Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 160)

Ми почали делікатну гру повільних рухів, шукали рівновагу між його бажанням і слабкістю, між болем і щораз більшим задоволенням тіла. Десь у пітьмі я подумала, що варто сказати Ансельму, що існує ще один спосіб зупинити час, але потім вирішила, що не розповім, бо цей шлях закритий для священника.

Я притримувала Джеймі легенько долонею за спину. Він обрав наш ритм, але дозволив мені визначати силу наших рухів. Ми обоє мовчали, лише дихали до кінця. Відчуваючи його втому, я міцно схопила його й притягнула до себе, рухала стегнами, щоб він опинився глибше, скеровуючи його до кульмінації.

— А тепер, — тихо сказала я, — завершуй у мене. Зараз! — він уперся чолом у моє чоло й піддався мені, дихаючи з трепетом.

Вікторіанці звали це «малою смертю», і не дарма. Він лежав такий млявий, став такий важкий, що я подумала б, що він помер, якби не повільне биття його серця біля моїх ребер. Так тривало досить довго, а потім він поворухнувся і пробурмотів щось у моє плече.

— Що ти сказав?

Він розвернув голову, щоб його рот опинився нижче мого вуха. Я відчула тепле дихання на своїй шиї.

— Я сказав, — тихо відповів він, — моя долоня зара’ зовсім не болить.

Здорова долоня ніжно досліджувала моє обличчя, витирала вологу з моїх щік.

— Ти боялася за мене? — спитав він.

— Так, — сказала я. — Я подумала, що це надто рано.

Він тихо розсміявся у пітьмі.

— Так і було, я ледь не вбив себе. Так, я теж боявся. Але прокинувся від болю в долоні й не міг заснути. Перевертався з боку на бік, відчував самотність без тебе. Що більше я думав про тебе, то більше хотів тебе, і лише посеред коридору почав перейматися через те, що робитиму, коли дістануся сюди. І навіть думав… — він замовк, гладив мою щоку. — Що ж, у мене виходить не дуже добре, Сассенах, але, можливо, я все ж таки не боягуз.

Я розвернула голову й зустріла його поцілунок. В його животі голосно забурчало.

— Не смійся, — пробурмотів він. — Це ти винна, ледь не вбила мене голодом. Диво, що я взагалі впорався, якщо харчуюся лише яловичим бульйоном і елем.

— Добре, — сказала я, все ще сміючись. — Ти переміг. Отримаєш яєчню завтра на сніданок.

— Ха, — сказав він з помітним задоволенням. — Я знав, що ти нагодуєш мене, щойно запропоную відповідний стимул.

Ми заснули обличчям до обличчя, тримаючи одне одного в обіймах.

41

З утроби землі

Наступні два тижні Джеймі продовжував відновлюватися, а я все міркувала. Іноді здавалося, що треба їхати до Риму, де знаходився двір претендента, і… що зробити? В інші моменти всім серцем хотіла просто знайти безпечне й ізольоване місце, де б ми жили собі мирно.

День був теплий і сонячний, із бурульок, що висіли на носах ґарґуйлів, постійно крапало, глибокі ями утворювалися в снігу під карнизами. Двері до кімнати Джеймі залишили прочиненими, а вікно не прикривали, щоб прибрати залишки диму і хвороби.

Я обережно зазирнула в щілину, не хотіла потривожити, якщо він спить, але вузьке ліжко було порожнє. Він сидів біля відчиненого вікна, частково відвернувшись від дверей, щоб його обличчя було майже цілковито прихованим.

Він досі був страшенно худющий, але плечі були широкі й прямі під грубою тканиною ряси служителя, і грація його сили поверталася. Він уже сидів рівно без тремтіння, спина пряма, ноги — зігнуті під стільцем: тіло набувало звичних обрисів. Він підтримував правий зап’ясток здоровою лівою долонею, повільно повертав праву долоню у світлі сонця.

На столі лежала купка смужок тканини. Він зняв бинти з пораненої долоні й уважно її роздивлявся. Я стояла на порозі, не рухаючись. Звідси я чітко бачила долоню, поки він крутив нею, обережно торкаючись.

Клеймо рани від цвяха в долоні було геть невеличке і добре загоювалося, чому я зраділа. Рожева плямка шраму поступово втратить колір. З другого боку долоні ситуація була гірша. Роз’їдена інфекцією, рана там була розміром з монету в шість пенсів⁵², і її все ще місцями вкривала кірка, а новий шрам досі не до кінця сформувався.

Середній палець теж мав кривий бугорок рожевої рубцевої тканини, що тягнувся від нижчої точки першої фаланги майже до суглоба.

Без підтримки паличок великий і вказівний пальці були прямими, але мізинець був сильно викривлений. Він був поломаний у трьох місцях, згадала, і схоже, я не все з’єднала правильно. Підмізинний палець також був вправлений не найвдаліше, тож стирчав трохи вище за інші, коли Джеймі клав долоню на стіл, як зробив зараз.

Розвернувши долоню тильним боком до себе, він почав обережно ворушити пальцями. Жоден не згинався сильніше, ніж на дюйм чи два, підмізинний взагалі не ворушився. Як я й боялася, друга фаланга, схоже, більше рухатися не зможе.

