Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 159)

Він вказав підборіддям на дорогу.

— Відведи коня до того великого дуба й чекай на мене там. Я дійду туди. Сам.

Я прикусила язика, щоб стримати кілька зауважень, що просилися на поверхню, і залізла в сідло. Біля дуба зістрибнула й подивилася на дорогу, та за мить виявилося, що я не маю сил спостерігати за його важким рухом. Коли він уперше впав, я міцно стиснула поводи долонями в рукавичках, а потім рішуче відвернулася й чекала.

Ми ледь змогли дістатися крила для гостей, але якось примудрилися, хиталися, поки крокували коридором, його рука обіймала мої плечі задля опори. Я помітила брата Роджера, що тривожно рухався коридором, і відправила його збігати по каструлю-грілку, поки вела свій незграбний тягар до кімнати й опускала його на ліжко. Він зойкнув від зіткнення, але лежав, заплющивши очі, поки я знімала з нього брудне лахміття.

— Добре, тепер всередину.

Він слухняно заліз під ковдру, яку я відгорнула для нього. Я швидко запхала грілку між ковдрою і простирадлом в ногах ліжка й рухала нею туди-сюди. Коли я прибрала її, він витягнув довгі ноги і розслабився, зітхнувши з насолодою, коли стопи опинилися в кишеньці тепла.

Я тихо рухалася кімнатою, збирала розкиданий одяг, впорядкувала дрібнички на столі, поклала свіже вугілля в жаровню, додала щіпку оману, щоб підсолодити дим. Була певна, що Джеймі спить, тож смикнулася, коли він заговорив позаду мене:

— Клер.

— Так?

— Я тебе люблю.

— О. — Я була трохи здивована, але, звісно, зраділа. — І я тебе люблю.

Він зітхнув і злегка розплющив очі.

— Рендалл, — сказав він. — У кінці. Цього він хотів. — Це здивувало мене ще більше, і я обережно відповіла:

— О?

— Так. — Він дивився на відчинене вікно, де сніжні хмари заповнювали простір рівним темно-сірим тлом.

— Я лежав на підлозі, і він лежав поруч зі мною. Він був голий, і ми обидва були вимазані кров’ю — і не тільки. Я пам’ятаю, як намагався підняти голову, але відчував, що щока прилипла до підлоги від засохлої крові. — Він насупився, погляд був далеким, поки він викликав спогади.

— Я тоді вже був майже без сил, ледь відчував біль… Просто жахливо втомився, і все здавалося далеким і несправжнім.

— І це добре, — сказала я грубувато, і він коротко усміхнувся.

— Так, мабуть. Я засинав чи непритомнів, напевно, тож не знаю, чи довго ми там лежали, але прокинувся від того, що він тримався за мене й притулявся до мене. — Він завагався, наче подальші події було важко описати.

— До цього я не боровся з ним. Але я так втомився і думав, що не витерплю цього знову… тож почав відповзати від нього. Не боровся, але відсувався. Він обхопив руками мою шию, притягнув до себе і ткнувся обличчям в моє плече, і я відчув, що він плаче. Я не одразу зрозумів, що він каже, а потім розібрав. Він промовляв «Я люблю тебе, люблю тебе» знову і знову, його сльози і слина стікали по моїх грудях. — Джеймі здригнувся — від холоду чи спогадів. Повільно видихнув, зачепив цим хмару запашного диму, що кружляла під стелею.

— Не знаю, чому я так вчинив. Але я обійняв його, і ми лежали так деякий час. Нарешті, він перестав плакати, поцілував і погладив мене. А потім прошепотів: «Скажи, що ти мене любиш». — Він зробив паузу в розповіді, мляво усміхаючись.

— Я цього не зробив. Не знаю, чому. Тоді я був готовий лизати його чоботи і звати його королем Шотландії, якби він цього хотів. Але не сказав. Навіть не пам’ятаю, що думав про це. Просто не сказав. — Він зітхнув, і його здорова долоня смикнулася, стиснула ковдру.

— Він знову використав мене… грубо. І продовжував говорити: «Скажи, що любиш мене, Алексе. Скажи, що ти любиш мене».

— Він звав тебе Алекс? — втрутилася, не стримавшись.

— Так. Пам’ятаю, я здивувався тому, що він знає моє друге ім’я. Навіть не зміг обміркувати, чому він використовує його, навіть якщо знає. — Він знизав плечима.

— Та я не рухався і не говорив, а коли він закінчив, то скочив, наче оскаженів, і почав чимось мене бити — я не бачив, чим — лаявся і кричав: «Ти знаєш, що любиш мене! Скажи мені це! Я знаю, що це правда!». Я закрив руками голову, щоб захистити її, а потім, певно, знову знепритомнів, бо останнім пам’ятав біль у плечах, а ще наче наснилося ревіння худоби. А потім я прокинувся на кілька митей, лежав животом на коні, підстрибуючи, потім знову нічого, аж поки не отямився біля вогнища в Елдріджі, і ти дивилася на мене. — Він знову заплющив очі. Його тон був дрімливим, майже байдужим.

— Гадаю… якби я йому це сказав… він убив би мене.

