Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 56)

— То він може довести, що це не ти — це була чудова новина, тож я так і сказала. Джеймі кивнув.

— Так. Хоча слово дезертира навряд чи багато важить. Але це початок. Принаймні я буду знати, хто це зробив. І поки я… не бачу, як мені повернутися в Лалліброх, було б добре, якби я міг ходити по землі Шотландії без ризику бути повішеним.

— Так, схоже на непогану ідею, — сухо сказала я. — Але до чого тут Маккензі?

З відповіді, що включала складний аналіз стосунків у родині й між кланами, врешті прояснилося, що Френсіс Маклін був якось пов’язаний із Маккензі, і він передав слова Горрокса Колуму, а той відправив Дуґала зустрітися з Джеймі.

— Тому він і був неподалік, коли мене поранили, — завершив Джеймі. Він замовк, примружився, дивлячись на сонце. — Я потім міркував, чи не він це зробив.

— Вдарив тебе сокирою? Твій дядько? Навіщо?!

Він насупився, наче зважував, скільки можна розповісти мені, потім знизав плечима.

— Я не знаю, скільки ти знаєш про клан Маккензі, — сказав він, — хоча, напевно, не можна днями їхати поруч зі старим Недом Ґованом і не почути про це бодай щось. Він не може довго уникати теми.

Він кивнув, коли я усміхнулася у відповідь.

— Ти сама бачила Колума. Будь-хто розуміє, що він не проживе довго. А малому Гемішу лише вісім, він ще десять років не зможе керувати кланом. То що станеться, якщо Колум помре раніше, ніж Геміш буде готовий? — він подивився на мене, натякаючи.

— Гадаю, Дуґал стане вождем, — повільно сказала я, — принаймні поки Геміш не підросте.

— Саме так, — кивнув Джеймі. — Але Дуґал не такий, як Колум, і не всі в клані зрадіють його владі — якщо є інший варіант.

— Он як, — обережно мовила я, — інший варіант — це ти.

Я уважно роздивлялася його й мала визнати, що таке було можливе. Він був онуком старого Джейкоба, Маккензі по крові, хоча й лише зі сторони матері. Кремезний, гарний, міцний хлопець, явно розумний, ще й із сімейним хистом до керування людьми. Він бився у Франції і довів, що вміє вести людей в бою, а це важлива риса. Навіть винагорода за його голову не стане нездоланою перешкодою — якщо він буде вождем.

Англійцям вистачало проблем з Нагір’ям з постійними дрібними бунтами, набігами на кордоні й боротьбою кланів, тож вони не ризикнули б спровокувати масове повстання, звинувачуючи вождя великого клану у вбивстві, яке люди його клану й за вбивство не вважають.

Одне діло повісити такого собі Фрейзера, одного з клану; і зовсім інше — увірватися до замку Леох й арештувати вождя клану Маккензі, щоб він постав перед англійським правосуддям.

— То ти маєш очолити клан, якщо Колум помре? — це могло стати виходом з його проблем, хоча я підозрювала, що на цьому шляху неодмінно знайдуться інші значні перешкоди.

Він на мить усміхнувся від такої думки.

— Ні. Навіть якби я відчував, що маю на це право — а це не так, — це розділить клан: люди Дуґала проти тих, хто погодиться слухатися мене. Я не хочу влади ціною крові інших людей. Та хіба Дуґал і Колум могли бути в цьому впевнені? Тож вони могли вирішити, що безпечніше вбити мене, ніж так ризикувати.

Я насупилася, обмірковуючи сказане.

— Але ти міг сказати Дуґалу й Колуму, що не збираєшся… о, — я подивилася на нього з чималою повагою. — Насправді ти це зробив. Під час присяги.

Я вже відмічала, як добре він упорався з небезпечною ситуацією тоді, але тепер бачила, наскільки це було небезпечно. Члени клану хотіли, щоб він дав присягу, але Колум — точно ні. Така клятва зробила б його членом клану Маккензі й потенційним кандидатом на місце вождя. Він ризикував бути побитим чи навіть головою за відмову, але не менше ризикував, — хоч і не так явно — у разі згоди.

Відчувши небезпеку, Джеймі обрав обачний курс не відвідувати церемонію. І коли я через невдалу спробу втечі привела його до краю безодні, він упевнено ступив на дуже тонкий канат і перейшов на другий бік. Jе suis prest, це точно.

Він кивнув, помітивши роздуми на моєму обличчі.

— Так. Якби я присягнув тієї ночі, напевно, не побачив би світанку.

Я була ошелешена цим, як і розумінням, що я мимоволі наразила його на небезпеку. Ніж біля ліжка здавався тепер лише розумним запобіжним заходом. Мені стало цікаво, скільки ночей він спав зі зброєю в руці в Леоху, очікуючи, що прийде смерть.

— Я завжди сплю зі зброєю, Сассенах, — сказав він, хоча я мовчала. — Окрім монастиря, минула ніч була першою за місяці, коли я спав без кортика в кулаці. — Він усміхнувся, згадавши, що тримав укулаці замість зброї.

— Як у біса ти зрозумів, про що я думала? — запитала, ігноруючи усмішку. Він добродушно захитав головою.

