Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 155)
Ми впали, переплетені, на підлогу, котилися, заплутуючись у складках гобелена, що впав, потік холодного повітря хлинув на нас з вікна. Туман навіженства почав розсіюватись.
Ми вдарилися об якісь меблі й завмерли. Долоні Джеймі стискали мої груди, пальці впивалися до синців у плоть. Я відчула, як волога впала краплею на моє обличчя, піт чи сльози, напевно, і я розплющила очі, щоб побачити. Обличчя Джеймі було порожнє у світлі місяця, широко розплющені очі не сфокусовані на чомусь. Його долоні розслабилися. Палець ніжно окреслював силует моєї груді, схилом до кінчика, знову й знову. Він притиснув долоню до груді, розчепірив пальці, як морська зірка, але хватка була ніжна, як у дитини під час годування.
— М-мамо? — сказав він. Волосся стало дибки на моїй потилиці. Це був високий і чистий голос юного хлопчика. — Мамо?
Холодне повітря омивало нас, відносило нездоровий дим геть у вихорі сніжинок. Я підняла руку й поклала долоню на його холодну щоку.
— Джеймі, любий, — мовила я пошепки, бо горло боліло, — опускай, опускай голівоньку.
Маска затремтіла й розбилася, і я притиснула до себе велике тіло, ми вдвох здригалися від сили його ридань.
Нам дуже пощастило, що саме незворушний брат Вільям побачив нас уранці. Я насилу прокинулася, почувши, як відчиняються двері, й одразу прийшла до тями, коли почула, як він багатозначно кашлянув, а потім побажав доброго ранку м’якою і протяжною йоркширською говіркою.
Важким вантажем на моїх грудях був Джеймі. Його волосся висохло бронзовими пасмами й лежало на моїх грудях завитками, схожими на пелюстки китайської хризантеми. Тепла й липкувата від поту щока притискалася до моєї груднини, спина і руки, яких я могла торкнутися, були холодні, як і мої стегна, охолоджені зимовим повітрям з вікна.
Світло дня лилося у вікно без гобелена, розкриваючи весь розмах пошкоджень, про який я лише туманно здогадувалася минулої ночі: пошкоджені меблі й розбитий посуд валялися повсюди, величезні свічки лежали, як колоди посеред клубка рваних завіс і розкиданих простирадл. Судячи з візерунка бугорків, що боляче впивалися в мою спину, я, певно, лежала на гобелені із зображенням святого Севастіана в стрілах, виконаному з байдужістю — не велика втрата для абатства, навіть якщо гобелен знищено.
Брат Вільям стояв на порозі, не рухаючись, із глечиком і мискою в руках. Він зосередив погляд на лівій брові Джеймі й спитав:
— Як почуваєтеся цього ранку?
Довго стояла тиша, під час якої Джеймі майже не ворушився, закриваючи ледь не всю мене. Врешті-решт, хриплим тоном людини, якій було дароване одкровення, мовив:
— Голодний.
— О, добре, — сказав брат Вільям, все ще роздивляючись брову, — я повідомлю брату Джозефу.
Двері зачинилися за ним без звука.
— Добре, що ти не ворушився, — зауважила я. — Не хотілося викликати в брата Вільяма непристойні думки.
Глибокі блакитні очі уважно дивилися на мене.
— Ну, так, — розсудливо сказав він, — вигляд моїх сідниць не розбестить нікого зі святих отців — не в тому стані, в якому вони зараз. А от твоїх… — він притих і кашлянув.
— Що мої? — спитала я.
Яскрава голова повільно нахилилася й поцілувала мене в плече.
— Твої, — сказав він, — збили би зі шляху єпископа.
— Мммгм. — Я вже сама досить добре виконувала шотландський шум. — Може, і так, але тобі варто вже посунутися. Навіть такт брата Вільяма не нескінченний.
Джеймі обережно опустив голову поруч із моєю, поклав її на складку гобелена, а звідти кинув на мене погляд.
— Не знаю, що минулої ночі мені наснилося, а що було насправді. — Його долоня мимоволі потягнулася до порізу на грудях. — Але якщо сталася хоча б половина з того, що мені ввижалося, я маю зараз бути мертвим.
— Ти не мертвий. Я подивилася. — І повагавшись, спитала: — А хочеш бути?
Він повільно усміхнувся, майже заплющивши очі.
— Ні, Сассенах, не хочу. — Його обличчя було виснажене і в тінях від хвороби й утоми, але спокійне, зморшки навколо рота розгладилися, блакитні очі проясніли. — Але я близький до цього, хочу чи ні. Зараз я впевнений, що не вмираю, лише через відчуття голоду. Я не був би таким голодним, якби вмирав, еге ж? Це було б марною тратою.
Одне око заплющилося, а друге лишилося трохи розплющене, дивилося на мене запитально.
