Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 154)

Кімната була тісна й задушлива від диму з жаровні. Єдине вікно прикривав важкий гобелен зі сценою страти святого Севастіана. Я дивилася на перевернуте обличчя святого й торс, пробитий стрілами, вкотре дивуючись тому, чим думала людина, яка обрала таку картину в кімнату для недужих.

Зроблений з важкого шовку і вовни, гобелен не впускав нічого, окрім найсильніших поривів вітру. Я підняла нижній край і помахала ним, виганяючи дим від вугілля крізь кам’яну арку. Холодне вологе повітря полилося в кімнату животворним потоком, і воно якось заспокоювало пульсацію, що почалася в моїх скронях, поки я дивилася на відображення у воді, згадуючи.

Тихій стогін пролунав позаду мене, і Джеймі поворушився від вітерцю. Добре. Отже, він не був глибоко непритомний.

Опустивши гобелен на вікно, я взяла кадильницю, начепила одну з гранул опію на шип і запалила її довгою паличкою — такими переносили вогонь між свічками. Я поставила її на столик біля голови Джеймі, намагаючись не вдихати нудотний дим.

Часу було обмаль. Я мала швидко все підготувати, поки дим з опієм не занурив його надто глибоко, щоб його можна було розбудити.

Я розв’язала сорочку спереду й швидко натерла своє тіло жменями лаванди й валеріани. Запах був приємний і пряний, характерний і насичений спогадами. Цей запах викликав для мене тінь чоловіка, який мав такий парфум, і тінь чоловіка позаду нього. Ці тіні викликали картинки нинішнього страху і втраченого кохання, і це бентежило. Цей запах нагадував Джеймі години болю й люті. Я жваво потерла залишки між долонь і кинула запашні крихти на підлогу.

Глибоко вдихнувши задля сміливості, я схопила пляшечку нашатирного спирту. Якусь мить біля ліжка з нею в руці дивилася на виснажене обличчя зі щетиною. Він протримається ще день, а може, взагалі лише кілька годин.

— Гаразд, клятий шотландцю, — тихо сказала я. — Подивимося, який ти впертий.

Підняла поранену долоню, з якої крапала вода, і відсунула миску з водою. Відкоркувала пляшечку й помахала нею під його носом. Він пирхнув і спробував відвести голову, але не розплющив очі. Я вп’ялася пальцями у волосся біля його потилиці, щоб він не відвернувся, піднесла пляшечку до його обличчя. Він повільно захитав головою, гойдав нею в сторони, наче віл, що прокидався, і його очі трошки розплющилися.

— Ще не кінець, Фрейзере, — прошепотіла я йому на вухо, намагаючись якомога краще передати ритм чітких приголосних Рендалла.

Джеймі застогнав і підняв плечі. Я схопила його за плечі й грубо затрусила. Шкіра була така гаряча, що ледь не довелося відпустити.

— Прокидайся, бридкий шотландцю! Я ще з тобою не закінчив! — він почав підійматися на ліктях, жалюгідно намагаючись послухатися, і це ледь не розбило моє серце. Він усе ще хитав головою, і потріскані губи щось бурмотіли, що схоже на «прошу, не зараз», знову і знову.

Сила згасла, він перекотився на бік і впав обличчям на подушку. Кімната наповнювалася димом опію, і в голові потихеньку паморочилося.

Я зціпила зуби й просунула долоню між його сідниць, стиснула одну з кульок. Він завищав, звук був високий і з придихом. Джеймі з болем перекотився на бік, згорнувся в клубок, затиснувши долоні між ніг.

Перед цим упродовж години у своїй кімнаті я нахилялася над водою-дзеркалом, викликала спогади. Про Чорного Джека Рендалла і Френка, його шестикратного правнука: зовсім інший чоловік, хоч і дуже схожий фізично.

Було боляче думати про Френка, згадувати його обличчя й голос, його манери, його спосіб кохатися. Я намагалася стерти його з розуму, щойно зробила вибір у колі каменів, але він завжди був там — фігура з тіней — в закутках мого розуму.

Було гидко, що я зраджувала його, але я, врешті, змусила розум очиститися, як показувала Джейлі, зосередившись на вогнику свічки, вдихаючи терпкість трав, заспокоюючи себе, поки не змогла вивести його з тіней, побачити риси його обличчя, знову відчути дотик його долоні без сліз.

У тінях був ще й інший чоловік, з такими ж долонями і обличчям. Очі, наповнені вогнем свічок. Я вивела і його вперед, роздивлялася, помічала схожість і відмінності, будуючи… що? Подобу, особу, враження, маску. Обличчя в тіні, шепіт, дотик з любов’ю, якими я могла обманути розум, що блукав у маренні. І врешті-решт, я залишила свою кімнату з молитвою за душу відьми Джейліс Дункан.

Джеймі тепер лежав на спині, злегка смикався від болю в ранах. Його очі витріщалися, але не впізнавали.

Я пестила його, добре знала, як треба, окреслюючи лінію його ребер від грудей до спини, легенько, як робив би Френк, натискаючи на ниючий синець, як точно вчинив би інший. Нахилилася й провела повільно язиком навколо його вуха, смакуючи і досліджуючи, і прошепотіла:

— Бийся зі мною! Відбивайся, брудна тварюко!