— Шпигунка з тебе, Сассенах, нікудишня. Усі твої думки на обличчі, лише сліпий не побачить. Ти подивилася на мій кортик і почервоніла. — Він роздивлявся мене оцінювальним поглядом спідлоба. — Я просив тебе про чесність минулої ночі, але в цьому не було потреби, бо ти не з тих, хто бреше.

— От і добре, адже я, схоже, не вмію цього робити, — зауважила грубувато. — То можна сподіватися, що бодай ти не вважаєш мене пшигункою?

Він не відповів. Дивився поверх мого плеча на корчму, тіло раптом напружилося, як тятива лука. Я злякалася, але потім почула звуки, що привернули його увагу. Стукіт копит і брязкіт збруї: велика група вершників спускалася дорогою до корчми.

Джеймі обережно рушив у гущавину, звідти було добре видно дорогу. Я підібрала спідниці й пробралася за ним якомога тихіше.

Дорога різко повертала біля скелі, а потім плавніше вигиналася до западини, де стояла корчма. Ранковий вітерець ніс запахи групи, що наближалася до нас, а вже за хвилину чи дві я помітила голову першого коня.

їх було десь від двадцяти до тридцяти душ, більшість у шкіряних штанах і тартанах, але різних кольорів і візерунків. Усі без винятку озброєні. У кожного до сідла був пристебнутий хоча б один мушкет, але я бачила й багато пістолів, кортиків і мечів, ще більше зброї могло ховатися в містких сумках на сідлах ще чотирьох в’ючних коней. Шестеро чоловіків вели ще й додаткових коней без сумок і сідел.

Незважаючи на бойове спорядження, чоловіки, схоже, були розслаблені, балакали й сміялися невеликими групами, поки їхали, хоча то тут, то там хтось підіймав голову, стежив за околицями. Я боролася з бажанням сховатися, коли погляд одного з чоловіків ковзнув по чагарниках, де ми лежали. Здавалося, пронизливий погляд мав помітити якийсь випадковий рух чи блиск сонця на волоссі Джеймі.

Я підвела очі, але не встигла й слова мовити, як зрозуміла, що він теж звернув на це увагу й вкрив голову і плечі краєм накидки, тьмяний мисливський візерунок якої перетворив його для стороннього ока на частину заростів. Щойно останній з вершників зник на подвір’ї корчми, Джеймі зняв накидку і вказав на стежку, що вела на пагорб.

— Ти знаєш, хто це? — я важко дихала, поки крокувала за ним у верес.

— О, так. — Джеймі підіймався крутою стежкою, ніби гірський козел, дихав рівно й залишався спокійним. Озирнувшись, він побачив, що мені важко дається підйом і зупинився, простягнув руку, щоб допомогти мені.

— Це варта, — сказав він, киваючи в бік корчми. — Ми поки що в безпеці, але краще триматися подалі.

Я чула про відому Чорну варту, цю неофіційну поліцію, що пильнувала порядок у Нагір’ї, як і чула про існування інших варт, які патрулювали свої райони, збираючи платню із землевласників за охорону худоби й майна. Той, хто заборгував, міг прокинутися вранці й виявити, що його худоба зникла вночі, і ніхто, включно, звісно, з вартовими, не знає, куди. Мене раптом охопила паніка.

— Гадаєш, вони шукають тебе?

Джеймі озирнувся, наче очікував, що чоловіки підіймаються на пагорб, переслідуючи його, але нікого не було, і він усміхнувся з полегшенням і обійняв мене за талію, щоб допомогти рухатися.

— Сумніваюся. Десять фунтів стерлінгів замало, щоб на мене полювала така зграя. І якби вони знали, що я в корчмі, не прибули б ось так неквапливо до дверей однією групою. — Він рішуче захитав головою. — Ні, якби вони на когось полювали, то відправили б людей пильнувати ззаду і біля вікон, а потім уже наблизилися б до входу. Радше вони просто вирішили тут відпочити.

Ми підіймалися вище, стежка тут губилася в заростях дроку й вересу, Гранітні камені передгір’я здіймалися вище голови Джеймі, неприємно нагадуючи мені стоячі камені Крейґ-на-Дун.

Аж раптом вийшли на верхівку пагорба. Пригорки, вкриті камінням і зеленню, тягнулися неймовірними хвилями, куди сягало око. У багатьох місцях Нагір’ї я почувалася оточеною деревами, валунами чи скелями, але тут ми не були захищені від свіжого вітру й променів сонця, що з’явилося, наче святкувало наш незвичайний шлюб.

Я відчула приголомшливу свободу, опинившись за межами впливу Дуґала й щільного скупчення чоловіків. Майнула думка вмовити Джеймі втекти й забрати мене з собою, але здоровий глузд переміг: у нас не було ані грошей, ані їжі, окрім перекуски, яку він носив у спорані. За нами відрядять погоню, якщо ми не повернемося в корчму до заходу сонця. І хоча Джеймі, напевно, міг дертися на гору весь день і не втомитися, навіть не засапатися, я не мала такої витривалості. Помітивши моє червоне обличчя, він відвів мене до каменя й сів поруч, задоволено роздивлявся пригірки, поки чекав, коли я віддихаюся. Тут ми мали бути в безпеці.