Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 59)

— Одна з умов? — повільно спитала я. — І якими були інші?

Було вже надто темно, щоб чітко бачити його обличчя, але він здавався збентеженим.

— Лише дві, — нарешті сказав він.

— Які саме?

— Ну, — він невпевнено копнув камінчик з дороги, — я сказав, що шлюб має бути справжнім, в каплиці, зі священником. Не лише з контрактом. І ще одна: він має знайти тобі належну сукню для весілля. — Він сховав очі, уникав мого погляду, і голос був такий тихий, що я його ледь чула.

— Я з-знав, що ти не хотіла цього шлюбу. І намагався зробити його… якомога приємнішим для тебе. Я подумав, що так ти менш… ну, я хотів просто, щоб у тебе була пристойна сукня.

Я розкрила рота, щоб щось сказати, але він розвернувся до корчми.

— Ходімо, Сассенах, — мовив буркотливо. — Я зголоднів.

Ціною їжі було спілкування, це стало зрозуміло одразу, щойно ми з’явилися на порозі головного залу корчми. Нас зустріли гучні вітання, і ми швидко опинилися за столом, де вже тривала ситна вечеря.

Цього разу я вже трохи підготувалася, тож не була проти грубих жартів і натяків про нас. Тут я була згодна поводитися скромно й сховатися в кутку, поки Джеймі мав справу з грубими витівками й непристойними здогадами щодо того, чим ми займалися весь день.

— Спали, — сказав Джеймі у відповідь на одне з таких запитань. — Не стулив очей уночі. — Це викликало бурхливий регіт, але ще гучнішою була реакція на слова, які він додав довірливим тоном. — До речі, вона хропе.

Я послужливо ляснула його по вуху, і він притягнув мене до себе й прудко поцілував під загальні оплески.

Після вечері були танці під супровід скрипки власника корчми. Я зазвичай мало танцювала, бо через стрес плуталася у власних ногах. Сумнівалася, що в довгій спідниці й незграбному взутті зможу краще. Та коли скинула дерев’яні черевики, з подивом виявила, що танцюю легко і з великою радістю.

Жінок не вистачало, і ми з дружиною власника корчми підібрали спідниці й витанцьовували джигу, хороводи і стратспей²⁰ без перерв, поки мені не довелося впасти на лаву з червоним обличчям І важким диханням.

Чоловіки були невтомні, кружляли картатими плямами поодинці або один з одним. А потім поставали вздовж стіни й спостерігали, веселились і плескали в долоні, коли Джеймі взяв мене за руки й повів у якийсь швидкий і шалений танок, що звався «Когут півночі».

Навмисно опинившись біля сходів, ми закінчили кружляти з його рукою на моїй талії. Тут ми завмерли, і він зробив коротку промову на суміші ґельської й англійської, що сприйняли оплесками, особливо коли він дістав зі спорана й кинув власнику корчми малий шкіряний мішечок, наказавши подавати віскі, поки гроші не скінчаться. Я впізнала його частку від ставок під час бою в Тун-наґу. Напевно, всі його гроші. Як на мене, він не міг витратити їх ліпше.

Ми дісталися балкону під град грубуватих добрих побажань, коли гучніший за інші голос покликав Джеймі.

Я обернулася й побачила широке обличчя Руперта, червоніше ніж зазвичай над заростями чорної бороди, він усміхався знизу.

— О, ні, Руперте, — обізвався Джеймі. — Вона моя.

— Дарма витрачає на тебе час, — сказав Руперт, витираючи обличчя рукавом. — Ти втомишся за годину. У цих юнаків сил майже немає, — крикнув він мені. — Захочеш чоловіка, який не витрачає час на сон, дівча, поклич. А поки що… — він щось підкинув.

Товстий мішечок упав із дзенькотом на підлогу біля моїх ніг.

— Подарунок на весілля, — крикнув він. — Привіт від хлопців з варти Шимі Богіл.

— Га? — Джеймі нахилився, щоб підняти його.

— Деякі з нас не витрачали день на лінощі в траві на березі, хлопче, — сказав він докірливо, кинувши на мене непристойний погляд. — Ці гроші було важко заробити.

— О, так, — Джеймі усміхнувся. — Кості чи карти?

— І те, й друге. — Вульгарна усмішка розколола чорну бороду. — Обідрав їх як липок, хлопче. Все забрав!

Джеймі розкрив рота, але Руперт підняв широку мозолясту долоню.

— Не треба дякувати, хлопче. Просто влаштуй їй незабутній раз від мене, га?

Я притиснула пальці до губ і послала йому поцілунок. Притуливши долоню до обличчя, наче його вдарили, він відсахнувся з вигуком і поквапився до пабу, хитаючись ніби напідпитку, хоча п’яний не був.

Після гармидеру внизу кімната здавалася осередком спокою й тиші. Джеймі, все ще тихо сміючись, розтягнувся на ліжку, щоб перевести подих.

Я послабила жахливо тісний корсет і сіла розплутувати ковтуни у волоссі після танців.

— У тебе наймиліше волосся, — сказав Джеймі, спостерігаючи за мною.

— Що? Оце? — я сором’язливо торкнулася паєм, які зазвичай можна було ввічливо описати як безлад.

Він розсміявся.

— Мені й інше подобається, — сказав він, навмисно ховаючи усмішку, — але так, я серйозно.

— Але воно таке… кучеряве, — промовила, зашарівшись.

