Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 150)
Він нахилив голову над сторінкою. Після хвилини безпорадних спостережень я послухалася й пішла.
Я все сильніше переймалася через стан Джеймі. Нудота затрималася, він майже нічого не їв, а те, що з’їдав, не часто залишалося в ньому. Також сильніше зблід, став млявим, його нічого не цікавило. Багато спав удень, бо мало спав уночі. Та які б жахи не приходили до нього уві сні, він не дозволяв мені спати в його кімнаті, щоб його потреба в неспанні не шкодила моєму відпочинку.
Не бажаючи нависати над ним, навіть якби він дозволив, я проводила багато часу в саду трав чи сараї, де їх сушили, з Братом Амброзом або бездіяльно блукала землями абатства за розмовами з отцем Ансельмом. Він скористався нагодою і м’яко наставляв, намагався навчити мене основам католицизму, хоча я знову й знову запевняла його у своєму агностицизмі.
— Ма шері45, — нарешті сказав він, — пам’ятаєте умови, необхідні для скоєння гріха, про які я розповідав учора?
Проблем із пам’яттю в мене не було, хай би якими були мої моральні недоліки.
— По-перше, щоб вчинок був неправильним, а по-друге, що ви даєте на нього цілковиту згоду, — повторила я.
— Даєте на нього цілковиту згоду, — повторив він. — І ця друга умова, ма шері, є передумовою для того, щоб відбулася благодать.
Ми притулялися до огорожі свинарника абатства, спостерігали, як кілька великих коричневих свиней тулилися одна до одної у світлі тьмяного зимового сонця. Він повернув голову, поклав обличчя на передпліччя, схрещені на огорожі.
— Але я не можу, — сперечалась я. — Благодать або є, або її немає. Тобто, — я завагалася, не хотіла здатися грубою, — для вас річ на вівтарі в каплиці — Бог. Для мене — це шматочок хліба, хай би яким гарним було його вмістище.
Він терпляче зітхнув і випростався, розминаючи спину.
— Я помітив на шляху до своєї нічної варти, що ваш чоловік погано спить, — сказав він. — А отже, не спите й ви. А коли так, я запрошую вас піти зі мною вночі. Побути годину зі мною у каплиці.
Я подивилася на нього суворо.
— Навіщо?
Він знизав плечима.
— Чому б ні?
Прокидатися задля зустрічі з Ансельмом не було потреби, бо я й не спала. Як і Джеймі. Коли визирала в коридор, щоразу бачила мерехтіння свічки з прочинених дверей його кімнати й чула шарудіння сторінок і періодичне кректання від дискомфорту, коли змінював положення.
Тож коли стукіт у двері повідомив про прибуття Ансельма, я була готова.
Монастир був тихий, така тиша могла панувати лише у великих будівлях вночі. Швидкий пульс денної діяльності вщух, проте серце все ще билося, повільніше й тихіше, але не зупинялося. Завжди хтось не спав, рухався тихо коридорами, стежив і підтримував життя. І тепер була моя черга приєднатися до спостереження.
У каплиці було темно, палала лише червона лампада й кілька білих свічок, поставлених з молитвою, вогники підіймалися прямо в нерухомому повітрі перед святинями в тіні.
Я пройшла за Ансельмом коротким центральним проходом, стала на коліно і вклонилася, як він. Худа фігура брата Бартолома сиділа на колінах попереду, нахиливши голову. Він не озирнувся на тихий шум нашої появи — не рухався, нахилений у поклонінні.
Саме Причастя було майже затьмарене величчю його вмістища. Величезна дароносиця, схожа на золоте сонце з промінням сантиметрів тридцять завдовжки, стояла на вівтарі, оберігаючи скромний шматочок хліба в центрі.
Почуваючись ніяково, я сіла туди, куди вказав Ансельм, перед вівтарем. Сидіння, на яких були вирізані янголи, квіти й демони, складалися до дерев’яних спинок, що полегшувало рух між ними. Я почула тихий скрип сидіння, що опустилося позаду мене, коли Ансельм знайшов своє місце.
— І що я маю робити? — спитала в нього, приглушивши голос у повазі перед ніччю й тишею, коли ми наближалися до вівтаря.
— Нічого, ма шері, — просто відповів він. — Лише бути.
І я сиділа, слухаючи власне дихання й крихітні звуки тихого місця, ледь помітні, вони зазвичай ховалися за іншими звуками. Осідання каменю, скрип дерева. Шипіння крихітних вогників, що не згасали. Тихий цокіт якоїсь малої істоти, що потрапила зі своєї нори у величний дім.
Місце було мирне, тут Ансельм не брехав. Хоча я втомилася й переймалася за Джеймі, відчула, що поволі розслабляюся, напруга розуму м’яко розмотується, наче випрямляється годинникова пружина.
Дивно, я не відчувала сонливості, хоча час був пізній, а останні кілька днів і тижнів були дуже напружені.
Втім, подумала я, що таке дні й тижні порівняно з вічністю? І таким усе було для Ансельма й Бартолома, для Амброза і всіх ченців, аж до грізного абата Александера.