Його м’язи напружилися, він зціпив зуби, але продовжував витріщатися вгору. Нічого не вдієш, доведеться використати ніж. Я розуміла, як ризикую, але краще самій його вбити, подумала я, аніж сидіти тихо й дозволити йому померти.

Я схопила зі столу ніж і провела ним рішуче по його грудях вздовж шраму, що ледь загоївся. Він зойкнув від шоку й вигнув спину. Схопивши рушник, я швидко потерла ним рану. Не встигла завагатися, а вже змусила себе провести пальцями по його грудях, зачерпнула краплі крові, якою грубо натерла його губи. Була одна фраза, яку мені не треба було вигадувати, бо я сама її чула. Я низько нахилилася до нього й прошепотіла:

— Тепер поцілуй мене.

До цього я виявилась не готова: він жбурнув мене в іншу частину кімнати, встав з ліжка. Я похитнулася і впала на стіл, величезні свічки затремтіли. Тіні стрибали й витанцьовували, поки вогники спалахували і ледь не згасали.

Край столу сильно вдарив мене по спині, але я оговталася вчасно, щоб відхилитися, коли він кинувся до мене. З нерозбірливим гарчанням він ішов за мною, витягнувши руки.

Він був швидший і сильніший, ніж я очікувала, хоча незграбно хитався й наштовхувався на меблі на шляху. На мить він загнав мене в куток між жаровнею і столом, і я чула, як його дихання хрипіло в горлі, поки намагався схопити мене. Він скерував ліву руку до мого обличчя, і якби його сили й рефлекси були такими, як раніше, удар убив би мене. Але я кинулася вбік, і його кулак лише ковзнув по моєму чолу, збив мене на підлогу, злегка оглушивши.

Я заповзла під стіл. Тягнучись до мене, він втратив рівновагу і впав на жаровню. Сяюче вугілля розсипалося по кам’яній підлозі кімнати. Він завив, коли коліно важко опустилося на розпечене вугілля. Я схопила подушку з ліжка і стала бити по тліючому гнізді іскор на покривалі, що частково впало на підлогу. Зайнята цим, я не помітила його наближення, поки міцний удар по голові не збив мене так, що я розпласталась.

Ліжко перекинулося, коли я спробувала підвестися, стиснувши його край. Я лежала, захищена ним, хвилину, намагаючись отямитися. Чула, як Джеймі шукає мене в напівтемряві, дихання хрипіло між незв’язними фразами лайки ґельською. Раптом він помітив мене й перестрибнув ліжко, очі були наче божевільні в тьмяному світлі.

Важко описати, що сталося далі, бо все відбувалося багато разів, і вони перемішалися в моїй пам’яті. Здавалося, палаючі долоні Джеймі лише раз стиснули мою шию, але цей раз тривав вічність. Насправді це сталося десяток разів. Кожного разу я примудрялася розірвати хватку й відкинути його, знову відступити, ухиляючись і пригинаючись серед зламаних меблів. А він знову йшов на мене, гнів відтягував його від смерті, і він лаявся і схлипував, хитався і дико махав руками.

Без прикриття жаровні вугілля швидко згасло, і в кімнаті стало темно, наче в ямі, де ховалися демони. В останньому жеврінні світла я побачила, як він сів навпочіпки біля стіни, пеніс стирчав біля сплутаного волосся на животі, очі синіли на білому, як череп, обличчі. Вираз людини, готової вбити. Вікінг-берсерк. Як північні біси, що вистрибували зі своїх кораблів-дракарів у тумані древнього шотландського узбережжя, щоб вбивати, грабувати й спалювати. Чоловіки, які вбивали з останніх сил. Які скеровували ті сили на ґвалтування, щоб залишити своє буйне сім’я в животах завойованих жінок. Крихітна кадильниця не дарувала світло, а от нудотний запах опію забив мої легені. Хоча вугілля згасло, я бачила вогники в пітьмі — кольорові вогники плавали по краях мого зору.

Рухатися стало складніше, я наче крокувала по стегна у воді, поки мене переслідувала жахлива риба. Я високо підіймала коліна, бігла сповільнено, відчуваючи бризки води на обличчі.

Я відігнала видіння, зрозуміла, що обличчя й руки справді були вологими. Не від сліз, а від крові й поту жахливої істоти, з якою я боролася в пітьмі.

Піт. Я мала щось пам’ятати про піт, але не могла пригадати. Долоня стиснула мою руку вище ліктя, і я відсахнулася, липкий шар залишився на моїй шкірі.

Знову і знову навколо куща шовковиці мавпа ганялася за горностаєм. Але щось було неправильно, це горностай гнався за мною, горностай з гострими білими зубами, що прокололи моє передпліччя. Я вдарила, і зуби відпустили, але кігті… знову і знову навколо куща шовковиці…

Демон припер мене до стіни; я відчувала камінь за головою і під пальцями, які шукали, що можна стиснути, і тверде, як камінь, тіло щільно притиснулося до мого, кістяне коліно між моїх, камінь і кістка, між моїх… ніг, більше кам’яної твердості… ах. М’якість серед твердості життя, приємна прохолода в жарі, розрада серед горя…