Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 162)

— Брат Амброз приводив мене сюди нещодавно відмокати, — сказав він. — Щоб трохи розм’якшити рубці. Відчувається приємно, так?

— Дуже приємно.

Вода була така пружна й жвава, що здавалося, варто відпустити лавку, і мене віднесе течія. Я подивилася на чорні тіні під стелею.

— У цій печері хтось живе? Може, кажани? Чи риба?

Він захитав головою.

— Лише дух джерела, Сассенах. Вода підіймається з глибин землі крізь вузьку щілину там, — він кивнув на похмурий морок в дальній частині печери, — і витікає крізь десяток різних отворів в камінні. Але вона не має виходу назовні, тут є лише двері монастиря.

— Дух джерела? — здивувалась я. — Звучить якось по-язичницьки, хоча над нами монастир.

Він витягнувся з насолодою, довгі ноги рухалися під скляною поверхнею, наче стебла водних рослин.

— Можна називати це як завгодно, але джерело існує тут набагато довше, ніж монастир.

— Так, я це бачу.

Стіни печери були з гладкого й темного вулканічного каменю, що нагадував чорне скло, вкрите вологою джерела. Вся печера скидалася на величезну бульбашку, частково наповнену навдивовижу живою й чистою водою. Ми опинилися, наче в колисці, в центрі землі, у місці, схожому на утробу. Здавалося, якщо притулити вухо до каменю, можна почути ритмічне биття величезного серця.

Ми довго мовчали, майже дрімали, гойдаючись у воді, час від часу зачіпаючи одне одного, поки дрейфували на невидимих течіях печери.

Коли я, врешті-решт, заговорила, мій голос здавався повільним і сп’янілим.

— Я вирішила.

— О! То це буде Рим? — голос Джеймі наче долинав звіддалік.

— Так. Не знаю, що там…

— Не важливо. Робитимемо, що зможемо. — Він простягнув руку до мене, рухався так повільно, що я думала, ніби він ніколи мене не торкнеться.

Він притягнув мене ближче, поки чутливі вершечки моїх грудей не зачепили його груди. Вода була не лише тепла, а й важка, чимось нагадувала олію на дотик, і його долоні ковзнули моєю спиною, щоб охопити мої сідниці й підняти мене.

Вторгнення було приголомшливим. Гарячі й ковзкі, як і наша шкіра, ми дрейфували один біля одного, майже не відчуваючи дотиків чи тиску, але його присутність всередині мене була твердою і близькою, фіксована точка у світі води, ніби пуповина серед випадкових рухів утроби. Я видала короткий зойк від здивування, коли разом з ним в мене проникло трохи гарячої води, а потім притулилася до своєї фіксованої точки, зітхнувши з насолодою.

— О, мені це подобається, — схвально сказав він.

— Що? — спитала я.

— Звук, який ти видала. Тихий виск.

Я не могла зашарітися: шкіра не могла бути червонішою. Я спрямувала вперед своє волосся, щоб сховати обличчя, кучері випрямлялися, поки тягнулися поверхнею води.

— Вибач, я не хотіла шуміти.

Він розсміявся, низький звук відлетів відлунням серед стовпів до стелі.

— Я сказав, що мені подобається. І це так. Це одне з того, що я обожнюю найбільше у близькості з тобою, Сассенах, усі твої невеличкі звуки.

Він притягнув мене ближче, і моє чоло ткнулося в його шию. Волога одразу з’явилася між нами, слизька, як вода, насичена сіркою. Він зробив невеликий рух стегнами, і я вдихнула з частково приглушеним шумом.

— Так, ось це, — тихо сказав він. — Чи… ось це?

— Дідько, — мовила я.

Він знову розсміявся, але продовжив це робити.

— Про це я думав найбільше, — сказав він, повільно рухаючи долонями вгору і вниз моєю спиною, пестив, гладив і хапав мене за вигини стегон. — У в’язниці вночі, в кайданах у камері з десятком інших чоловіків, слухаючи хропіння, пукання й стогони. Я думав про невеличкі ніжні звуки, які ти видаєш, коли я кохаю тебе, і я відчував тебе поруч із собою в пітьмі, як ти дихала тихо, а потім швидше, чув тихе гмикання, яке ти видаєш, коли я вперше беру тебе, наче ти зручніше влаштовуєшся для роботи.

Моє дихання справді ставало швидшим. Щільна вода, насичена мінералами, підтримувала мене, і я гойдалася на поверхні, наче змащена олією пір’їнка, мені заважала відпливти лише моя хватка на вигинах м’язів його пліч, а ще те, як міцно й надійно я стискала його нижче.

— Ще ліпше, — його голос був гарячим шепотом біля мого вуха, — коли я приходжу до тебе, палкий від бажання, і ти скавчиш піді мною, борешся, ніби хочеш вирватися, але я знаю, що ти лише намагаєшся бути ще ближчою, і я веду такий самий бій.

Його долоні досліджували ніжно, повільно, наче лоскотали форель, ковзали глибоко між моїми сідницями, опускалися нижче, стискали й пестили розтягнуту і жадібну точку нашого з’єднання. Я тремтіла, дихання вилітало з мене зі скриками мимоволі.

— Чи коли я приходжу до тебе з потребою, а ти приймаєш мене в себе, зітхаючи, і цей тихий гомін, наче вулик бджіл на сонці, і ти відносиш мене з собою до спокою із тихими стогонами.

— Джеймі, — хрипло сказала я, голос відбивався від води. — Джеймі, благаю.

