Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 149)
Деякі полиці виглядали так, як я звикла: книжки там стояли в ряд. На інших книги лежали, щоб захистити старовинні обкладинки. Була навіть одна шафа зі скляними дверцятами, де зберігалися сувої пергаменту. Загалом бібліотека викликала відчуття стриманої радості, ніби всі заповітні томи співали беззвучно у своїх палітурках. Я залишила бібліотеку, відчуваючи спокій, і повільно крокувала головним подвір’ям з отцем Ансельмом.
Я знову спробувала подякувати йому за допомогу минулої ночі, але він лише знизав плечима.
— Не переймайтеся через це. Сподіваюся, сьогодні вашому чоловікові краще?
— Я теж. — Не бажаючи затримуватися на цій темі, спитала: — А що таке вічне поклоніння? Ви казали, що збиралися це робити минулої ночі.
— Хіба ви не католичка? — здивовано запитав він. — А, забув, ви ж англійка. Звісно, ви маєте бути протестанткою.
— Не впевнена, що мене можна до когось віднести в питанні віри, — сказала я. — Але принаймні формально я, напевно, католичка.
— Формально? — гладкі брови здивовано підстрибнули.
Я завагалася, намагаючись бути обережною після свого досвіду з отцем Бейном, але цей чоловік навряд чи почав би тицяти хрестом мені в обличчя.
— Ну, — промовила, нахилившись і висмикнувши невеликий будяк між каменями бруківки, — мене охрестили католичкою. Але батьки померли, коли мені було п’ять років, і я жила з дядьком. Дядько Ламберт був… — я замовкла, згадавши ненаситний апетит дядька Ламберта до знань, а ще його веселий і неупереджений цинізм. Дядечко вважав усі релігії лише позначками, за якими можна було розподіляти культуру. — Ну, він був усім і нічим, певно, в питанні віри, — вирішила я. — Знав усі, не вірив у жодну. Тож мене не навчали релігії. І мій… перший чоловік був католиком, але, боюся, не дуже уважним. Тож насправді я, певно, язичниця.
Я боязко дивилася на нього, але він не був ошелешений цим зізнанням, а лише тепло розсміявся.
— Всім і нічим, — сказав він, смакуючи фразу. — Мені це подобається. Та щодо вас, боюся, це не так. Ставши членом Церкви Матері Божої, ви навіки відмічені як її дитина. Хоча ви мало знаєте про свою віру, ви така ж католичка, як наш Святий Папа. — Він кинув погляд на небо. Було хмарно, але листя кущів вільхи біля церкви висіло нерухомо.
— Вітер вщух. Я збирався на прогулянку, щоб очистити розум на свіжому повітрі. Чому б вам не піти зі мною? Вам потрібні повітря й рух, і я можу зробити прогулянку корисною духовно, розповівши вам про ритуал Вічного поклоніння під час неї.
— Трьох зайців одним пострілом, еге ж? — сухо сказала я. Але можливість бути на повітрі, навіть без світла, була спокусливою, і я пішла без заперечень.
Кинувши погляд на фігуру всередині, що нахилила голову в молитві, Ансельм повів мене повз тиху темряву входу до каплиці й крізь арки до краю саду.
Коли вже не міг потривожити ченців у каплиці, він сказав:
— Усе дуже просто. Пам’ятаєте Біблію й історію Гетсиманського саду, де Господь вичікував години перед судом і розп’яттям, а його друзі, які мали робити це з ним, усі швидко заснули?
— О, — промовила я, одразу все зрозумівши. — І він сказав: «Не зміг і години зі мною попильнувати?». То це ви й робите — пильнуєте з ним цю годину — щоб компенсувати це.
Мені сподобалася ця думка, і темрява каплиці раптом здалася наповненою й затишною.
— Так, мадам, — погодився він. — Дуже просто. Ми робимо це по черзі, і Святе Причастя тут на вівтарі ніколи не залишається самотнім.
— Хіба не складно не заснути? — поцікавилась я. — Чи ви завжди пильнуєте вночі?
Він кивнув, легкий вітерець підняв шовковисте каштанове волосся. Ділянку його гуменця44 треба було поголити: коротка щетина волосся вкривала її, наче мох.
— Кожен спостерігач обирає найкращий для себе час. Для мене це друга ночі. — Він кинув на мене погляд, вагаючись, наче міркував, як я сприйму його слова.
