Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 153)

— Ми влаштуємо хлопцеві помазання, — сказав він, низький голос бринів добротою. — Не лякайтеся.

Він розвернувся до ліжка, і я ошелешено подивилася на Ансельма в надії на пояснення.

— Таїнство соборування, — пояснив він, наблизившись, щоб його тихий голос не заважав монахам, що зібралися біля ліжка. — Останнє помазання.

— Останнє помазання! Це для тих, хто помирає!

— Шш. — Він відвів мене далі від ліжка. — Це правильно називати Єлеопомазанням або помазанням хворих, хоча насправді таке зазвичай проводять для тих, хто може от-от померти. — Ченці обережно повернули Джеймі на спину, влаштовуючи його так, щоб менше страждали його розірвані плечі.

— Таїнство виконує два завдання, — продовжив Ансельм, бурмочучи мені на вухо, поки тривали приготування. — Перше: воно задумане як таїнство зцілення; ми молимося, щоб до страждальця повернулося здоров’я, якщо цього для нього бажає Бог. Єлей, освячена олія, використовується як символ життя і зцілення.

— А друге завдання? — спитала я, вже знаючи відповідь.

Ансельм кивнув.

— Якщо Бог не хоче, щоб він очуняв, йому відпускають гріхи, і ми віддаємо його Богові, щоб його душа пішла у спокої. — Він помітив, як я обурено напружилася, і торкнувся моєї руки в застереженні.

— Це останній ритуал Церкви. Він має на це право, а ще може віднайти в цьому спокій.

Приготування завершилися. Джеймі лежав на спині, тканина надійно вкривала його пах, свічки запалили біля голови й стоп, і це неприємно нагадало мені свічки біля домовини. Абат Александер сів біля ліжка, а з ним монах, який тримав на таці дароносицю з кришкою, дві срібні пляшечки — зі святою водою і єлеєм, біла тканина висіла на його передпліччях. Ніби, трясця, він вино приніс, сердито подумала я. Вся процедура дратувала мене.

Ритуал проводили латиною, тихий антифонний спів звучав заспокійливо, хоча я не знала значення. Ансельм тихо шепотів мені пояснення деяких частин служби, інші були зрозумілими. Згодом абат покликав жестом Полідора, той ступив крок уперед, підніс до носа Джеймі маленьку пляшечку. Певно, вона містила нашатирний спирт чи ще якийсь стимулятор, бо він смикнувся й різко відвів голову, не розплющуючи очей.

— Чому вони намагаються розбудити його? — прошепотіла я.

— Якщо можливо, людина має бути при тямі, щоб погодитися з твердженням, що він шкодує, що грішив протягом життя. І, якщо він здатний це прийняти, абат дасть йому Святе Причастя.

Настоятель ніжно погладив щоку Джеймі, повернув його голову до пляшечки, тихо розмовляв з ним. Він перейшов з латини на шотландську мову їхньої родини, і його голос звучав ніжно.

— Джеймі! Хлопче! Це Алекс. Я з тобою. Тобі треба прокинутись ненадовго, на хвильку. Я дарую тобі відпущення гріхів, а потім Святе Причастя нашого Господа. Зроби ковточок, щоб ти зміг мені відповісти, коли треба.

Монах, на ім’я Полідор, тримав чашку біля губ Джеймі, обережно вливав воду по краплі, поки могли сприймати пересохлі горло і язик. Його очі були розплющені, повіки залишалися важкими від лихоманки, але погляд був достатньо усвідомленим.

Абат продовжив, ставив запитання англійською, але так тихо, що я ледь могла їх розчути. «Ви відрікаєтеся від сатани і його справ?», «Ви вірите у Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа?» і таке інше. На кожне Джеймі відповідав хриплим шепотом: «Так».

Отримавши причастя, Джеймі ліг і зітхнув, знову заплющивши очі. Я бачила його ребра, поки вигнута грудна клітка рухалася від його дихання. Він жахливо схуд від нудоти й лихоманки. Абат, беручи по черзі пляшечки святої води і єлею, малював хрест на його тілі, торкаючись єлеєм чола, губ, носа, вух і повік. Потім по черзі накреслив хрест освяченою олією в западині грудей над серцем, на кожній долоні Й вигині стопи. Підняв поранену долоню з неймовірною обережністю, легенько зачепив олією рану й поклав долоню на груди Джеймі, де вона лежала нижче яскравої плями шраму від ножа.

Помазання було швидким і безмірно лагідним, великий палець абата стрімко рухався, дотик був, наче пером.

Забобонна магія, казала раціональна частина мого мозку, але мене розчулила любов на обличчях ченців, поки вони молилися. Очі Джеймі знову були розплющені, але дуже спокійні, обличчя вперше з часу візиту в Лалліброх було мирне.

Церемонія завершилася короткою молитвою латиною. Поклавши долоню на голову Джеймі, абат сказав англійською:

— Господи, ми віддаємо у твої руки душу раба твого, Джеймса. Ми благаємо зцілити його, якщо на те Твоя воля, і зміцнити його душу, щоб він відчув благодать і знав Твій спокій вічно.

— Амінь, — відповіли інші ченці. І я з ними.

