина, — Джеймі трохи зашарівся, дещо сором’язливо, але з гордістю представляючи мене. — Одружився два дні тому.

Манро усміхнувся ще ширше від цієї новини й виконав надзвичайно складний і граціозний уклін, швидко торкнувшись голови, серця й губ і опинившись у майже горизонтальному положенні на землі біля моїх ніг. Виконавши цей приголомшливий маневр, він скочив на ноги зі спритністю акробата й знову поплескав Джеймі, цього разу в зрозумілому привітанні.

Потім Манро розпочав дивовижний балет руками, вказуючи на себе, на ліс нижче, на мене, потім знову на себе з таким набором жестів і помахів, що я ледь встигала стежити за його літаючими кистями. Я вже бачила, як спілкуються глухонімі, але він виконував це дуже швидко й витончено.

— То он як? — вигукнув Джеймі. Тепер він плескав другого чоловіка у привітанні. Не дивно, що чоловіки стали нечутливими до невеликого болю, зауважила я. Все через цю звичку безперервно ляскати один одного.

— Він теж одружений, — пояснив Джеймі, обернувшись до мене. — Уже шість місяців, із вдовицею… о, добре, з товстою вдовицею, — виправився він у відповідь на наполегливий жест Манро, — з шістьма дітьми, в селищі Дублери.

— Чудово, — ввічливо сказала я. — Схоже, вони принаймні добре поїдять. — Я вказала на кролів, що висіли на його паску.

Манро одразу відстібнув одну з тушок і вручив мені з таким виявом сяючої доброзичливості, що мені довелося взяти кроля, усміхнутися й потай сподіватися, що на ньому не було бліх.

— Подарунок на весілля, — мовив Джеймі. — Ще й чудовий, Манро. Дозволь нам відплатити. — З цими словами він витягнув одну з пляшок елю з моху й простягнув йому.