Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 156)

Він смиренно зітхнув і пішов за столою⁴⁸. Повісивши її на шию, щоб пурпуровий шовк лежав прямо й мерехтів на чорному фоні його ряси, він сів на стілець, швидко благословив мене хрестом і чекав, відхилившись.

І я розповіла йому. Все. Хто я і звідки прибула сюди. Про Френка й про Джеймі. І про юного англійського солдата з блідим прищавим обличчям, який помирав на снігу.

Його обличчя не змінювалося, поки я говорила, але круглі карі очі ставали ще круглішими. Коли я замовкла, він кліпнув раз чи два, розкрив рота, наче хотів заговорити, закрив його і захитав головою, наче очищав її.

— Ні, — терпляче сказала я. Знову кашлянула. Я хрипіла, як велика жаба. — Вам не причулося. І ви це не вигадали. Тепер ви розумієте, чому я хотіла, щоб ви вислухали це під покровом сповіді?

Він злегка розгублено кивнув.

— Так. Так, звісно. Якщо… але так. Звісно, ви хотіли, щоб я нікому не розповідав. А ще, адже ви розповіли це мені під покровом таїнства, ви очікуєте, що я маю повірити в це. Але… — він почухав голову, потім подивився на мене. Широка усмішка повільно розтяглася на його обличчі.

— Але як дивовижно! — тихо вигукнув він. — Як надзвичайно і як чудово!

— Я би не обрала слово «чудово», — сухо мовила я, — але «надзвичайно» годиться. — Я закашлялася й налила ще вина.

— Але це… диво, — сказав він, наче міркував уголос.

— То ваша думка, — промовила, зітхнувши. — Але я хочу знати… що маю робити? Чи винна я у вбивстві? Чи в подружній зраді? Це вже ніяк не виправити, але я хотіла б знати. І, коли вже я тут, як мені діяти? Чи можу я — тобто чи маю я — використати те, що знаю для… змін? Я навіть не знаю, чи це можливо. А якщо можливо, чи маю я на те право?

Він відхилився на стільці, розмірковуючи, повільно підняв два вказівні пальці, звів їхні кінчики й довго дивився на них. Врешті-решт, захитав головою й усміхнувся мені.

— Не знаю, ма бонн амі⁴⁹. Зрозумійте, це не та ситуація, з якою зазвичай можна стикнутися під час сповіді. Я маю подумати й помолитися. Так, безсумнівно треба помолитися. Вночі я обміркую вашу ситуацію під час варти перед Святим Причастям. І може, завтра в мене буде порада для вас.

Він жестом попросив мене стати на коліна.

— Та поки що, дитя моє, я відпущу ваші гріхи. Якими б не були ці гріхи, вірте, що вони будуть прощені.

Він підняв руку у благословенні, другу долоню поклав на мою голову.

— Те absolve, in nomine Patri, et Filii⁵⁰…

Він підвівся й підняв мене на ноги.

— Дякую, отче, — промовила. Хоча я не була віруючою й використала сповідь, аби змусити його сприймати мене серйозно, я здивувалася, валася, відчувши, як тягар на душі став легшим. Можливо, це було лише полегшення від того, що я розповіла комусь правду.

Він махнув рукою сором’язливо.

— Побачимося завтра, шері мадам. А поки що вам потрібно ще відпочити, якщо зможете.

Він пішов до дверей, охайно згортаючи столу в квадрат. На порозі він завмер на мить, озирнувся й усміхнувся мені. Дитяче захоплення осяяло його очі.

— І, може, завтра… — сказав він, — може, у вас вийде… розповісти мені, як це?

Я усміхнулася у відповідь.

— Так, отче. Я розповім.

Він пішов, а я, хитаючись, попрямувала коридором провідати Джеймі. Я бачила трупи, що виглядали краще, але його груди здіймалися й опадали в регулярному ритмі, а зловісний зеленуватий відтінок зник з його шкіри.

— Я будив його кожні кілька годин, щоб змусити випити дві-три ложки бульйону. — Брат Роджер стояв біля мого ліктя, говорив тихо. Він перевів погляд з пацієнта на мене й помітно відсахнувся від мого вигляду. Варто було все ж таки розчесатися. — Гм, може, вам… теж треба бульйону?

— Ні, дякую. Гадаю… я все ж посплю ще трохи. — Я більше не відчувала ні провини, ні депресії, а от приємна сонна важкість наповнювала кінцівки. Не знаю, було це від сповіді чи від вина, але я хотіла впасти на ліжко і в забуття.

Я нахилилася й торкнулася Джеймі. Він був теплий, але без лихоманки. Я ніжно погладила його голову, посунула сплутане руде волосся. Кутик його рота смикнувся й опустився на місце. Але він піднявся. Я була в цьому впевнена.

Небо було холодне й вологе, наповнювало обрій сірою порожнечею, яка змішувалася з сірим туманом пагорбів і брудним шаром снігу, що випав минулого тижня, і, здавалося, абатство огорнули брудними бинтами. Навіть всередині зимова тиша тиснула на мешканців. Співи під час Годин Хвали в каплиці були приглушеними, і товсті кам’яні стіни наче поглинали всі звуки, ховали гомін щоденної активності.

Джеймі проспав майже дві доби: приходив до тями, лише щоб випити трохи бульйону й вина. А прокинувшись, почав видужувати, як і належить молодій людині з нормальним здоров’ям, яка раптово втратила сили і здатність обслуговувати себе, що зазвичай сприймалися, як належне. Тобто він насолоджувався турботою приблизно добу, а потім ставав по черзі впертим, неспокійним, запальним, роздратованим, вередливим і дуже невдоволеним.

