Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 60)

— І я не втекла. То що це доводить?

Він розсміявся й відкинувся на ліжко, закрив рукою очі від світла лампи.

— Якби ж я знав, Сассенах. Якби ж я, трясця, знав. У мене немає ніяких пояснень щодо тебе. Ти взагалі можеш виявитися кимось із крихітного народцю, — він зиркнув з-під руки, — хоча навряд: ти надто велика.

— Хіба тобі не страшно, що я можу вбити тебе уві сні однієї ночі, якщо ти не знаєш, хто я?

Він не відповів, але прибрав руку з очей, і його усмішка стала ширшою. Його очі, напевно, були від Фрейзерів. Не глибоко посаджені, як у Маккензі, вони сиділи під дивним кутом, тож його високі вилиці надавали їм майже розкосий вигляд.

Не підіймаючи голови, він розкрив сорочку й розсунув тканину в сторони, оголивши груди до пояса, витягнув кортик з піхов і кинув мені. Ніж упав зі стукотом на дошки біля моїх ніг.

Джеймі повернув руку на очі й відхилив голову, показуючи місце, де щетина його бороди раптово зупинялася нижче щелепи.

— Прямо вгору, одразу під грудиною, — порадив він. — Швидко й охайно, хоча доведеться докласти зусиль. Різати горло легше, але це дуже брудно.

Я нахилилася підняти кортик.

— Дістав би ти своє, якби я так зробила, — зауважила. — Зухвалець.

Усмішка, що була помітною під згином його руки, стала ще ширшою.

— Сассенах?

Я завмерла з кортиком у руці.

— Що?

— Я помру щасливим.

17

Ми зустрічаємо жебрака

Наступного ранку ми прокинулися доволі пізно, сонце вже було високо, коли ми вийшли з корчми й попрямували цього разу на південь. Більшість коней зникла зі стайні, і я не помітила нікого з чоловіків із нашої команди. Я поцікавилася вголос, куди вони зникли.

Джеймі усміхнувся.

— Точно не знаю, але можу здогадатися. Варта вчора поїхала туди, — він вказав на захід, — тож, гадаю, Руперт й інші поїхали туди. — Вказав на схід.

— Худоба, — пояснив він, помітивши, що я все ще не зрозуміла. — Орендарі майна й землевласники платять варті за захист і повернення їхньої худоби, якщо її вкрали в рейді. Але якщо варта прямує на захід до Лаґ Крум, стада на сході лишаються без захисту — принаймні зараз. На тому боці землі Грантів, а Руперт один із найкращих викрадачів худоби з усіх, кого я бачив. Тварини підуть за ним куди завгодно, не опираючись. Розваг інакших тут немає, тож, напевно, він і не всидів на місці.

Джеймі сам здавався доволі неспокійним, крокував швидко. Посеред вересу тягнулася оленяча стежка, і йти було неважко, тож я легко його наздоганяла. Врешті, ми дісталися ділянки вересового пустища, де змогли йти пліч-о-пліч.

— А як щодо Горрокса? — раптом спитала я. Почувши від нього згадку міста Лаґ Крум, я згадала про англійця-дезертира і його можливі новини. — Ти мав зустрітися з ним у Лаґ Крумі, чи не так?

Він кивнув.

— Так. Але зараз я не можу туди поїхати, бо туди попрямували Рендалл і варта. Надто небезпечно.

— Хтось може поїхати замість тебе? Ти комусь можеш таке довірити?

Він кинув на мене погляд і усміхнувся.

— Тобі. Адже ти все ж таки не вбила мене минулої ночі, тому я можу тобі довіряти. Але, боюся, ти не можеш сама поїхати в Лаґ

Крум. Ні, якщо необхідно, Мертаґ поїде замість мене. Але, можливо, вдасться якось інакше це влаштувати… подивимось.

— Ти довіряєш Мертаґу? — поцікавилася. Я не мала дружніх почуттів до неохайного чоловічка, бо він був деякою мірою відповідальний за моє теперішнє скрутне становище, адже це він мене викрав. Але між ним і Джеймі, без сумніву, була якась дружба.

— О, так. — Він кинув на мене здивований погляд. — Мертаґ знає мене все моє життя, адже він троюрідний брат мого батька, гадаю. Його батько був моїм…

— Тобто він Фрейзер, — швидко втрутилась я. — Я думала, що він один із Маккензі. Він був із Дуґалом, коли я тебе зустріла.

Джеймі кивнув.

— Так. Коли я вирішив повернутися з Франції, то написав йому й попросив зустріти мене на березі. — Він криво усміхнувся. — Я не знав, чи намагався мене до цього вбити Дуґал, й ідея зустрітися самому з кількома Маккензі мені не дуже подобалася: не хотів опинитися у воді біля Скай, якщо вони таке замишляли.

— Он як. Тож не лише Дуґал вірить у свідків.

Він кивнув.

— Свідки — це дуже зручно.

По той бік пустища була ділянка кривих каменів, щербатих і зім’ятих від просування й відступу льодовиків у давнину. Дощова вода наповнила найглибші западини, і розторопша, пижмо й гадючник оточували ці озера густими заростями, квіти відбивалися в стоячій воді.

