Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 151)

— Так, — мляво сказав він, не дивлячись на мене, — так, певно, мушу. Я мав вчинити так раніше… але боягузливо сподівався, що це не обов’язково. — Голос був гіркий; він не підіймав голови, зімкнув долоні в замок біля колін, але не щільно. — Не звик вважати себе боягузом, але я таки боягуз. Я мав змусити Рендалла вбити мене, але не зробив цього. Я не мав приводу жити, але мені не вистачило сміливості померти. — Він понизив голос і заговорив так тихо, що я його ледь чула. — І я знав, що маю побачити тебе востаннє… щоб сказати… але… Клер, кохана… о, кохана.

Він підняв подушку з ліжка й притиснув до себе, наче задля захисту, замінив цим те, що не міг дозволити мені втішити його. Він опустив на неї чоло на мить, шукав сили.

— Коли ти залишила мене у Вентворті, Клер, — тихо мовив він, не підіймаючи голови, — я слухав, як твої кроки віддаляються, і сказав собі: «Я думатиму тепер про неї». Я згадуватиму її, відчуття її шкіри, запах її волосся і доторк її губ до моїх. Я думатиму про неї, поки ті двері не відчиняться знову. І думатиму про неї завтра, коли стоятиму на шибениці, щоб мати сміливість наприкінці. А з того часу, коли двері відчиняться, і до миті, коли я піду звідси помирати, — великі долоні напружилися на мить і розслабилися, — я не думатиму взагалі, — тихо завершив він.

У невеликій кімнаті в підземеллі він заплющив очі, сидів і чекав. Біль був не такий сильний, поки сидів нерухомо, але знав, що скоро стане гірше. Боячись болю, він все ж часто стикався з ним. Джеймі знав його і свою реакцію на нього достатньо добре, щоб готуватися терпіти, сподіваючись, що йому не надто скоро забракне сил. Перспектива ґвалтування вже теж викликала лише невелику огиду. Відчай у чомусь був знеболювальним.

У кімнаті не було вікна, щоб стежити за часом. Його привели в підземелля майже ввечері, але він не довіряв своєму відчуттю часу. Скільки годин до світанку? Шість, вісім, десять? До кінця всього. Він подумав з похмурим гумором, що Рендалл хоча б допоміг йому радіти смерті.

Коли двері відчинилися, він підвів очі, очікуючи на… що? Там був лише чоловік, стрункий і вродливий, трохи скуйовджений, лляна

сорочка була розірвана, а волосся стирчало. Він притулився до одвірка й спостерігав за ним.

За мить Рендалл мовчки перетнув кімнату і став поруч. Він коротко поклав долоню на шию Джеймі, потім нахилився і вивільнив прибиту долоню, смикнувши за цвях, від чого Джеймі ледь не знепритомнів. Перед ним поставили склянку бренді, рішуча рука підняла його голову й допомогла випити.

— Тоді він підняв моє обличчя між своїми долонями і злизнув краплі бренді з моїх губ. Я хотів відсахнутися, але дав слово, тож сидів і не рухався.

Рендалл тримав голову Джеймі, вдивлявся в його очі, а потім відпустив і сів на стіл поруч із ним.

— Він сидів там деякий час, нічого не казав, лише помахував ногою. Я не знав, чого він хоче, та й не було сил здогадуватися. Я втомився, мене трохи нудило від болю в долоні. Тож згодом я опустив голову на руки й відвернув обличчя. — Він тяжко зітхнув.

— За мить я відчув долоню на своїй голові, але не ворушився. Він почав гладити моє волосся, ніжно, знову й знову. Звуків не було, лише його хрипле дихання і потріскування вогню в жаровні. І я… певно, на якусь мить заснув.

Коли він прокинувся, Рендалл стояв перед ним.

— Почуваєшся краще? — спитав далеким ввічливим тоном.

Джеймі кивнув без слів і встав. Рендалл роздягнув його, намагаючись не зачіпати поранену долоню, і відвів до ліжка.

— Я обіцяв не боротися, але не збирався допомагати, тож стояв, наче зроблений з дерева. Подумав, що дозволю йому робити все, що він хоче, але не братиму участі, триматимусь на відстані від нього бодай подумки.

Рендалл тоді усміхнувся і стиснув праву долоню Джеймі достатньо сильно, щоб змусити його впасти на ліжко, в голові наморочилося, його нудило від раптового гострого болю. Тоді Рендалл встав навколішки перед ним і за кілька руйнівних хвилин показав, що відстань була ілюзією.

— Коли встав, він взяв ножа й провів ним по моїх грудях, від краю до краю. Поріз був неглибокий, але трохи крові витекло. Він спостерігав мить за моїм обличчям, потім витягнув палець і вмочив його у кров. — Голос Джеймі став нерівним, затинався й іноді зривався. — Він злизав мою кров зі свого пальця маленькими рухами язика, наче кіт, що вмивається. Тоді усміхнувся по-доброму, нахилив голову до моїх грудей. Я не був зв’язаний, але не міг поворухнутися. Я лише… сидів там, поки він язиком… Було майже не боляче, але відчувалося дуже дивно. Згодом він підвівся й витерся рушником.