Така думка чимось втішала. Якщо час світу нескінченний, то події якоїсь конкретної миті не такі важливі. Напевно, так хтось міг трохи відсторонитися, пошукати перепочинку в думках про нескінченне буття — якою б не була його природа.
Червона лампада палала рівно, виблискувала на гладкому золоті. Вогники білих свічок перед статуями святого Жиля й Богородиці мерехтіли й іноді здіймалися, коли в палаючих ґнотах траплявся ґандж, бризкав віск чи волога. Але червона лампа горіла спокійно, її світло не мерехтіло.
І якщо існує вічність чи навіть думка про неї, то може, Ансельм правий: можливе все. І вся любов? Я задумалася. Я люблю Френка, все ще люблю. І люблю Джеймі — більше за своє життя. Але, обмежена часом і плоттю, я не можу втримати обох. Може, далі? Чи існує місце, де немає часу, де він зупиняється? Ансельм думає, що так. Місце, де можливе все. І ніщо не потрібне.
Чи є там любов? Чи можлива любов за межами плоті й часу? І чи потрібна така любов?
Голос моїх думок нагадував голос дядька Ламба. Мого родича, єдиного, хто уособлював для мене малої любов. Чоловік, який ніколи не говорив зі мною про любов, — та й яка була в тому потреба, адже я знала, що він любить мене, як знала, що живу. Бо, коли є любов, слова не обов’язкові. Вона в усьому. Вона не вмирає. І цього достатньо.
Час минав, а я й не помічала, і раптова поява Ансельма налякала мене: зайшов крізь невеликі двері біля вівтаря. Хіба він не сидів позаду мене? Я озирнулася й помітила одного з молодих ченців, імені якого не знала. Він прихилив коліно одразу біля входу. Ансельм низько вклонився перед вівтарем, потім кивком указав мені на двері.
— Ви виходили? — запитала, коли ми вийшли з каплиці. — А я була певна, що ви не маєте залишати, гм, Причастя на самоті?
Він безтурботно усміхнувся.
— Я й не залишив, ма шері. Адже там були ви.
Я стримала бажання сказати, що брати мене до уваги навряд чи можна. Напевно, не існує когось, хто офіційно має бути тут присутній. Треба лише бути людиною, а я нею все ще залишалася, хоча іноді майже не відчувала себе такою.
Свічка Джеймі ще палала, коли я пройшла повз його двері, і чулося шарудіння сторінок. Зупинилася б, але Ансельм крокував далі, щоб довести мене до дверей моєї кімнати. Там я зупинилася, щоб побажати йому доброї ночі й подякувати за візит до каплиці.
— А це… заспокоює, — промовила, відшукавши правильне слово.
Він кивнув, дивлячись на мене.
— Так, мадам. Саме так. — Я вже обернулася, щоб піти, а він мовив: — Я казав, що Святе Причастя не було на самоті, бо там були ви. А як щодо вас, ма шері? Ви були самі?
Я завмерла й дивилася на нього мить, а потім відповіла:
— Ні, не була.
39
Викупити людську душу
Вранці я пішла, як зазвичай, перевірити Джеймі, сподіваючись, що він зміг поснідати. Неподалік від його кімнати Мертаґ вислизнув з ніші в стіні, загороджуючи мій шлях.
— Що таке? — різко спитала я. — Щось сталося?
Серце прискорено забилося, а долоні раптом спітніли. Моя паніка мала бути помітною, бо Мертаґ захитав головою, щоб заспокоїти.
— Ні, з ним усе добре, — він знизав плечима, — принаймні не гірше, ніж було.
Він розвернув мене, взявши рукою під лікоть, і повів назад коридором. Я зі спалахом шоку подумала, що це вперше Мертаґ навмисне торкався мене; його долоня на моїй руці була легкою і сильною, як крило пелікана.
— То що з ним? — спитала я.
Зморшкувате обличчя чоловічка не виказувало емоцій, як зазвичай, але повіки смикнулися в кутиках.
— Він поки не хоче тебе бачити, — сказав він.
Я завмерла й висмикнула руку з його хватки.
— Чому ні? — вимагала відповіді я.
Мертаґ вагався, ніби обережно добирав слова.
— Ну, просто… він вирішив, що тобі ліпше залишити його тут і повернутися до Шотландії. Він…
Решта його слів загубилася, бо я грубо відштовхнула його зі шляху.
Важкі двері зачинилися з тихим стукотом позаду мене. Джеймі дрімав. Він був без ковдри, одягнений лише в коротку мантію послушника; жаровня з вугіллям у кутку робила кімнату приємно теплою, але з димом.
Він сильно смикнувся, коли я торкнулася його. Очі, ще тьмяні зі сну, глибоко позападали, на обличчі ніби залишилися сліди снів. Я охопила його долоню своїми руками, але він висмикнув її. Майже з відчаєм він заплющив очі й зарився обличчям у подушку.
Намагаючись приховати тривогу, я тихо підсунула стілець і сіла біля його голови.
— Я не торкатимусь тебе, — промовила я, — але ти мусиш зі мною поговорити.
Чекати довелося кілька хвилин: він лежав і не ворушився, піднявши у захисті плечі. Врешті-решт, зітхнув і сів, рухаючись повільно і з болем, звісив ноги з краю ліжка.