Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 152)
Він на мить замовк, а я не рухалася. Врешті, підняв очі з відчайдушною хоробрістю й дуже просто сказав:
— Я любитиму тебе, скільки живу, але не зможу більше бути твоїм чоловіком. І не буду для тебе чимось меншим. — На обличчі з’явилася гримаса. — Клер, я хочу тебе так сильно, що кістки в тілі тремтять, але, Боже поможи, я боюся торкатися тебе!
Я потягнулася до нього, але він зупинив мене неочікуваним помахом долоні, зігнувся, обличчя скривилося від внутрішньої боротьби, голос був задушений, він ледь дихав.
— Клер… благаю. Благаю, йди. Мене зараз знудить сильно, і я не хочу, щоб ти це бачила. Будь ласка.
Я чула благання в його голосі й знала, що не маю мучити його хоча б цим, тож підвелася й вперше у своєму професійному житті залишила хворого розбиратися самотужки, безпорадного й самотнього.
Геть заціпеніла я вийшла з кімнати й притулилася до білої кам’яної стіни коридору, охолоджуючи щоку, що палала, об холодний камінь, ігноруючи погляди Мертаґа і брата Вільяма. Боже поможи, сказав він. Боже поможи, я боюся торкатися тебе.
Я випросталася і стояла сама. Що ж, чому ні? Більше ніхто не зможе.
У годину, коли час сповільнюється, я стояла на колінах у проході каплиці Сен-Жиля. Там був Ансельм — плечі під рясою трималися прямо, — але більше нікого. Він не рухався, не озирався, і лише жива тиша каплиці обіймала мене.
Я залишалася мить на колінах, тягнулася до тихої темряви, не дозволяла розуму квапитися. Лише коли відчула, як серце сповільнилося до ритмів ночі, ковзнула на місце майже ззаду.
Сиділа напружено, не знаючи правил і ритуалів, літургійного етикету, що занурював ченців у глибини їхньої священної розмови.
Не знала, як почати. Врешті-решт, подумки сказала прямо: «Мені потрібна допомога. Благаю».
А потім дозволила тиші впасти навколо мене хвилями, огорнути мене, наче складками плаща, відігнати холод. Я чекала, як казав мені Ансельм, і хвилини спливали незліченно.
У дальній частині каплиці стояв малий столик, вкритий лляною скатертиною, де стояла чаша зі святою водою; а поруч лежала Біблія й дві-три інші духотворні праці, щоб користувалися служителі, для яких тиша була надто гучною, напевно.
Вона стала такою для мене. Я підвелася й взяла Біблію, принесла її до молитовного столика з собою. Навряд чи я була першою, хто звертався до ворожіння на книзі в мить нестями чи лиха. Світла свічок вистачало, щоб я могла читати, обережно гортаючи крихкі сторінки й примружуючись над рядками чіткого чорного шрифту.
— …і вдарив він їх набресками, і було їм дуже боляче. — Не сумніваюся, подумала я. І що за набрески? Ліпше пошукати в Книзі псалмів.
— А я черв’як, а не чоловік… Я розлитий, немов та вода, і всі кості мої поділились, стало серце моє, немов віск, розтопилось в моєму нутрі46. — Ну, так, грамотний діагноз, подумала нетерпляче я. Але де якісь ліки?
— А Ти, Господи, не віддаляйся. Допомого моя, поспіши ж мені на оборону! Від меча збережи мою душу, а життя від пащі пса. — Гм.
Я звернулася до Книги Йова, яку любив Джеймі. Якщо десь і можна було знайти корисну пораду…
— Боліє він тільки тоді, коли тіло на ньому, коли в ньому душа тужить. — Мм, так, подумала я і перегорнула сторінку.
— І карається хворістю він на постелі своїй, а в костях його міцний біль… Гине тіло його, аж не видно його; і вистають його кості, що перше не видні були. — В яблучко, подумала я. Що далі?
— І до гробу життя його зближується, а життя його до померлих іде. — Не дуже добре, але наступна частина трохи підбадьорювала. — Якщо ж Янгол-заступник при нім, один з тисячі, щоб представити людині її правоту, то Він буде йому милосердний і скаже: Звільни ти його, щоб до гробу не йшов він, Я викуп знайшов. Тоді відмолодиться тіло його: поверне до днів його юності. — То як тоді викупити душу людини, врятувати життя від пащі пса?
Я загорнула книгу й заплющила очі. Слова змішувалися, ставали нечіткими від моєї квапливості. Мене охопила неймовірна скорбота, коли я промовила ім’я Джеймі. Але знайшла трохи спокою, напруга вщухала, коли промовляла знову й знову: «В руки твої, Господи, віддаю дух раба твого Джеймса».
Виникла думка, що Джеймі, може, ліпше було б померти. Він казав, що хотів померти. Я була переконана, що якби залишила його, як він бажав, він незабаром помер би — від наслідків катувань і нудоти, або повішений, або в якійсь сутичці. І я не сумнівалася, що він теж це знав. Чи мала я його послухатися? Ще чого, сказала я собі. Ще чого, сказала я люто золотому сонцю на вівтарі й знову розгорнула книгу.