Деяким людям снилися жахи з чудовиськами. Мені снилися родоводи, тонкі чорні гілки з китицями дат на кожній. Лінії, наче змії зі смертю між їхніми щелепами. Я знову чула голос Френка, як він казав: «Він став солдатом, гарний вибір для другого сина. Третій брат став вікарієм, але я мало про нього знаю…». Я теж мало про нього знала. Лише ім’я. В тому родоводі було три сини, діти Джозефа й Мері Рендаллів. Я бачила це багато разів: старший Вільям, другий Джонатан і третій Александер.

Джеймі заговорив знову, відволік мене від думок.

— Сассенах?

— Так?

— Пам’ятаєш, я казав про фортецю всередині мене?

— Пам’ятаю.

Він усміхнувся, не розплющуючи очей, і простягнув до мене руку.

— Мені треба збудувати хоча б навіс. З дахом, щоб не впускати дощ.

Я пішла до ліжка втомлена, але заспокоєна, все ще міркувала. Джеймі відновиться. Поки я сумнівалася в цьому, то не зазирала далі наступної години, наступної трапези, наступного прийому ліків. Але тепер треба було дивитися вперед.

Абатство було притулком, але тимчасовим. Ми не могли залишатися тут надовго, хоча ченці й були гостинними. Шотландія й Англія були поки що занадто небезпечними, якщо не допоможе лорд Ловат — малоймовірно за таких обставин. Тож наше майбутнє мало лежати по цей бік затоки. Я тепер знала про морську хворобу Джеймі, тож розуміла, чому він не хотів вирушити до Америки — перспектива трьох місяців нудоти налякає будь-кого. То що лишалося?

Певно, Франція. Ми обоє добре володіли французькою. Джеймі знав ще іспанську, німецьку й італійську, а от я не була такою обдарованою лінгвістично. А ще родина Фрейзерів мала тут багато зв’язків; може, нам удасться знайти місце в маєтку родича чи друга й жити мирно в цій країні. Така думка була привабливою.

Але лишалося, як завжди, питання часу. Два тижні тому був Новий рік: розпочався 1744-й. Уже наступного 1745 року принц-красень Чарлі попливе з Франції до Шотландії: юний претендент схоче забрати трон батька. З ним прийде катастрофа: війна і різанина, знищення кланів Нагір’я, а з ними — всього, що було дорогим для Джеймі… і мене.

І до цього залишився один рік. Все відбудеться за рік. За цей час можна було щось зробити, щоб запобігти катастрофі. Але що? Я не знала, але не сумнівалася, що бездіяльність матиме наслідки.

Події могли змінитися? Можливо. Мої пальці торкнулися лівої долоні й повільно пестили золоту обручку на підмізинному пальці. Я думала про те, що сказала Джонатану Рендаллу, палаючи від гніву й жаху в підземеллях в’язниці Вентворт.

«Я проклинаю тебе, — сказала я, — часом твоєї смерті». І сказала, коли він помре. Назвала дату, записану в родоводі гарним почерком Френка, чорними літерами — 16 квітня 1745-го. Джонатан Рендалл мав померти в бою біля Каллодену, в різанині, яку вчинять англійці. Але сталося інакше. Замість цього він помер за кілька годин по тому, розчавлений копитами моєї помсти.

І помер бездітним холостяком. Принаймні я так думала. Родовід — клятий родовід! — включав і дату його шлюбу десь у 1744 році. І майже одразу після цього народження сина, п’ятикратного прадіда Френка. Якщо Джек Рендалл був мертвий і бездітний, то як народиться Френк? Але його обручка залишилася на моєму пальці. Він існував, існуватиме. Я втішала себе думкою, поки терла обручку в пітьмі, наче всередині був джин, що міг щось мені порадити.

Трохи пізніше я з криком прокинулася від міцного сну.

— Шш. Це лише я. — Він прибрав велику долоню з мого рота. Без вогника свічки в кімнаті було дуже темно. Я шукала навпомацки, поки долоня не зачепила щось тверде.

— Ти не маєш залишати ліжко! — вигукнула я, все ще не прокинувшись цілковито. Мої пальці ковзнули гладкою холодною плоттю. — Ти змерз!

— Ясна річ, — сказав він дещо сердито. — Я без одягу, а в коридорі можна померти від холоду. Ти пустиш мене в ліжко?

Я відсунулася якомога далі на вузькому ліжку, і він ліг поруч зі мною, стиснув мене, щоб зігрітися. Його дихання було переривчастим, і я подумала, що він тремтить від слабкості, не лише від холоду.

— А ти тепла. — Він притулився ближче, зітхнувши. — Так приємно обіймати тебе, Сассенах.

Я не питала, що він тут робить, — відповідь була очевидна. І не питала, чи він упевнений. Мала власні сумніви, але не промовляла їх, боячись передбачити результат. Повернулася обличчям до нього, пам’ятаючи про розбиту долоню.

Мить поєднання приголомшила, швидкий рух всередині був дивним, але одразу став знайомим. Джеймі глибоко зітхнув із задоволенням і, можливо, полегшенням. Ми лежали мить нерухомо, наче боялися потривожити крихкий зв’язок рухами. Здорова долоня Джеймі повільно пестила мене, знаходила шлях у темряві, він розчепірив пальці, як кіт вуса, і штовхнувся в мені, наче запитував, і я відповіла йому тією ж мовою.