— Ти можеш встати?
Він ретельно обміркував відповідь.
— Якби від цього залежало моє життя, може, я підняв би голову знову. Але встати? Ні.
Я зітхнула, висковзнула з-під нього й поправила ліжко, а потім спробувала перевести Джеймі у вертикальне положення. Він постояв лише кілька секунд, а потім очі закотилися, і він упав на ліжко. Я стала шалено шукати пульс на його шиї, і він знайшовся, повільний і сильний, нижче шраму-трикутника біля основи його горла. Лише втома. Після місяця ув’язнення й тижня сильного фізичного й ментального стресу, голоду, ран, нудоти і сильної лихоманки навіть таке могутнє тіло все ж вичерпало свої ресурси.
— Серце лева, — сказала я, хитаючи головою, — і голова вола. Шкода, що в тебе немає шкури носорога. — Я торкнулася свіжої скривавленої подряпини на його плечі.
Він розплющив око.
— Що таке носоріг?
— Я думала, ти знепритомнів!
— Було таке. І зараз є. У голові паморочиться.
Я вкрила його ковдрою.
— Тобі зараз потрібно поїсти й відпочити.
— А тобі потрібен одяг. — Він заплющив друге око й миттєво заснув.
40
Прощення
Я не пам’ятала, як дісталася ліжка, але якось зробила це, бо прокинулася в ньому. Ансельм сидів біля вікна, читав. Я різко сіла в ліжку.
— Джеймі? — прохрипіла я.
— Спить, — сказав, відклавши книжку, і кинув погляд на свічку, що відмічала години, на столі. — Як ви? Ви були з янголами останні тридцять шість годин, люба.
Він наповнив чашку з глиняного глечика й підніс до моїх губ. Колись я б подумала, що пити вино в ліжку до того, як почистити зуби, — жахлива поведінка. Але коли це робиш у монастирі, поруч із францисканцем в рясі, вчинок здається не таким поганим. І вино розірвало відчуття моху в моєму роті.
Я звісила ноги з краю ліжка, сіла й похитнулася. Ансельм спіймав мене за руку й опустив на подушку. Раптом у нього виявилося чотири ока, і взагалі було більше носів і ротів, ніж потрібно.
— Трохи наморочиться в голові, — промовила, заплющивши очі. Потім розплющила одне око. Дещо краще. Принаймні він був один, хоча й трошки розмитий по краях.
Ансельм з тривогою нахилився наді мною.
— Покликати брата Амброза чи брата Полідора, мадам? На жаль, я майже не розуміюся на медицині.
— Ні, мені нічого не потрібно. Я просто надто швидко сіла. — Спробувала знову, але повільніше. Цього разу кімната і її вміст лишилися майже нерухомими. Я відчула велику кількість синців і забоїв, які доти ховав туман у голові. Спробувала кашлянути й виявила, що болить горло. Я скривилася.
— Справді, ма іиері, може… — Ансельм завмер біля дверей, готовий бігти по допомогу: був явно стривожений. Я потягнулася до люстерка на столі, але передумала. Не була до цього готова. Натомість взяла глечик вина.
Ансельм повільно увійшов до кімнати і стояв, спостерігаючи за мною. Переконавшись, що я все ж таки не впаду, він знову сів.
Я повільно сьорбала вино, у голові поволі прояснялося, поки я намагалася відігнати залишки снів, викликаних опієм. Отже, ми живі. Обоє.
Мої сни були хаотичні, сповнені жорстокості й крові. Мені знову й знову снилося, що Джеймі вмирає чи помер. І десь у тумані картинка хлопця в снігу, його кругле здивоване обличчя накладалося на побите обличчя Джеймі в синцях. Час від часу ріденькі пухнасті вуса ніби з’являлися на обличчі Френка. Я неясно пам’ятала, як убила всіх трьох. Здавалося, я всю ніч різала й билася. Усі м’язи боліли, в них тьмяно пульсувала слабкість.
Ансельм ще був тут, терпляче спостерігав за мною, долоні лежали на колінах.
— Ви могли б дещо зробити для мене, отче, — сказала я.
Він одразу підвівся, прагнучи допомогти, потягнувся за глечиком.
— Звісно. Ще вина?
Я мляво усміхнулася.
— Так, але пізніше. Зараз я хочу, щоб ви вислухали мою сповідь.
Він розгубився, але швидко огорнув себе професійною стриманістю, наче рясою.
— Звісно, шерімадам47, якщо ви цього хочете. Та хіба не буде ліпше покликати отця Джерарда? Він відомий як сповідник, а от я… — він нахилив голову й знизав плечима, — мені дозволено слухати сповіді, звісно, але насправді я рідко це роблю, бо я лише бідний вчений.
— Я хочу, щоб це були ви, — рішуче мовила я. — І я хочу зробити це зараз.