Навіть не одразу усвідомила, що моє звернення більше не було монологом. Насправді я зрозуміла це, лише коли збагнула, що відшукала відповідь на питання, якого, наскільки пам’ятаю, не ставила. У трансі безсоння в мене щось спитали, не знаю що, і я відповіла без вагань:
— Так, згодна.
Я раптом припинила розмірковувати, слухала дзвінку тишу. А потім повторила обережніше, ледь чутно:
— Так. Згодна.
Згадалося мимохіть: «Умови гріха такі: по-перше, щоб вчинок був неправильним, а по-друге, що ви даєте на нього цілковиту згоду…». «Ця друга умова є передумовою для того, щоб відбулася благодать», — пролунало відлуння тихого голосу Ансельма.
Виникло відчуття, не раптове, але досконале, наче мені дали потримати в руках маленьку невидиму річ. Дорогоцінну, як опал, гладеньку, як нефрит, важку, як камінь з річки, більш крихку, ніж пташине яйце. Безмежно нерухому, живу, як корінь Сотворіння. Не подарунок, а довіру. її треба посилено плекати, ніжно оберігати. Слова лунали самі й зникали в тінях склепінчастого даху.
Тоді я вклонилася Йому й залишила каплицю, не сумніваючись, що у вічності миті, коли час зупиняється, я отримала відповідь, хоча й не знала, яку саме. Знала лише, що тримаю людську душу, і не могла зрозуміти, свою чи ще чиюсь.
Коли прокинулась уранці з нормальним ходом часу й побачила над собою мирянина, який сказав, що Джеймі палає від лихоманки, це не здалося мені відповіддю на молитву.
— Давно з ним це? — спитала я, торкнулася досвідченою рукою чола й спини, пахви й паху. Ані сліду поту, що проганяв би жар; лише суха й натягнута розпечена шкіра, що обпікала долоню. Він не спав, але був млявий, повіки обважніли. Джерело лихоманки було зрозуміле. Розбита права долоня набрякла, бинти забруднила рідина з гидким запахом. Зловісні червоні смуги виднілися на зап’ястку. Зараження крові, подумала я. Брудне зараження, що гноїлося, отруювало кров і загрожувало життю.
— Я виявив, що він такий, коли зазирнув до нього після утрені, — відповів служитель, який привів мене. — Я дав йому води, але після світанку його стало нудити.
— Треба було одразу привести мене, — сказала я. — Та вже нічого не вдієш. Принесіть мені окріп, листя малини, а ще покличте брата Полідора, і все це якомога швидше. — Він пішов, запевнивши, що хтось іще принесе мені сніданок, але я відмахнулася від таких зручностей і взяла олов’яний глечик з водою.
Коли прибув брат Полідор, я спробувала влити в Джеймі воду, та він її одразу виблював, тож я нанесла її зовні: намочила простирадла й огорнула ними охляп гарячу шкіру.
Водночас занурила заражену долоню в гарячу воду, мало не в окріп, таку гарячу, що ледь не обпікала шкіру. Без сульфаніламідних препаратів або антибіотиків жар був єдиним захистом від бактеріальної інфекції. Тіло пацієнта намагалося відшукати цей жар лихоманкою, але сама лихоманка становила серйозну небезпеку, бо шкодила м’язам і клітинам мозку. Тож треба було додати жару на потрібне місце, щоб побороти зараження, тримаючи решту тіла в достатній прохолоді, щоб запобігти шкоді, і давати достатньо води, щоб підтримати нормальні функції тіла. Клята процедура з трьох рівнів, втомлено подумала я.
Ані душевний стан Джеймі, ані його фізичний дискомфорт уже не мали значення. Це була пряма боротьба за життя, поки зараження й лихоманка не зникнуть; лише це було важливо.
На другий день у нього почалися галюцинації. Ми прив’язали його до ліжка м’якими ганчірками, щоб завадити йому впасти на підлогу. Врешті-решт, відчайдушно намагаючись збити жар, я відправила одного з мирян надвір, щоб він приніс кошик снігу, яким ми обклали Джеймі. Це викликало сильний напад тремтіння, після чого він лишився виснажений, але температура ненадовго знизилася.
На жаль, процедуру треба було повторювати щогодини. Ввечері кімната нагадувала болото з калюжами талого снігу на підлозі, купи мокрих простирадл нагадували пагорби між ними, а від жаровні в кутку здіймалася пара, як болотний газ. Ми з братом Полідором теж були мокрі від поту, замерзлі від снігу й ледь не падали від утоми, хоча нам допомагали Ансельм і миряни. Ми спробували такі жарознижувальні засоби, як ехінацея, жовтокорінь, котовник і гісоп, але марно. Чай з кори верби міг допомогти, бо містив саліцилову кислоту, але його не можна було вживати у великій кількості.
В один з дедалі більш рідкісних періодів ясного розуму Джеймі попросив мене дати йому померти. Я відповіла коротко, як і минулої ночі: «Ще чого», — і продовжила те, що робила.
Сонце сіло, і з коридору почулися кроки чоловіків. Двері відчинилися, і абат, дядько Джеймі Алекс, увійшов разом з братом Ансельмом і трьома іншими монахами, один ніс скриньку з кедра. Абат підійшов до мене й швидко накреслив хрест, а потім взяв мене заруку.