Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 161)

— Можливо.

Він кинув лист у шухляду столу й сидів, дивлячись на нього якусь мить. Потім підвів погляд, і темно-блакитні очі вп’ялися в мої. Він поклав долоню на мою щоку.

— Я серйозно, Клер, — тихо сказав він. — Моє життя належить тобі. Тобі вирішувати, що нам робити, куди ми поїдемо далі. До Франції, Італії чи навіть назад до Шотландії. Моє серце стало твоїм, щойно я тебе побачив, і ти тримала мої тіло й душу у своїх руках тут, уберегла їх. Ми маємо робити, як ти скажеш.

У двері тихо постукали, і ми відсахнулися одне від одного, як винуваті коханці. Я швидко поправила волосся, думаючи про те, що хоча монастир був відмінним прихистком для літніх людей, тут не вистачало якоїсь романтичної схованки.

Брат-мирянин увійшов із дозволу Джеймі й опустив велику шкіряну сідельну сумку на стіл.

— Від Макранноха з маєтку Елдрідж, — сказав він з усмішкою. — Для леді Брох-Туараху. — Він вклонився і пішов, залишивши по собі слабкий запах морської води й холодного повітря.

Я розстібнула шкіряні ремінці, бо було цікаво побачити, що міг відправити Макраннох. Всередині були три речі: записка без звернення й підпису, маленький згорток, адресований Джеймі, а ще видублена шкура вовка, від якої сильно пахло працею чинбаря.

У записці значилося: «Доброчесна жінка — дорогоцінна перлина, і вартість її вища за рубіни».

Джеймі розкрив інший згорток. Він тримав у долоні щось маленьке й мерехтливе і здивовано дивився на шкуру вовка,

— Це трохи дивно. Сер Маркус відправив тобі шкуру вовка, Сассенах, а мені браслет з перлів. Може, він переплутав позначки?

Браслет був милий, один ряд великих барокових перлин, що чергувалися з золотими скрученими ланками.

— Ні, — сказала я, милуючись прикрасою. — Все правильно. Браслет іде разом з намистом, яке ти мені подарував на весіллі. Ти знав, що твоїй матері подарував його він?

— Не знав, — Джеймі торкнувся пальцями перлів. — Батько віддав його мені для моєї дружини, ким би вона не була, — він швидко усміхнувся, — але не казав мені, звідки воно.

Я згадала допомогу сера Маркуса тієї ночі, коли ми безцеремонно увірвалися в його будинок, і вираз обличчя, коли залишили його наступного дня. Я бачила по обличчю Джеймі, що він теж згадував баронета, який міг стати його батьком. Він взяв мене за руку, застібнув браслет на моєму зап’ястку.

— Але це не для мене! — запротестувала я.

— Для тебе, — твердо сказав він. — Чоловікові не годиться відправляти прикраси поважній заміжній жінці, тож він підписав його моїм ім’ям. Але це явно для тебе. — Він подивився на мене й усміхнувся. — Він все одно не застібнеться на моїй руці, навіть зараз, коли я худий.

Він обернувся до згорнутої вовчої шкури і струсонув її.

— Та чому Макраннох відправив тобі це? — він накинув на плечі кошлату шкуру вовка, і я відсахнулася, гучно скрикнувши. Голова теж була ретельно оброблена, а ще прикрашена парою жовтих скляних очей, що злобно дивилися на мене з лівого плеча Джеймі.

— Фу! — сказала я. — Просто як живий!

Джеймі простежив за напрямком мого погляду, повернув голову й опинився раптом носом до носа з пащею, що наче гарчала. Здивовано зойкнувши, він скинув з себе шкуру і жбурнув її подалі від себе.

— Боже, — сказав він і перехрестився. Шкура лежала на підлозі.

— Що значить, «просто як живий», Сассенах? Це був твій друг? — спитав Джеймі, придивляючись до шкури.

Я розповіла йому те, що не встигла раніше: про цього вовка й інших вовків, Гектора і сніг, будинок з ведмедем і суперечку з сером Маркусом, появу Мертаґа й худобу, а ще про довге очікування на схилі пагорба в рожевому тумані сніжної ночі, коли я не знала, живий він чи мертвий.

Хоч Джеймі був худий, та його груди були широкі, а руки — теплі й сильні. Він притулив моє обличчя до свого плеча, гойдав мене, поки я схлипувала. Я спробувала опанувати себе, але він лише обійняв мене міцніше, промовляв ніжні слова в хмару мого волосся, і я нарешті здалася й нестримно заплакала, мов дитина, поки не втомилася й не почала гикати.

— До речі, в мене є невеличкий подарунок для тебе, Сассенах, — сказав він, гладячи моє волосся. Я шморгнула й витерла носа спідницею, бо більше нічого підхожого не мала.

— Вибач, мені нічого тобі подарувати, — сказала я, спостерігаючи, як він встав і почав копирсатися в купі постільної білизни. Певно, шукав носовичок, подумала я, знову шморгаючи носом.

— І що б такого додати до таких дрібних дарунків, як моє життя, мужність і моя права долоня? — сухо спитав він. — Цього вже вистачить, мо дюін. — Він випростався з рясою служителя в руці. — Роздягайся.

Я розкрила рота.

— Що?

— Роздягайся, Сассенах, і надягни це. — Він віддав мені рясу з усмішкою. — Чи мені варто спочатку відвернутися?

