Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 55)

— Ні!

Я продовжила, навмисно грубо, поки він не здригнувся зненацька зі стогоном, що звучав так, наче я вирвала його серце з корінням, відхилився, тремтів і важко дихав. Пробурмотів щось ґельською із заплющеними очима.

— Що ти сказав?

— Я сказав, — відповів він, розплющивши очі, — що здалося, ніби серце лусне.

Я усміхнулася, задоволена собою.

— О, Мертаґ й інші про таке не розповідали?

— Розповідали. Але я не повірив.

Я розсміялася.

— Тоді, може, тобі краще не казати, чому ще вони тебе вчили. Але ти розумієш тепер, чому я казала, що не проти, якщо ти грубий?

— Так. — Він глибоко вдихнув і повільно видихнув. — Якби я зробив так з тобою, ти відчувала б себе так само?

— Навіть не знаю, — повільно сказала я. Намагалася відганяти думки про Френка, відчуваючи, що в шлюбному ліжку мають бути лише двоє, незалежно від того, як вони там опинилися. Джеймі сильно відрізнявся від Френка — і фізично, і духовно, але два тіла могли єднатися обмеженою кількістю способів, а між нами ще не встановився той рівень близькості, коли акт кохання відбувається в якийсь визначений спосіб. Хоч порівняння й було неминучим, але лишалося ще щось недосліджене, незвідане.

Джеймі вдавано суворо звів брови.

— О, то ти ще чогось не знаєш? Тоді нам треба з’ясувати це разом! Щойно я матиму на це сили. — Він знову заплющив очі. — Десь на наступному тижні.

Я прокинулась удосвіта заклякла від холоду, тремтіла всім тілом. Не пам’ятала сон, через який прокинулася, але різке занурення в реальність лякало не менше. Минулої ночі я на якийсь час забула про свою ситуацію, загубившись у насолодах нової близькості. А тепер опинилася сама поруч зі сплячим незнайомцем, з яким нерозривно пов'язане моє життя, у місці, сповненому прихованих загроз.

Напевно, я видала якийсь страдницький звук, бо миттєво ковдра відкинулася, незнайомець у моєму ліжку скочив на підлогу з приголомшливою раптовістю фазана, що злітав з-під ніг, І завмер навпочіпки біля дверей кімнати, ледь помітний у досвітніх сутінках.

Прислухавшись, він швидко роззирнувся по кімнаті, без звука ковзнув від дверей до вікна, потім до ліжка. Його рука була зігнута, тож тримав якусь зброю, хоча я не бачила в темряві, яку саме. Коли переконався, що небезпеки нема, сів поруч зі мною, прибрав ножа чи пак іншу зброю у схованку над узголів’ям.

— Все добре? — прошепотів він. Його пальці погладили мою вологу щоку.

— Так. Вибач, що розбудила. Наснився кошмар. Але чому… — я хотіла спитати, що змусило його так несподівано підскочити, та велика тепла долоня торкнулася мого голого плеча, не давши мені договорити.

— Нічого дивного, ти ж геть змерзла. — Він потягнув мене під купу ковдр на нещодавно звільнене тепле місце. — Це я винуватий, — пробурмотів. — Я забрав усі ковдри: боюся, просто ще не звик ділити ліжко. — Він затишно укутав нас ковдрами, лігши поруч зі мною. За мить знову торкнувся мого обличчя.

— Це через мене? — тихо спитав він. — Я тобі нестерпний?

Я видала смішок з гикавкою, майже схлипнула.

— Ні, не через тебе. — Я шукала навпомацки долоню, щоб стиснути й заспокоїти. Мої пальці наткнулися на сплутані ковдри й теплу плоть, але врешті-решт я знайшла долоню. Ми лежали поруч і дивилися на низьку стелю з балками.

— А якби я сказала, що ти мені нестерпний? — зненацька спитала я. — Що б ти міг зробити? — ліжко рипнуло, коли він знизав плечима.

— Сказав би Дуґалу, що ти хочеш розірвати шлюб через невиконання шлюбного обов’язку, напевно.

Цього разу я по-справжньому розсміялася.

— Невиконання! І це з усіма тими свідками?

Світло в кімнаті ставало все яскравішим, і я побачила усмішку на обличчі, повернутому до мене.

— Свідки чи ні, лише ми з тобою знаємо правду, чи не так? І я засмутився б, якби одружився з тією, що ненавидить мене.

Я розвернулася до нього.

— Я не ненавиджу тебе.

— І я теж. І багато чудових шлюбів починалися з меншого. — Він ніжно розвернув мене від себе, притулився до моєї спини, щоб ми лежали разом. Його долоня опинилася на моїх грудях, але не з натяком чи вимогою, а тому, що їй було там зручно.

— Не бійся, — прошепотів він у моє волосся. — Тепер нас двоє. — Я відчувала тепло, спокій і безпеку вперше за багато днів. Лише засинаючи під першими променями сонця, я згадала про ніж під головою й замислилася знову, яка загроза могла змусити чоловіка спати зі зброєю й пильнувати навіть у шлюбну ніч?

16

Чудовий день

Важко здобута близькість ночі ніби випарувалася разом із росою, і вранці між нами панувала скутість. Після доволі тихого сніданку в нашій кімнаті ми піднялися на невеликий пагорб позаду корчми, обмінюючись час від часу стриманими ввічливими фразами.