Він крутив долоню, тримаючи її перед обличчям, дивився на закляклі криві пальці й потворні шрами, безжально яскраві в сяйві сонця. А потім раптом нахилив голову, притулив поранену долоню до грудей, накрив її здоровою, захищаючи. Він не видав ані звуку, але широкі плечі здригалися якийсь час.

— Джеймі. — Я квапливо перетнула кімнату і впала навколішки поруч із ним, ніжно поклала долоню на його коліно.

— Джеймі, пробач, — сказала я. — Я зробила все, що могла.

Він ошелешено витріщився на мене. Густі рудуваті вії блищали на сонці від сліз, і він швидко витер їх тильним боком долоні.

— Що? — мовив він, зглитнувши, явно розгублений через мою раптову появу. — Пробачити? За що, Сассенах?

— За твою долоню. — Я взяла її своїми руками, легенько окреслила криві лінії пальців, торкнулася запалого рубця на тильному боці.

— Стане краще, — тривожно запевняла його. — Справді. Знаю, зараз усе здається закляклим і негодящим, але це лише тому, що суглоби довго не рухалися, а кістки ще не повністю зрослися. Я можу показати тобі вправи, робитимемо масаж. Ти зможеш користуватися нею майже повністю, чесно…

Він зупинив мене, притиснувши здорову долоню до моєї щоки.

— Невже ти..? — він почав, потім замовк, ошелешено хитаючи головою. — Ти думала..? — він знову змовк і почав спочатку:

— Сассенах, — сказав він, — невже ти подумала, що я тужу через закляклі пальці й ще кілька шрамів? — він трохи криво усміхнувся. — Я, може, і пихата людина, але не настільки, сподіваюся.

— Але ти… — почала я. Він стиснув мої долоні своїми і підвівся, підіймаючи мене на ноги. Я підняла руку й витерла сльозу, що котилася його щокою. Крихітна крапля вологи була тепла на моєму великому пальці.

— Я плакав від радості, моя Сассенах, — тихо сказав він, повільно простягнув руки й охопив моє обличчя обома долонями. — І дякував

Богові, що маю дві руки. Що можу тримати тебе цими двома руками. Щоб слугувати тобі ними, кохати тебе ними. Дякувати Богу, я все ще ціла людина, бо ти врятувала мене.

Я підняла свої руки й торкнулася його долонь.

— Хіба могло бути інакше? — спитала я, але згадала зловісний набір пил і ножів серед знаряддя Бітона в Леоху і зрозуміла. Я й забула, коли стикнулася з такою надзвичайною ситуацією. За часів до винайдення антибіотиків звичайним — єдиним — порятунком у разі зараження кінцівки була її ампутація.

— О, Джеймі, — промовила я, і в колінах виникла слабкість від такої думки; я досить різко опустилася на стілець.

— Я й не думала про таке, — сказала я, все ще приголомшена. — Чесно, навіть не подумала. — Я підвела на нього очі. — Джеймі, якби я подумала про це, певно, так і зробила б, щоб урятувати твоє життя.

— То не так… так уже не роблять… у твоєму часі?

Я захитала головою.

— Ні. Є ліки, що зупиняють зараження. Тому я навіть не подумала про таке, — повідомила я. І раптом підвела очі. — А ти?

Він кивнув.

— Я очікував на таке. Тому я тоді попрохав тебе дати мені вмерти. Я думав про це між нападами запаморочення, і — всього на одну мить — засумнівався, що винесу таке життя. Таке сталося з Іаном.

— Справді? — я розгубилася. — Він казав, що втратив ногу від картечі, але я не розпитувала про подробиці.

— Так, рана від картечі в нозі загноїлася. Лікарі відтяли її, щоб вона не отруїла кров. — Він замовк. — Іан добре дає собі з цим раду. Але, — він завагався, потягнув за закляклий підмізинний палець, — я знав його раніше. Він тримається, але лише через Дженні. Вона… робить його цілим. — Він сором’язливо усміхнувся мені. — Як ти зробила для мене. Не розумію, за що жінкам такі хвилювання.

— Ну, — м’яко сказала я, — жінки полюбляють так вчиняти.

Він тихо розсміявся й притягнув мене до себе.

— Так. Господь знає, чому.

Ми стояли якийсь час в обіймах, не рухаючись. Моє чоло притулялося до його грудей, руки лежали на його спині, і я відчувала його серцебиття, повільне і сильне. Врешті-решт, він поворухнувся й відпустив мене.

— Я маю дещо тобі показати, — він обернувся й витягнув шухляду зі столу, дістав звідти складений лист і простягнув мені.

Це був похвальний лист від абата Александера, який радив звернути увагу на його племінника, Джеймса Фрейзера, шевальє Сен-Жоржу — відомому ще як Його Величність король Шотландії Джеймс — як на найдосвідченішого лінгвіста й перекладача.

— Це місце, — сказав Джеймі, спостерігаючи, як я складала лист. — А місце нам скоро знадобиться. Але те, що ти казала мені на пагорбі Крейґ-на-Дун… це правда?

Я глибоко вдихнула й кивнула.

— Правда.

Він забрав у мене лист і задумливо постукав ним по коліну.

— Тоді це, — він помахав листом, — доволі небезпечно.