Порізи на його плечах боліли. Шрами на ногах свербіли. Йому набридло лежати на животі. В кімнаті було надто спекотно. Долоня нила. Від диму з жаровні очі пекли, і він не міг читати. Йому набридли бульйон, посет⁵¹ і молоко. Він хотів м’яса.

Я впізнала симптоми повернення здоров’я й раділа цьому, але не збиралася довго терпіти таку поведінку. Відчинила вікно, замінила простирадла, нанесла мазь із календули на спину й натерла його ноги соком алое, а потім викликала служителя й попросила більше бульйону.

— Я не хочу більше цих помиїв! Мені потрібна їжа! — він роздратовано відштовхнув тацю, від чого бульйон розплескався на серветку під мискою.

Я схрестила руки й дивилася на нього з висоти свого зросту. Вперті блакитні очі витріщалися у відповідь. Він був худий, як палиця, щелепні й виличні кістки випиналися з-під шкіри. Хоча рани добре загоювалися, його подразнений шлунок потребував більше часу на відновлення. Він все ще не завжди міг утримати в собі бульйон і молоко.

— Ти отримаєш їжу, коли я скажу, що тобі її можна, — повідомила я йому, — і не раніше.

— Я отримаю її зараз! Гадаєш, ти можеш вказувати, що мені їсти?

— Так, трясця, можу! Лікар тут я, якщо ти забув.

Він звісив ноги з краю ліжка, явно хотів піти. Я притиснула долоню до його грудей і відштовхнула його.

— Тобі треба залишатися в ліжку й слухатися того, що тобі кажуть, хоч раз у житті, — огризнулась я. — Ти ще не готовий встати, не готовий їсти щось тверде. Брат Роджер казав, що ти знову блював уранці.

— Брату Роджеру не варто пхати носа не у свої справи, як і тобі, — процідив він крізь зуби, намагаючись встати, витягнув руку й схопився за край столу. Доклавши чималих зусиль, підвівся на ноги і стояв, хитаючись.

— Повернись до ліжка! Ти от-от впадеш! — він був геть блідий, і хоча не так багато сил витрачав на те, щоб стояти, уже встиг укритися холодним потом.

— Не впаду, — сказав він. — А якщо впаду, це моя проблема.

Від цього я вже розлютилася.

— О, то он як! То хто ж, цікаво, врятував твоє жалюгідне життя? Чи може, ти сам це зробив? — я схопила його за руку, щоб відвести до ліжка, але він висмикнув її.

— А я хіба прохав тебе про це? Хіба не казав залишити мене? І взагалі не розумію, навіщо було мене рятувати, якщо далі ти лише намагаєшся заморити мене голодом! Хіба що тобі подобається на це дивитися!

Це було вже занадто.

— Невдячна тварюка!

— Мегера!

Я випросталася на весь зріст і загрозливо вказала на ліжко. Авторитетно, як медсестра з неабияким досвідом, сказала:

— Повернись негайно до ліжка, впертий, вередливий, дурний…

— Шотландцю, — завершив він за мене лаконічно. Ступив крок до дверей і впав би, якби не схопився за стілець. Він важко плюхнувся туди й сидів, хитаючись, очі були трохи розгублені від запаморочення. Я стиснула кулаки й похмуро дивилася на нього.

— Гаразд, — промовила я. — Просто чудово! Я попрошу для тебе хліба і м’яса, а коли ти виблюєш це все на підлогу, сам встанеш рачки й прибереш за собою! Я цього не робитиму, а якщо це зробить брат Роджер, я здеру з нього шкіру живцем!

Я вилетіла в коридор і грюкнула дверима, і в ту саму мить порцелянова миска для вмивання вдарилася об дошки по той бік дверей. Я підняла очі й побачила зацікавлену публіку, яка явно зібралася на шум і стояла в коридорі. Брат Роджер і Мертаґ стояли пліч-о-пліч, дивилися на моє почервоніле обличчя і груди, що здіймалися. Роджер був трохи збентежений, але зморщене обличчя Мертаґа осяяла повільна усмішка, поки він слухав лайку ґельською, що лунала за дверима.

— То йому вже значно ліпше, — мовив він задоволено. Я притулилася до стіни коридору й відчула, як усмішка у відповідь повільно розквітає на моєму обличчі.

— Ну, так, — сказала я, — уже ліпше.

Ранок я провела на городі з травами, а повертаючись до головної будівлі, зустріла Ансельма, який виходив з арок біля бібліотеки. Він усміхнувся, помітивши мене, і поквапився підійти. Ми попрямували разом землями абатства, розмовляючи.

— Ваша проблема, звісно, цікава, — він відламав гілку від куща біля стіни, роздивлявся якийсь час ще маленькі бруньки, потім відкинув гілку й поглянув на небо, де тьмяне сонце ледь визирало з-за тонкого шару хмар.

— Стало тепліше, але до весни ще далеко, — зауважив він. — Та коропи сьогодні мають бути жвавими, тож ходімо до ставків з рибою.

Я уявляла собі ставки вишукано оформленими, але вони виявилися схожі на практичні корита з каменю, розташовані поруч із кухнями. Наповнені коропами, вони забезпечували необхідною їжею у п’ятниці й пісні дні, коли погода не давала змоги ловити в океані більш звичну тріску, оселедця й камбалу.