Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 57)
У думках про варту я імпульсивно торкнулася руки Джеймі.
— Я страшенно рада, що ти небагато коштуєш, — сказала я.
Він вивчав мене поглядом мить, потираючи ніс, що почав червоніти.
— О, це можна сприйняти по-різному, Сассенах, але в цій ситуації, — промовив він, — дякую.
— Це я маю тобі дякувати, — мовила я, — за шлюб. Маю визнати, краще бути тут, аніж у Форт-Вільямі.
— Вдячний за похвалу, пані, — сказав він і ледь помітно вклонився. — Я теж так думаю. І коли вже ми дякуємо одне одному, — додав, — я теж маю подякувати тобі за шлюб.
— Гм… — я знову зашарілася.
— І не лише за це, Сассенах, — мовив він, ширше усміхаючись. — Хоча, звісно, за це теж. Але, гадаю, ти також врятувала мені життя, принаймні в питанні Маккензі.
— Що ти маєш на увазі?
— Одне діло бути наполовину Маккензі, — пояснив він. — І зовсім інше — бути наполовину Маккензі з дружиною-англійкою. Сассенах навряд чи зможе стати колись пані Леоху, хай би що про мене думали члени клану. Тому Дуґал і обрав мене тобі в чоловіки, до речі.
Він підняв брову, рудувато-золоту в ранковому світлі.
— Сподіваюся, ти не хотіла обрати Руперта?
— Звісно, ні, — сказала я з натиском.
Він розсміявся й підвівся, струсив хвою з кілта.
— Що ж, мати казала, що одного чудового дня мене обере якась дівчина. — Він простягнув руку й допоміг мені встати.
— Я відповів їй, — продовжив він, — що думав, ніби обирає чоловік.
— І що вона на це сказала? — спитала я.
— Вона закотила очі й сказала: «Побачиш, мій милий півнику, усе ти побачиш». — Він розсміявся. — Так і сталося.
Він подивився туди, де сонце тепер просочувалося крізь хвою лимонними нитками.
— І це чудовий день. Ходімо, Сассенах. Порибалимо.
Ми пішли далі в гори. Цього разу Джеймі вів мене на північ, оминаючи нагромадження каміння, крізь розщелину до крихітної западини з кам’янистими стінами, вкритими зеленню, на дні якої жебонів струмок, що потрапляв сюди через десяток малих водоспадів серед каменів і бурхливо спадав вздовж ущелини в ряд струмочків і заводей унизу.
Ми бовтали ногами у воді, рухалися з тіні на сонце й знову в тінь, коли ставало надто спекотно, балакали про все й ні про що, обоє помічали найменші рухи одне одного, готові чекати, поки випадок приведе нас до миті, коли погляд затримається, а дотик натякне на щось більше.
Над темним ставком із плямами світла Джеймі показав мені, як ловити форель. Він нахилився, уникаючи низьких гілок, і пішов, наче качка, вздовж нависаючого уступу, розкинувши руки задля рівноваги. На середині шляху обережно розвернувся на камені й простягнув руку, закликаючи мене слідувати за ним.
Я вже підібрала спідниці для прогулянки пересіченою місцевістю, тож непогано впоралася. Ми простягнися на весь зріст на прохолодному камені, голова до голови, зазирали у воду, гілки верби зачіпали наші спини.
— Головне, — сказав він, — обрати правильне місце й чекати. — Він занурив руку у воду, плавно, без бризок, і залишив її на піщаному дні поруч із лінією тіні від кам’янистого уступу. Пальці трохи зігнулися до долоні, а заломлене у воді світло створювало ефект, ніби вони коливаються в унісон, як листя водоростей, хоча я бачила, що м’язи його передпліччя не рухаються, він не ворушив рукою. Візуально рука ніби вигиналася біля поверхні, здавалася такою ж неприродно вивернутою, як під час нашої першої зустрічі трохи більше місяця — Боже, лише місяця? — тому.
Зустрілися місяць тому, одружилися день тому. Пов’язані обітницями і кров’ю. А ще дружбою. Коли настане час піти, сподіваюся, я не завдам йому надто сильного болю. Я навіть зраділа, що поки не потрібно думати про це: ми зараз далеко від Крейґ-на-Дун, та й шансів втекти від Дуґала в мене наразі немає.
— Он вона, — Джеймі промовив це так тихо, ледь гучніше подиху: казав, що у форелі надто чутливі вуха.
З мого боку форель виглядала лише як збурення крапчастого піску. Глибоко в тіні каменя вона не видавала себе блиском луски. Цятки рухалися серед цяток, ними керували помахи прозорих плавців, які можна було побачити лише в русі. Пічкурі, що зацікавлено зібралися поскубати волоски на зап’ястку Джеймі, відпливли на освітлену сонцем частину ставка.
Один палець повільно зігнувся, так повільно, що було складно помітити рух. Я зрозуміла лише тому, що він змінив положення відносно інших пальців. Другий палець повільно зігнувся. А після довгої-довгої миті ще один.
Я ледь наважувалася дихати, і серце билося біля прохолодного каменя швидше, ніж дихала риба. Пальці неквапливо повернулися на місця, розігнулися один за одним, а потім повільна гіпнотична хвиля почалася знову, один палець, другий, ще один, рух створював плавні брижі як край риб’ячого плавця.
