Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 158)

Що ж, вирішила я, це краще, ніж бути звинуваченою як Вавилонська блудниця.

Кухні абатства були теплі й схожі на печеру, вигнутий дах почорнів від сторіч із жирною кіптявою. Брат Євлогій, по лікті в чані тіста, кивнув, вітаючи Ансельма, і покликав французькою одного з братів-мирян обслужити нас. Ми знайшли місце далі від метушні й сіли з двома чашками елю й тарілкою з якоюсь гарячою випічкою. Я відсунула тарілку до Ансельма, надто заклопотана, щоб цікавитися їжею.

— Скажімо так, — мовила я, обережно обираючи слова. — Якби я знала, що постраждає група людей, чи мала б я спробувати відвести шкоду?

Ансельм задумливо потер ніс рукавом: від спеки на кухні з нього почало текти.

— В принципі, так, — погодився він. — Але це залежало би від багатьох інших речей — чи ризиковано це для вас, які ще ви маєте зобов’язання? А ще які шанси вашого успіху?

— Гадки не маю щодо всього цього. Окрім зобов’язань, звісно, — це стосується Джеймі. Але він — частина групи, яка може постраждати.

Він відламав шматок пиріжка й простягнув мені, від випічки здіймалася пара. Я проігнорувала їжу, вивчаючи поглядом поверхню свого елю.

— Я вбила двох чоловіків, — промовила я, — в яких могли бути діти, якби я їх не вбила. Вони могли зробити… — я безпорадно махнула кухлем, — хто знає, що вони могли б зробити? Я могла цим вплинути на майбутнє… ні, я вплинула на майбутнє. І я не знаю, як, і це так сильно мене лякає.

— Гм, — задумливо буркнув Ансельм і махнув брату-мирянину, що проходив повз, і той поквапився за свіжою випічкою й елем. Він наповнив обидва кухлі й заговорив:

— Ви не лише забрали життя, а й зберегли. Скільки хворих, яких ви вилікували, померли б без вашого втручання? Вони теж вплинуть на майбутнє. А якщо людина, яку ви врятували, вчинить погано? Це ваша провина? Чи мали ви через це дозволити людині померти? Звісно, ні. — Він постукав олов’яним кухлем по столу, підкреслюючи слова.

— Ви кажете, що боїтеся діяти тут, бо це вплине на майбутнє. Це нелогічно, мадам. Усі своїми вчинками впливають на майбутнє. Якби ви залишилися на своєму місці, ваші вчинки все ще впливали б на те, що буде, як впливають і зараз. Ви все ще маєте ті ж обов’язки, що були б у вас тоді — що є в будь-кого у будь-який час. Різниця лише в тому, що ви маєте таке положення, що ліпше бачите, який вплив мають ваші вчинки — а, може, і ні. — Він захитав головою, рішуче дивлячись на мене.

— Рішення Господа нам невідомі, і на це є причини. Ваша правда, ма шері; закони церкви не складалися з урахуванням ситуацій на кшталт вашої, тож ви не маєте підказок, окрім власного сумління й руки Божої. Я не можу вказувати вам, що ви маєте робити, а що — ні. Ви можете обирати, як і всі в цьому світі. А історія, гадаю, є лише наслідком усіх тих дій. Деякі особи обрані Богом впливати на долі багатьох. Може, ви одна з таких. Може, ні. Я не знаю, чому ви тут. І ви цього не знаєте. Навряд чи хтось із нас дізнається. — Він комічно закотив очі. — Іноді навіть я не знаю, чому я тут! — я розсміялася, і він усміхнувся у відповідь, зосереджено нахилившись до мене над грубими дошками столу. — Ваші знання про майбутнє — знаряддя, яке вам залишили; як потерпілий після корабельної аварії може знайти при собі ніж або волосінь. Користуватися цим — не злочин, поки ви робите це згідно із законами Божими, коли це можливо.

Він замовк, глибоко вдихнув і гучно видихнув, повітря розтріпало його шовковисті вуса. Він усміхнувся.

— І це, ма шері мадам, усе, що я можу вам сказати, — таке я завжди кажу кожній стурбованій душі, що приходить до мене по пораду: вірте в Бога і благайте про підказки.

Він посунув до мене свіжу випічку.

— Але хай би що ви робили, для цього знадобляться сили. І це остання порада: коли е сумніви, їжте.

Коли я увійшла в кімнату Джеймі ввечері, він спав, голова лежала на передпліччях. Порожня миска від бульйону стояла в центрі таці, а поруч із нею — тарілка хліба і м’яса, яких він не торкнувся. Я перевела погляд від невинного обличчя уві сні до тарілки й назад, торкнулася хліба. Мій палець залишив невелике заглиблення на вологій поверхні. Отже, хліб свіжий.

Я залишила його спати й пішла шукати брата Роджера, який знайшовся у коморі.

— То він з’їв хліб і м’ясо? — спитала я прямо.

Брат Роджер усміхнувся в пухнасту бороду.

— Так.

— І зміг втримати це в собі?

— Ні.

Я дивилася на нього, примружившись.

— Сподіваюся, ви не прибирали за ним.

Це його потішило, круглі щоки над бородою порожевіли.

— Хіба я наважився б? Ні, він заздалегідь підготував миску для цього.