Я стежила за долонею Джеймі. Він відвернув обличчя, тож рука найкраще виражала його почуття. Вона судорожно стиснула край ліжка, поки він продовжував.

— Він… він сказав мені, що… я смачний. Поріз уже майже не кровив, але він узяв рушника й потер ним мої груди так, щоб рана знову відкрилася. — Кісточки стиснутої долоні були ніби геть без крові. — Тоді він розстібнув штани й наніс на себе свіжу кров, сказав, що тепер моя черга.

Після цього Рендалл тримав його голову, допомагав, поки його нудило, ніжно витер його обличчя вологою ганчіркою й дав бренді, щоб очистити рот від гидоти. І так, то жорстокий, то ніжний, він потроху, використовуючи біль як зброю, зруйнував усі бар’єри в його розумі й тілі.

Я хотіла зупинити Джеймі, сказати, що йому не потрібно продовжувати, але прикусила губу, щоб не заговорити, і зчепила долоні, щоб не торкатися його.

Він розповів мені решту: повільні й розважливі удари батогом, що чергувалися з цілунками. Шокуючий біль опіків, які мали відтягнути його від краю непритомності, якої так відчайдушно бажав, щоб він далі страждав. Джеймі розповів мені все, іноді вагаючись, іноді зі сльозами, я не могла винести все це, але слухала його мовчки, як сповідник. Він кинув швидко погляд на мене й відвів очі.

— Я міг витерпіти біль, навіть сильний. Я розумів, що мене… використають, тож думав, що зможу витерпіти й це. Але я не зміг… Я… він…

Я люто вп’ялася нігтями в долоні, щоб мовчати. Він якийсь час тремтів без звука, потім його голос залунав знову, напружений, але відчайдушно рівний.

— Він не просто шкодив мені чи використав мене. Він займався зі мною коханням, Клер. Він завдавав мені болю — сильного болю, але для нього це було актом кохання. І він змусив мене відповісти йому — клятий біс! Він змусив мене збудитися!

Він стиснув кулак і вдарив ним по ліжку з безсилою люттю, від чого воно затремтіло.

— У… перший раз він був дуже обережний зі мною. Використав олію, не поспішав, натирав всього мене… ніжно торкався мене всюди. Я збудився від його дотиків, не міг нічого вдіяти, як не міг зупинити кров, що текла там, де він мене порізав. — Голос Джеймі був втомлений і повний розпачу. Він замовк і подивився уважно на мене вперше з моєї появи.

— Клер, я не хотів думати про тебе. Я не міг витерпіти, що я там, оголений… і так…. і згадувати, як я любив тебе. Це було блюзнірством. Я хотів стерти тебе з розуму, лише… існувати так довго, скільки мушу. Але він цього не дозволив. — На його щоках блищала волога, хоч він і не плакав зараз.

— Він говорив. Весь час говорив до мене. То погрожував, то загравав, але часто говорив і про тебе.

— Про мене? — я так довго не використовувала голос, що він вилетів з мого напруженого горла, як хрип. Він кивнув, знову дивлячись на подушку.

— Так. Він жахливо тобі заздрив, знаєш?

— Ні. Я цього не знала.

Він знову кивнув.

— О, так. Він питав — поки торкався мене — питав: «Вона робить так з тобою? Твоя жінка може так тебе збудити?», — його голос тремтів. — Я не відповідав йому… не міг. А потім питав, що, на мою думку, відчула б ти, побачивши мене… побачивши мене… — він з силою прикусив губу, не одразу зміг продовжувати.

— Він трохи завдавав болю, потім зупинявся й кохав мене, поки я не збуджувався… а потім шкодив мені сильніше і брав під час цього. І весь час він говорив про тебе, щоб ти була в мене перед очима. Я боровся, подумки… намагався замкнутися від нього, тримати розум окремо від тіла, але біль проривав знову й знову всі бар’єри, які я міг звести. Я намагався, Клер… Боже, я так сильно намагався, але…

Він опустив голову на долоні, пальці вп’ялися у скроні. Він різко промовив:

— Я знаю, чому повісився юний Алекс Макґреґор. Я зробив би так само, якби не знав, що це смертний гріх. Він зіпсував мені життя, але не вплине на мене на небі.

Мить тиші, він намагався опанувати себе. Я помітила автоматично, що подушка на його колінах була в плямах вологи, хотіла встати й поміняти її за нього. Він повільно захитав головою, все ще дивився на свої ноги.

— Тепер… це все для мене пов’язано. Я не можу думати про тебе, Клер, навіть про поцілунок чи дотик рукою, бо відчуваю, як повертаються страх, біль і нудота. Я лежу тут і відчуваю, як помираю без твого доторку, але коли ти торкаєшся мене, здається, що мене знудить від сорому й ненависті до себе. Я навіть не можу тепер дивитися на тебе без… — його чоло лежало на кулаках, кісточки з силою встромилися в очниці. Сухожилля його шиї випнулися від напруги, голос прозвучав приглушено.

— Клер, я хочу, щоб ти залишила мене. Повернись до ЦІотландії, до Крейґ-на-Дун. Повернись до свого місця, до свого… чоловіка. Мертаґ безпечно відведе тебе, я розповів йому.