Наче зачарована повільним покликом, форель висунулась назовні, рот і зябра делікатно рухалися, зайняті ритмом дихання, рожеві смужки видно, не видно, видно, не видно, рухи зябер нагадували серцебиття.
Рот мацав і ковтав воду. Майже все тіло вже випливло з-під каменя й зависло невагомо у воді, все ще в тіні. Я бачила око рибини з порожнім поглядом без напрямку.
Ще пара сантиметрів, і тремтливі зяброві кришки опиняться над пальцями, що підступно кличуть. Я зрозуміла, що стискаю камінь обома руками, притискаюся щокою до граніту, наче так можу стати ще менш помітною.
Раптовий вибух рухів. Все відбулося так швидко, що я не встигла побачити, що саме сталося. Вода впала важкими бризками на камінь за кілька сантиметрів від мого обличчя, і Джеймі у вихорі тартану прокотився каменем наді мною, і з гучним сплеском тіло риби, пролетівши в повітрі, вдарилося об усипаний листям берег.
Джеймі стрибнув з уступу у воду: поспішав схопити свою здобич, поки ошелешена рибина не встигла дострибати до прихистку води. Схопивши її за хвоста, він вправно вдарив її об камінь, одразу вбивши, а потім побрів назад, щоб показати її мені.
— Чималенька, — сказав з гордістю, тримаючи рибину мало не пів метра завдовжки. — Те що треба на сніданок. — Він усміхнувся мені, мокрий до стегон, з волоссям, що впало на обличчя, і сорочкою в плямах води й з прилиплим зів’ялим листям. — Я ж казав, що голодною ти не будеш.
Він огорнув форель лопухом, а поверх нього — шаром прохолодного мулу й знову лопухом. Потім промив пальці в холодній воді струмка та, вилізши на камінь, передав мені охайний згорток.
— Це дивний подарунок на весілля, — він кивнув на форель, — але не без прецедентів, як сказав би Нед Ґован.
— Були випадки, коли дружині дарували рибу? — весело спитала я.
Він зняв, щоб висушити, свої панчохи й розклав їх на камені під сонцем. Його довгі голі пальці ніг ворушилися, насолоджуючись теплом.
— Це стара пісня про кохання з Островів. Хочеш почути?
— Так, звісно. Гм, англійською, якщо можна, — додала я.
— О, так. Співати я не вмію, але можу розказати. — Він прибрав волосся з очей і продекламував:
Перелік флори й фауни Островів виявився приголомшливо довгим. Спостерігаючи за виступом Джеймі, я подумала: як дивно сидіти на камені біля шотландського ставка й слухати ґельські пісні про кохання з великою мертвою рибою на колінах. А ще дивніше було те, що я отримувала від цього неабияке задоволення.
Коли він завершив, я заплескала в долоні, тримаючи форель коліньми.
— О, це мені сподобалося! Особливо: «Я поспішатиму до тебе з дарами». Схоже, йдеться про завзятого коханця.
Заплющивши очі від сонця, Джеймі розсміявся.
— Гадаю, можна додати рядок від мене: «Я стрибатиму в ставки заради тебе».
Ми розсміялися, а потім деякий час мовчали, поки грілися під теплим літнім сонцем. Тут було дуже спокійно, ніяких звуків, окрім дзюрчання води, що мчала повз наш тихий ставок. Джеймі дихав уже спокійніше. Я помічала рухи його грудей, рівномірне биття пульсу на шиї. Він мав невеликий трикутний шрам нижче горла.
Я відчувала, як починають підкрадатися сором’язливість і скутість. Простягнула руку й міцно стиснула його долоню, сподіваючись, що доторк поверне легкість між нами, як вдалося до цього. Він обійняв мене за плечі, але від цього я лише сильніше відчувала тверді риси його тіла під тонкою сорочкою. Я відсунулася, нібито щоб нарвати букетик грабельок з рожевими пелюстками, що проросли крізь тріщину в камені.
— Допомагає від головного болю, — пояснила я, ховаючи їх за пасок.
— Не це тебе непокоїть, — сказав він, нахиливши голову, щоб уважно роздивлятися мене. — Не головний біль. Френк. Ти думаєш про нього, тому тебе непокоять мої доторки, бо ти не можеш думати одразу про нас обох. Хіба ні?
— Ти дуже розумний, — здивовано мовила я. Він усміхнувся, але не спробував знову мене торкнутися.
— Це не складно зрозуміти. Я знав, коли ми одружувалися, що ти не зможеш нічого вдіяти з тим, що він часто буде у твоїх думках, хочеш ти того чи ні.
Зараз я про нього не думала, але Джеймі мав рацію: я нічого не могла з цим вдіяти.
— Я схожий на нього? — зненацька спитав він.
— Ні.
Насправді було важко уявити більший контраст. Френк — худий, гнучкий і темний, а Джеймі — великий, сильний і світлий, як рудуватий промінь сонця. І хоча обидва чоловіки мали спортивну тілобудову, тіло Френка було як у тенісиста, а в Джеймі було тіло воїна, що набуло форми — і шрамів — через суто фізичні негаразди. Френк був усього сантиметрів на десять вищий за моїх метр сімдесят. А з Джеймі, коли я стояла з ним лицем до лиця, мій ніс зручно потрапляв у западинку в центрі його грудей, і його підборіддя могло легко опуститися на мою голову.