Кутаючись у грубу тканину, я спускалася за Джеймі черговим маршем темних сходів. Це був третій, поки найвужчий; ліхтар у його руці осяював кам’яні блоки стін не далі вісімнадцяти дюймів. Здавалося, нас ковтала земля, поки ми спускалися все глибше й глибше вузькою чорною шахтою.

— Ти точно знаєш, куди йдеш? — спитала я. Мій голос розносився відлунням над сходинками, але звук був дивно приглушеним, ніби я розмовляла під водою.

— Тут не так багато поворотів, щоб заблукати, чи не так?

Ми дісталися ще одного майданчика, і справді, шлях попереду міг вести лише в один бік — униз.

Та в кінці цього маршу сходів ми опинилися перед дверима. Там був невеликий майданчик, вирізаний у схилі гори, судячи з вигляду, а ще широкі низькі двері з дубових дощок і латунних петель. Дошки з часом посіріли, але залишалися міцними, і підлога була підметена, тобто цією частиною монастиря ще користувалися. Може, винний льох?

Біля дверей було кріплення з наполовину згорілим під час минулих використань смолоскипом. Джеймі завмер, щоб запалити його лучиною з купи, що була приготовлена неподалік, потім штовхнув незачинені двері й пірнув у отвір, змушуючи мене йти слідом.

Спочатку я побачила всередині лише сяйво ліхтаря Джеймі. Все було чорне. Ліхтар гойдався, віддаляючись від мене. Я завмерла, стежила за плямою світла. Він зупинявся через кожні кілька кроків, потім рухався далі, і вогонь повільно здіймався позаду нього, палав маленьким червоним сяйвом. Мої очі поступово звикали, вогники стали рядом ліхтарів, що стояли на кам’яних стовпах, сяяли в темряві, наче маяки.

Це була печера. Спочатку я подумала, що це печера кристалів, бо за ліхтарями з’явилося дивне чорне мерехтіння. Але я підійшла до першого стовпа й зазирнула вглиб, а потім побачила… чисте чорне озеро. Прозора вода мерехтіла, як скло, над чорним вулканічним піском, світло ліхтарів виблискувало на ній червоними плямами. Повітря було вологе й тепле від пари, що збиралася краплями на прохолодних стінах печери, стікала ребристими стовпами з каменю.

Гаряче джерело. Мої ніздрі лоскотав слабкий запах сірки. Отже, гаряче мінеральне джерело. Я згадала, як Ансельм казав, що джерела киплять у землях біля абатства, відомі своїми цілющими властивостями.

Джеймі стояв позаду мене, дивлячись на гагатову поверхню з рубіновими плямами, над якою ніжно здіймалася пара.

— Гаряча ванна, — сказав він з гордістю. — Подобається?

— Ісус Рузвельт Христос, — сказала я.

— О, подобається, — мовив він, усміхнувшись, бо сюрприз виявився вдалим. — То гайда всередину.

Він скинув свою рясу й ніби світився, стоячи у пітьмі, його зачіпали червоні відблиски, що мерехтіли на воді. Вигнута стеля печери наче ковтала світло ліхтарів, тож сяйво зникало в кількох футах над нами.

Трохи вагаючись, я вивільнила руки з ряси служителя.

— Сильно гаряче? — спитала я.

— Достатньо, — відповів він. — Не бійся, не окріп. Але якщо пробути тут довше години, твоя плоть може зваритися, як м’ясо в супі.

— Яка приваблива перспектива, — сказала я, скидаючи рясу.

Слідом за ним я увійшла обережно у воду. Хтось вирізав сходинки в камені, що вели під воду, мотузка з вузлами, що висіла вздовж стіни, слугувала поруччям.

Вода була вже вище моїх стегон, і плоть мого живота приємно тремтіла, поки жар огортав мене. Зійшовши сходами, я зупинилася на чистому чорному піску, вода була трохи нижче пліч, груди плавали у ній, наче скляні поплавці. Шкіра стала рум’яною від жару, і крапельки поту виступили ззаду на шиї під важким волоссям. Чисте блаженство.

Поверхня джерела була гладенькою, без хвиль, але вода не була нерухомою. Я відчувала, як вона поволі перемішувалася, струмені рухалися у товщі купелі, як нервові імпульси. Певно, це разом з неймовірно заспокійливим жаром викликало на мить ілюзію, ніби джерело живе — тепла й привітна істота, що обіймала і втішала. Ансельм казав, що джерела мали цілющі властивості, і я не сумнівалася в цьому.

Джеймі підійшов до мене ззаду, поверхня води ледь помітно реагувала на його рух. З долонями на моїх грудях він ніжно скеровував гарячу воду до горбиків, що визирали із води.

— Подобається, мо дюін? — Він нахилився й поцілував мене в плече.

Я відірвала стопи від дна й притулилася до Джеймі.

— Це неймовірно! Мені вперше з серпня так тепло всюди. — Він потягнув мене за собою, повільно задкуючи у воді; мої ноги витягнулися переді мною, поки ми рухалися, дивовижне тепло пестило мої кінцівки, як дбайливі долоні.

Він завмер, розвернув мене й ніжно опустив на тверде дерево. Ледь помітні в тьмяному світлі під водою дерев’яні лавки розташовувалися в кам’яній ніші. Він сів на лаву поруч зі мною, витягнув руки на кам’яному виступі позаду нас.