— Саме так. — Він здивувався. — Я чув, як одна з дівчат Дуґала казала подрузі в замку, що вона мала б зо три години працювати гарячими щипцями, аби добитися такого результату. Казала, що готова видряпати тобі очі за те, що маєш такий вигляд без зусиль. — Він сів і ніжно потягнув завиток, розпрямив пасмо так, що волосся дістало майже до моїх грудей. — У моєї сестри, Дженні, теж кучеряве волосся, але не таке, як у тебе.

— У твоєї сестри теж руде волосся, як у тебе? — спитала, намагаючись уявити собі загадкову Дженні. Джеймі, схоже, часто думав про неї.

Він захитав головою, все ще граючи з кучерями між пальцями.

— Ні. У Дженні чорне волосся. Чорне, як ніч. Я рудий, як мати, а Дженні вдалася в батька. Браян Ду його кликали, Чорний Браян, за його волосся й бороду.

— Я чула, що капітана Рендалла кличуть Чорний Джек, — наважилася сказати я. Джеймі невесело розсміявся.

— О, так. Але то натяк на колір його душі, а не волосся. — Він проникливо подивився на мене.

— Ти ж не переймаєшся через нього, дівча? Не варто. — Він прибрав долоні з мого волосся й владно стиснув мої плечі.

— Я казав серйозно, — тихо мовив він. — Я захищу тебе. Від нього чи когось іще. До останньої краплі моєї крові, мо дюін.

— Мо дюін? — спитала я, трохи стривожена напругою цієї промови. Я не хотіла, щоб через мене взагалі проливалася його кров, остання крапля чи перша.

— Це означає «моя коричнева». — Він підняв пасмо мого волосся до своїх губ і усміхнувся, його погляд змусив усі краплі моєї крові бігти навипередки моїми венами. — Мо дюін, — тихо повторив він. — Я мріяв сказати це тобі.

— Коричневий — досить тьмяний колір, я так завжди думала, — зауважила, намагаючись трохи відкласти події. У мене постійно було відчуття, що мене закручує сильніше, ніж я хотіла.

Джеймі захитав головою з усмішкою.

— Не згоден, Сассенах. Зовсім не тьмяний. — Він підняв усе моє волосся двома руками і розгорнув його віялом. — Це як вода в струмку, де вона тече по камінню. Темне в місцях вигинів, але виблискує сріблом на поверхні, де потрапляє сонце.

Нервуючись, ледь дихаючи, я відсунулася, щоб узяти гребінець, який впустила на підлогу. Підвелася й помітила, що Джеймі уважно спостерігає за мною.

— Я казав, що не питатиму про те, чого ти не хочеш розповідати, — сказав він, — і не буду, але я зробив власні висновки. Колум думав, що ти могла бути англійською шпигункою, хоча не розумів тоді, чому ти взагалі не знала ґельської. Дуґал вважає, що ти французька шпигунка, може, шукаєш підтримки для короля Джеймса. Але тоді він не розуміє, чому ти була сама.

— А як щодо тебе? — спитала я, з силою тягнучи за впертий ковтун. — Хто я, на твою думку?

Він нахилив задумливо голову, роздивляючись мене уважно.

— Зовні ти схожа на француженку. Маєш тонкі риси обличчя, як у деяких анжуйських панянок. Але француженки зазвичай мають жовтувату шкіру, а в тебе шкіра, наче опал. — Він повільно провів пальцем по вигину моєї ключиці, і я відчувала, як засяяла шкіра від його дотику.

Палець дістався мого обличчя, рухався від скроні до щоки, прибрав волосся мені за вухо. Я не ворушилася під його пильною увагою, намагалася не посунутися, коли його долоня ковзнула за мою шию, великий палець ніжно гладив мочку мого вуха.

— Золоті очі; я бачив такі лише раз — у леопарда. — Він захитав головою. — Ні, дівча. Ти могла б бути француженкою, але не є нею.

— Звідки ти знаєш?

— Я багато розмовляв з тобою, але й слухав тебе. Дуґал вважає, що ти француженка, бо ти добре розмовляєш французькою, дуже добре.

— Дякую, — з сарказмом мовила я. — І як те, що я розмовляю французькою, доводить, що я не француженка?

Він усміхнувся й міцніше стиснув мою шию.

— Vous parlez tres bien²¹ — але не так файно, як я, — додав він знову англійською. Він зненацька відпустив мене. — Я рік прожив у Франції, коли залишив замок, потім ще два роки в армії. Я впізнаю носія французької мови, коли його чую. А французька не твоя рідна мова. — Він повільно захитав головою.

— Іспанка? Можливо, але навіщо? Іспанію не цікавить Нагір’я. Німкеня? Точно ні. — Він знизав плечима. — Хай би ким ти була, англійці захочуть з’ясувати. Вони не можуть дозволити присутність невідомих, коли клани неспокійні, а принц Чарльз от-от припливе з Франції. А їхні методи дізнання не надто ніжні. Я знаю.

— Тоді звідки ти знаєш, що я не англійська шпигунка? Колум вважав, що саме так і є, ти сам сказав.

— Це можливо, хоча англійською ти теж розмовляєш троха дивно. Але якщо ти шпигунка, чому тоді вирішила вийти за мене, а не повернутися до свого народу? Це був ще один привід для Дуґала змусити тебе вийти за мене — щоб перевірити, чи втечеш ти вночі, коли дійде до діла.