У темряві ночі пацієнт знову був лише наполовину притомний. Сили Джеймі танули, а ми могли лише будити й давати йому воду, яка підтримувала його живим. Його губи потріскалися, шкіра з них звисала клаптями, він уже не міг говорити, хоча ще розплющував скляні очі, коли його грубо трусили, не впізнавав нас; очі дивилися в одну точку, потім поволі заплющувалися, і він відвертав голову зі стогоном.

Я стояла біля ліжка й дивилася на нього: так втомилася після важкого дня, що відчувала лише тьмяний відчай. Брат Полідор ніжно торкнувся мене, витягуючи з туману.

— Ви вже нічого не можете для нього зробити, — сказав він, рішуче відводячи мене. — Вам треба відпочити.

— Але… — почала я і замовкла. Він правий, зрозуміла. Ми зробили все, що могли. Або лихоманка вщухне, або Джеймі помре. Навіть найсильніше тіло не могло витримувати руйнівний вплив високої температури довше двох днів, і в Джеймі залишилося мало сил, їх могло не вистачити на таку облогу.

— Я залишуся з ним, — сказав Полідор. — Ідіть у ліжко. Я викличу вас, якщо… — він не завершив речення, але лагідно підштовхнув мене в напрямку моєї кімнати.

Дорогою я зазирнула ненадовго до кабінету брата Амброза й дечим розжилася.

У ліжку довго лежала без сну, дивилася на балки стелі. Очі були сухі й розпечені, горло боліло, ніби в мене самої починалася гарячка. Може, це відповідь на мою молитву? Ми помремо разом?

Врешті-решт, я встала, взяла глечик і миску зі столика біля дверей, опустила важку глиняну миску на середину підлоги, наповнила її обережно, щоб вода піднялася над потовщеним обідком тремтливою бульбашкою. Розгорнувши мішечки із зіллям, висипала вміст до жаровні, де від листя ладану здіймався ароматний дим, а крихти камфори спалахували дрібними синіми язичками серед червоного сяйва вугільних паличок.

Я поставила свічку за водою, в якій вона відбивалася, сіла перед нею й почала викликати духа.

Кам’яний коридор був холодний і темний, через проміжки його освітлювали тьмяні й мерехтливі масляні лампи, що висіли під стелею. Моя тінь тягнулася перед ногами, коли я проходила під ними, подовжуючись, коли віддалялася, і врешті, зникала в темряві попереду.

Хоча було холодно, я йшла босоніж, на собі мала лише білу шорстку бавовняну нічну сорочку. Маленький згорток тепла рухався зі мною під одягом, але холод від каміння підіймався по ногах.

Я тихенько постукала і штовхнула важкі двері, не чекаючи на відповідь.

З Джеймі був брат Роджер, сидів біля ліжка, тримав намистини, нахиливши голову. Дерев’яна вервиця бренькнула, коли він підвів очі, але губи продовжували рухатися беззвучно кілька секунд, завершуючи молитву до Діви Марії, після чого привітав мене.

Він підійшов до мене й тихо заговорив, хоча було зрозуміло, що навіть якби кричав, нерухомого чоловіка в ліжку не потривожив би.

— Ніяких змін. Я налив свіжу воду в глечик. — Кілька крапель блищало на боках малого олов’яного чайника на жаровні, щойно наповненого.

Я кивнула й торкнулася вдячно його руки. Вона була, на диво, твердою і теплою після видінь минулої години, а ще якось наче втішала.

— Я хотіла б побути з ним на самоті, якщо можна.

— Звісно. Я піду до каплиці… або можу залишитися неподалік, якщо… — він замовк, вагаючись.

— Ні. — Я спробувала впевнено усміхнутися. — Йдіть до каплиці. А краще до ліжка. Я не можу заснути, тож залишуся тут до ранку. Якщо знадобиться допомога, я вас покличу.

Він ошелешено озирнувся на ліжко. Але було вже дуже пізно, чоловік був утомлений; під добрими карими очима залягли тіні.

Важкі двері скрипнули на петлях, і я залишилася наодинці з Джеймі. Самотня й перелякана, я мала купу сумнівів щодо того, що збиралася робити.

Стояла в ногах ліжка, роздивлялася мить Джеймі. Кімнату тьмяно осяювало мерехтіння жаровні й дві величезні свічки понад пів метра заввишки, що стояли на столику осторонь. Джеймі був без одягу, і тьмяне світло лише підкреслювало заглиблення, які залишила лихоманка. Різнокольоровий синець над ребрами нагадував грибок, що поширювався. Шкіра набувала зеленуватого кольору — спочатку трохи на краю щелепи, а потім цей відтінок почав розповзатися на обличчі й грудях: сила життя згасала. Я бачила це багато разів. Кілька разів бачила, як цей жахливий процес зупиняли й розвертали, і шкіра знову ставала рум’яною від крові, людина жила. Проте частіше… я енергійно стрепенулась і відвернулася.

Зі складок сорочки дістала й розклала на столику речі, які зібрала під час таємного візиту до темного кабінету брата Амброза: пляшечку нашатирного спирту, пучок сушеної лаванди, пучок валеріани, малу металеву кадильницю у формі розкритої квітки, дві гранули опію з солодким запахом, липкі від смоли. І ніж.