— Хитрий шотландець, — промовила, мимоволі розсміявшись.

Повернувшись до кімнати Джеймі, я легенько поцілувала його в чоло. Він поворушився, але не прокинувся. Слухаючись поради отця Ансельма, я взяла тарілку свіжого хліба і м’яса до себе в кімнату, щоб влаштувати вечерю.

Вирішивши дати Джеймі час на відновлення після лихоманки й розладу травлення, я залишалася у своїй кімнаті майже весь наступний день, читала довідник про трави, який мені дав брат Амброз. По обіді пішла перевірити свого непокірного пацієнта, та замість Джеймі побачила Мертаґа. Він сидів на стільці, який відхилив до стіни, зі спантеличеним виразом обличчя.

— Де він? — спитала я, розгублено озираючись по кімнаті.

Мертаґ вказав великим пальцем на вікно. День був холодний і темний, уже запалили ліхтарі. Вікно не було прикрите, і холодний вітерець зачіпав вогники, змушуючи їх мерехтіти.

— Він вийшов? — недовірливо спитала я. — Куди? Навіщо? І що він одягнув? — Джеймі залишався майже голим останні дні, бо в кімнаті було тепло, а тканина зачіпала рани, що гоїлися. Коли залишав кімнату і йшов на коротку прогулянку за підтримки брата Роджера, він надягав ризу ченця, але зараз риза лежала охайно складена в ногах ліжка.

Мертаґ опустив стілець і дивився на мене, наче сова.

— Це скільки запитань? Чотири? — він підняв долоню, випрямив вказівний палець.

— Перше: так, він вийшов. — Середній палець піднявся. — Друге: куди? Якби ж я знав. — Підмізинний палець приєднався до попередніх. — Три: навіщо? Сказав, що втомився сидіти в кімнаті. — Мізинець коротко захитався. — Чотири: теж гадки не маю. Він був без одягу, коли я бачив його востаннє.

Мертаґ зігнув усі чотири пальці й випрямив великий палець.

— Ти не спитала, але пішов він десь годину тому.

Я кипіла, але не знала, що робити. Винуватця тут не було, тож я напала на Мертаґа.

— Хіба ти не знаєш, як там холодно, ще й сніжить? Чому ти не зупинив його? І як розуміти те, що він був без одягу?

Чоловік залишався спокійним.

— Авжеж, я знаю. І він знає, бо не сліпий. І я намагався зупинити його. — Він кивнув на ризу на ліжку.

— Коли сказав, що вийде, я відповів, що в нього замало сил, а ти відірвеш мені голову, якщо я випущу його. Я схопив його одяг і встав спиною до дверей, сказав, що він не піде, поки не буде готовий відігнати мене.

Мертаґ замовк, потім мовив неочікувано:

— Еллен Маккензі мала наймилішу усмішку з усіх, що я бачив. Погляд на неї міг зігріти чоловіка до хребта.

— То ти дозволив її тупоголовому синові піти й загинути від холоду, — нетерпляче сказала я. — До чого взагалі тут усмішка його матері?

Мертаґ задумливо потер носа.

— Ну, коли я сказав, що не випущу його, юний Джеймі добру хвилину витріщався на мене. Потім усміхнувся, як робила його мати, і вийшов у вікно лише у власній шкірі. Коли я дістався вікна, він уже зник.

Я закотила очі до неба.

— Думаю, він мав повідомити тобі, куди пішов, — продовжив Мертаґ, — щоб ти не переймалася за нього.

— Щоб я не переймалася за нього! — пробурмотіла я під ніс, поки крокувала в бік стайні. — Це йому краще перейматися, коли я наздожену його!

Лише одна дорога вела вглиб країни. Я поїхала нею в гарному темпі, стежила за полями, повз які мчала. Ця частина Франції була багатим регіоном хліборобів, майже всі ліси тут вирубали, тож вовків і ведмедів можна не боятися.

Незабаром я помітила втікача кілометра за півтора від воріт монастиря. Босий, але вдягнений у коротку шкіряну куртку й тонкі штани, які позичив у одного з конюхів, судячи з плям на них, він сидів на одному із вказівників часів Давнього Риму, що стирчали вздовж доріг.

Я зупинила коня й дивилася на нього мить, спираючись на луку сідла.

— У тебе ніс посинів, — зауважила привітно. Я подивилася нижче. — І стопи теж.

Він усміхнувся й витер носа долонею.

— І яйця теж. Хочеш зігріти їх для мене? — змерзлий чи ні, він був у гарному настрої. Я зісковзнула з коня і встала перед ним, хитаючи головою.

— Це марно, так? — спитала я.

— Що марно? — він витер долоню об рвані штани.

— Гніватися на тебе. Тобі чхати, що ти можеш захворіти на пневмонію, стати обідом ведмедів чи перелякати мене, так?

— Ну, через ведмедів не переймайся. Вони взагалі-то сплять узимку.

Я не стрималася й замахнулася рукою на нього, хотіла ляснути його по вуху. Він спіймав мене за зап’ясток і легко стримував мою руку, сміючись наді мною. Після хвилини марної боротьби я здалася і теж розсміялася.

— Тепер ти повернешся? — спитала я. — Чи маєш ще щось довести?