Такі чисті ставки без риби рясніли на видноколі, створюючи пастки для необережних мандрівників, які легко могли втрапити в такий у пітьмі й провести через це мокрим незручну ніч у пустищі. Ми сіли біля одного ставка, щоб поснідати хлібом із сиром.

Біля цього озерця були хоча б пташки: ластівки опускалися до води, щоб напитися, а пісочники й кульони пхали довгі дзьоби у вологу землю по краях, викопуючи комах.

Я кидала крихти хліба на землю для пташок. Кульон підозріло дивився на шматочок, але поки приймав рішення, швидка ластівка пролетіла під його дзьобом і шугонула геть із частуванням. Кульон скуйовдив пір’я і повернувся до старанного копання.

Джеймі звернув мою увагу на пісочника, що кричав і тягнув, здавалося, зламане крило біля нас.

— У неї гніздо десь поблизу, — сказала я.

— Там. — Йому довелося вказувати кілька разів, аж нарешті я помітила його: неглибоку западинку на відкритому місці, але чотири крапчастих яйця там так сильно нагадували берег у листі, що, коли я кліпнула, знову втратила гніздо з поля зору.

Джеймі взяв палицю й обережно потицяв гніздо, посунувши одне яйце. Мати-пісочник схвильовано побігла ледь не попереду нього. Він сів на п’яти, майже не ворушився, дозволяючи пташці снувати туди-сюди, репетуючи. Несподіваний рух, і він тримав пташку в руці, одразу завмерши.

Він заговорив з пташкою ґельською, тихою мовою з шипінням, поки гладив м’яке строкате пір’я пальцем. Пташка стиснулася в його долоні, не рухалася, навіть відблиски завмерли в круглих чорних оченятах.

Він ніжно опустив пташку на землю, але вона не побігла, поки він не додав ще кілька слів і повільно помахав долонею позаду неї. Вона здригнулася й кинулася геть у бур’яни. Він спостерігав за нею і, не усвідомлюючи цього, перехрестився.

— Навіщо ти це зробив? — поцікавилась я.

— Що? — він на мить остовпів. Наче забув, що я тут.

— Ти перехрестився, коли пташка полетіла. Мені цікаво, чому.

Він знизав плечима, трохи збентежений.

— Та… це просто стара казка: чому пісочники так кричать і бігають з тугою біля своїх гнізд. — Він вказав на дальній берег озера, де інший пісочник робив так само. Він спостерігав за пташкою кілька секунд, заглиблений у думки.

— У пісочників душі молодих матерів, що померли під час пологів, — він кинув на мене сором’язливий погляд. — Кажуть, що вони кричать і бігають біля гнізд, бо не можуть повірити, що діти в безпеці; вони завжди тужать за втраченим чи шукають дитину, яку залишили. — Він присів біля гнізда й посунув видовжене яйце палицею, повертав його потроху, поки загострений кінець не опинився вгорі, як в інших. Він все ще сидів навпочіпки, навіть коли посунув яйце, поклав палицю на стегна й дивився на стоячі води озера.

— Гадаю, це звичка, — сказав він. — Уперше я це зробив, коли був набагато молодший, тоді я тільки-но почув цю історію. Не вірив, що вони мають душі, звісно, навіть тоді, але просто з поваги… — він подивився на мене й зненацька усміхнувся. — А потім робив так часто, що вже не помічаю. У Шотландії небагато пісочників. — Він підвівся й відкинув палицю. — Гайда; я хочу показати тобі місце біля вершини, — він ухопив мене за лікоть, щоб допомогти вийти з западини, і ми попрямували схилом угору.

Я чула, що він сказав пісочнику, якого відпустив. Хоча ґельською знала мало слів, я чула старе привітання досить часто, щоб запам’ятати. «Бог тобі допоможе, матінко», — сказав він.

Молода мати, що померла під час пологів. 1 дитина, яку залишили. Я торкнулася його руки, і він подивився на мене.

— Скільки тобі було років? — спитала я.

Він стримано усміхнувся мені.

— Вісім, — відповів. — Принаймні вже відлучений від грудей.

Більше він нічого не казав, ведучи мене вгору. Ми були тепер на пологому передгір’ї, густо вкритому вересом. Далі місцевість різко змінювалася, величезні купи граніту стирчали із землі, оточені яворами й модринами. Ми дісталися верхівки пагорба й залишили пісочників кричати біля ставків позаду нас.

Сонце припікало дедалі сильніше, і після годинної боротьби з густими гілками — хоча штовхав їх більше Джеймі — я вже хотіла відпочити.

Ми знайшли тінисте місце під одною з гранітних скель. Ділянка трохи нагадувала мені місце, де я вперше зустріла Мертаґа — і залишила капітана Рендалла. Але тут усе одно було приємно. Джеймі повідомив, що ми тут самі, бо птахи постійно співали навколо. Якщо хтось наблизиться, більшість птахів замовкне, хоча сойки й галки закричать стривожено.

— Завжди ховайся в лісі, Сассенах, — порадив Джеймі. — Якщо майже не рухатись, пташки попередять вчасно, коли хтось опиниться неподалік.

Він указав на сойку, що пронизливо кричала на дереві над нами, і впіймав мій погляд. Ми наче завмерли поруч, але не торкалися одне одного, ледь дихали. Згодом ми набридли сойці, і вона полетіла. Джеймі першим відвів погляд, ледь помітно здригнувся, наче змерз.