— Ще ні, мо дюін. — Його долоні стиснули мою талію, сповільнюючи мене, опускаючи до себе, поки я не застогнала.

— Ще ні. Ми маємо час. І я хочу знову послухати такі твої стогони. Як ти стогнеш і схлипуєш, навіть якщо не хочеш, бо не можеш

стриматися. Я змушу тебе зітхати так, наче серце розбивається, і кричати від бажання, а потім ридати в моїх руках, щоб я знав, що файно тобі послужив.

Напруга з’явилася між стегон, полетіла, наче стріла, в глибини живота, розслабляючи суглоби, і мої долоні мляво й безпорадно впали з його пліч. Спина вигнулася, і ковзкі округлі груди притиснулися щільно до його грудей. Я здригалася в гарячій пітьмі, лише долоні Джеймі не давали мені втопитися.

Притулившись до нього, я відчувала, ніби не маю кісток, як медуза. Я не знала — не переймалася, — які звуки видаю, але не могла складно говорити. А потім він знову почав рухатися, сильний, як акула, під темною водою.

— Ні, — сказала я. — Джеймі, ні. Я не винесу цього знову. — Кров ще стугоніла в кінчиках моїх пальців, і його рухи всередині мене були витонченими тортурами.

— Можеш, бо я кохаю тебе. — Його голос частково приглушувало моє вологе волосся. — І зможеш, бо я хочу тебе. Але цього разу я буду разом із тобою.

Він тримав мої стегна біля своїх, відносив мене за межі себе силою своїх рухів. Я билася об нього, втративши форму, як хвилі об каміння, і він зустрічав мене грубою силою граніту — мій якір у хаосі зіткнень.

Без кісток, ніби з рідини, як вода навколо нас, зосереджена лише в його руках, я скрикнула; звук був тихим, ніби булькання, майже задушеним криком матроса, якого затягувало під хвилі. І почула його безпорадний крик у відповідь, знала, що я добре йому послужила.

Було складно піднятися з утроби світу, ми були мокрі й розпечені, кінцівки були наче гумові від вина й жару. Я впала на коліна на першому майданчику, і Джеймі, намагаючись допомогти мені, впав поруч зі мною неохайною купою ряс і голих ніг. Безпорадно хихикаючи, сп’янілі від кохання сильніше, ніж від вина, ми піднялися пліч-о-пліч другим маршем сходів рачки, заважаючи одне одному більше, ніж допомагаючи, штовхаючись у вузькому просторі, поки не впали в обіймах на другому майданчику.

Тут давнє еркерне вікно без скла відкривалося небу, і світло повні розмалювало нас сріблом. Ми лежали, стискаючи одне одного. Волога шкіра остигала в зимовому повітрі, поки ми чекали, що

серцебиття сповільниться, а дихання повернеться до наших втомлених тіл.

Місяць над нами був наче святковий, такий великий, що майже заповнював собою порожнє вікно. Навіть не здавалося дивним, що припливи моря й жінки корилися тяжінню цієї величної кулі, такої близької і владної.

Але мої припливи вже не слухалися цих цнотливих і безплідних закликів, і розуміння свободи мчало моєю кров’ю, як адреналін.

— У мене теж є подарунок для тебе, — раптом сказала я Джеймі. Він обернувся до мене, і його долоня, велика і впевнена, опустилася на поверхню мого ще плаского живота.

— Вже є? — запитав він.

І світ навколо нас наповнився новими можливостями.

ПОДЯКИ

Авторка щиро дякує:

Джеккі Кантор, найкращій редакторці, чий непохитний ентузіазм дуже допоміг цій історії потрапити на сторінки; Перрі Ноултону, агенту з бездоганним судженням, який сказав: «Пиши далі й розповідай історію так, як її треба розповісти, пізніше подумаємо, як її скоротити»; моєму чоловікові, Дуґу Воткінсу, який, хоча й постійно стояв позаду мого стільця і казав: «Якщо це відбувається в Шотландії, чому ніхто не каже “Гей-гей”?», ще й багато часу витратив, щоб проганяти дітей зі словами: «Мамуня пише! Не чіпайте її!»; доньці Лаурі, яка пихато повідомила подрузі: «Моя мама пише книжки!»; синові Семюелу, який, коли його питали, чим замається мама, обережно відповідав: «Ну, вона багато дивиться в комп’ютер»; доньці Дженніфер, яка каже: «Мамуню, посунься. Моя черга друкувати!»; Джеррі О’Ніл, першій читачці й головній уболівальниці, і решті моєї особистої Четвірки, — Джанет Макконагі, Маргарет Дж. Кемпбелл і Джону Л. Маєрсу — яка читає все, що я пишу, чим змушує мене продовжувати писати; лікарю Ґері Гоффу за підтвердження медичних деталей і терпляче пояснення, як правильно вправити вивих плечового суглоба; Т. Лоренсу Тухі за деталі військової історії й одягу; Роберту Ріфлу за пояснення різниці між буквицею і нечіпай-зіллям, за опис усіх відомих людству незабудок і підтвердження, що осики ростуть у Шотландії; Вірджинії Кідд за прочитання ранніх частин рукопису й заклики продовжувати; Алексу Кріслову за допомогу іншим системним операторам у створенні найнезвичайнішої електронної літературної вечірки для письменників у світі, Літературного форуму від CompuServe', і багатьом членам Літфоруму — Джону Стіту, Джону Сімпсону, Джону Л. Маєрсу, Джадсону Джерому, Анджелії Дорман, Зілджії Квафей та іншим — за шотландські народні пісні, латинську любовну поезію і сміх (і сльози) в належних місцях.