На верхівці я сіла на колоду перепочити, а Джеймі опустився на землю спиною до молодої сосни за метр-півтора від мене. Якась пташка ворушилася в кущах позаду мене, чиж, напевно, чи може, дрізд. Я слухала її неквапливе шарудіння, спостерігала за рухом малих пухнастих хмар і міркувала про етичність ситуації.

Тишу ставало вже важко терпіти, коли Джеймі раптом сказав: «Сподіваюся…», — але замовк і зашарівся. Хоча здавалося, що червоніти маю я, стало легше від того, що хоч хтось із нас міг це робити.

— Що? — я намагалася звучати заохочувально.

Він похитав головою, все ще рожевий.

— Дрібниці.

— Кажи. — Я витягнула ногу й нерішуче торкнулася його ноги стопою. — Чесність, пам’ятаєш? — з мого боку це було нечесно, але я не могла й далі терпіти нервове покашлювання й погляди.

Його зціплені долоні напружилися на колінах, і він трохи відхилився, але уважно дивився на мене.

— Я хотів сказати, — тихо промовив він, — сподіваюся, що чоловік, який мав честь першим спати з тобою, був таким самим щедрим, як ти зі мною. — Він сором’язливо усміхнувся. — А потім подумав, що це звучить неправильно. Тобто… я хотів лише сказати дякую.

— Щедрість тут ні до чого! — огризнулася, опустила погляд й енергійно зішкрібала з сукні пляму, якої не існувало. Великий чобіт з’явився в полі зору моїх опущених очей і торкнувся моєї щиколотки.

— Чесність, еге ж? — повторив він, і я підвела очі й побачила насмішкувато підняті брови над широкою усмішкою.

— Ну, — мовила я, — не після першого разу. — Він розсміявся, а я з жахом з’ясувала, що все ж таки здатна зашарітися.

Прохолодна тінь впала на моє палаюче обличчя, великі долоні міцно стиснули мої й підняли мене на ноги. Джеймі зайняв моє місце на колоді й поплескав себе по коліну в запрошенні.

— Сідай, — сказав він.

Я неохоче послухалася, відвертаючи обличчя. Він зручно влаштував мене біля своїх грудей і обійняв за талію. Я відчувала його впевнене серцебиття спиною.

— А тепер от що. Якщо ми поки не можемо легко розмовляти без дотиків, то будемо трохи торкатися. Скажи, коли знову до мене звикнеш. — Він відхилився, щоб ми опинилися в тіні дуба, і тримав мене біля себе без слів, лише повільно дихаючи, щоб я відчувала рухи його грудей і те, як його подих зачіпає моє волосся.

— Добре, — сказала я за мить.

— Гаразд. — Він послабив хватку й розвернув мене обличчям до себе. Так зблизька бачила рудувату щетину на щоці й підборідді. Я провела по ній пальцями. Вона нагадувала ворс на старомодному дивані, цупка й м’яка водночас.

— Вибач, — перепросив він, — я не зміг поголитися вранці. Дугал дав мені лезо вчора перед весіллям, але потім забрав, щоб я не перерізав собі горло після шлюбної ночі, напевно. — Він усміхнувся мені, і я відповіла тим самим.

Ім’я Дуґала нагадало мені про нашу розмову минулої ночі.

— Мені було цікаво… — почала я. — Минулої ночі ти казав, що Дуґал і його люди зустріли тебе на узбережжі, коли ти повернувся з Франції. Чому ти повернувся з ним, а не до себе додому чи на землі Фрейзерів? Адже Дуґал так з тобою вчинив… — я замовкла, вагаючись.

— О, — сказав він, посунувши ноги, щоб зручніше тримати мою вагу. Я майже чула його думки. Але він швидко прийняв рішення.

— Гадаю, це ти маєш знати. — Він насупився. — Я казав тобі, чому я в розшуку. Після того… як я залишив Форт-Вільям, мені було начхати… на все. Мій батько помер у той період, а сестра… — він знову замовк, і я відчула всередині нього якусь боротьбу. Я розвернулася, щоб подивитися на нього. Зазвичай веселе обличчя спохмурніло від якоїсь сильної емоції.

— Дуґал сказав мені, — повільно мовив він, — Дуґал сказав, щ-що моя сестра була вагітна. Від Рендалла.

— Ой, лишенько.

Він зиркнув на мене й відвів погляд — його очі були яскраві, наче сапфіри, — і швидко кліпнув кілька разів.

— Я… не зміг змусити себе повернутися, — тихо говорив він. — Побачити її знову після того, що сталося. А ще Дуґал розповів, що вона… що, коли дитина народилася, вона… звісно, не могла нічого вдіяти, була сама… трясця, я покинув її саму! Він сказав, що вона знайшла собі іншого англійського солдата, когось із гарнізону, але він не знав, кого саме.

Він важко ковтнув, потім продовжив рішучіше:

— Я надсилав гроші, які міг, звісно, але не міг… змусити себе написати їй. Що я міг сказати? — він безпорадно знизав плечима.

— З часом я втомився служити солдатом у Франції. І почув від дядька Алекса, що він говорив з англійським дезертиром, на ім’я Горрокс. Той залишив армію й служив у Френсіса Макліна з Данвері. Він якось випивав і зізнався, що знаходився з гарнізоном у Форт-Вільямі, коли я втік. І бачив чоловіка, який тоді застрелив старшого сержанта.