— Для мене в ту мить… — він на секунду замовк. — Час ніби зупиняється. Всі рідини в тілі, вся кров, жовч і пари, з яких складається людина, — в ту мить ніби працюють в ідеальній гармонії.
Він усміхнувся. Його зуби були кривуваті — єдиний ґандж в ідеальному загалом вигляді.
— Або вони всі наче зупиняються. Я часто міркував, чи не схожа ця мить на народження чи смерть. Я знаю, що цей час відрізняється для кожного чоловіка… чи жінки, напевно, — додав він, ввічливо кивнувши мені.
— Але тоді, в цю дрібку часу, все здається можливим. Можна дивитися на обмеження власного життя й бачити, що вони — ніщо. В ту мить, коли час зупиняється, ти наче знаєш, що можеш взятися за будь-яку авантюру, завершити її і повернутися до себе, зрозуміти, що світ не змінився, а все залишилось таким, яким ти Його залишив мить тому. І це наче… — він завагався, обережно добираючи слова. — Наче розуміння, що все можливе, і раптом нічого не потрібно.
— Але… що саме ви робите? — спитала я. — Е-е, ви молитеся?
— Я? Ну, — повільно сказав він, — я сиджу й дивлюся на Нього. — Широка усмішка розтягнула витончені губи. — А Він дивиться на мене.
Коли я повернулася до кімнати, Джеймі сидів. Спираючись на моє плече, він коротко пройшовся туди-сюди коридором, але від зусиль зблід і спітнів, тож ліг без суперечок, коли я відгорнула для нього ковдру.
Я запропонувала йому трохи бульйону й молока, але він втомлено захитав головою.
— Немає апетиту, Сассенах. Якщо я щось з’їм, гадаю, мене знову знудить.
Я не тиснула, а мовчки винесла бульйон.
За вечерею я була наполегливішою, змогла переконати його спробувати кілька ложок супу. Він примудрився трохи проковтнути, але не втримав це в собі.
— Вибач, Сассенах, — сказав він після цього. — Я огидний.
— Не важливо, Джеймі, і ти не огидний. — Я опустила миску за дверима й сіла поруч із ним, прибираючи долонею сплутане волосся з його чола. — Не переймайся. Просто твій шлунок все ще подразнений після морської хвороби. Певно, я поквапилася, нагодувавши тебе. Нехай тіло відпочиває й загоюється.
Він заплющив очі, зітхнувши під моєю долонею.
— Зі мною все буде добре, — сказав він без ентузіазму. — Чим ти займалася сьогодні, Сассенах?
Він явно був неспокійний, не міг зручно лягти, але трохи розслабився, поки я розповідала йому про пригоди дня: бібліотека, каплиця, прес для винограду й насамкінець сад із травами, де я нарешті зустріла славнозвісного брата Амброза.
— Він неймовірний, — натхненно розповідала я. — О, я забула, що ти його вже бачив.
Брат Амброз був високий — навіть вищий за Джеймі — і блідий, наче мрець, із довгим обвислим обличчям басет-гаунда. І в нього було десять довгих худих пальців, кожен з яких міг зачарувати рослини.
— Схоже, він може виростити що завгодно, — сказала я. — Там у нього ростуть усі звичні трави, а ще є теплиця, така крихітна, що він не може стояти прямо всередині, де можна знайти те, що росте в іншу пору, або те, що не має зростати в цій частині світу або просто не має зростати. А ще привозні прянощі й ліки.
На цьому я згадала минулу ніч і визирнула у вікно. Зимові сутінки наставали рано, і зовні вже було дуже темно, ліхтарі ченців, що чистили стайні й працювали зовні, хиталися, поки вони проходили повз.
— Вже темніє. Гадаєш, ти зможеш поспати сам? Брат Амброз має ліки, що можуть допомогти.
Під очима були темні плями від утоми, але він захитав головою.
— Ні, Сассенах. Я нічого не хочу. Якщо я засну… ні, я ліпше читатиму. — Ансельм приніс йому кілька філософських й історичних праць з бібліотеки, і він простягнув руку до примірника Тацита, що лежав на столі.
— Тобі треба поспати, Джеймі, — ніжно промовила, спостерігаючи за ним. Він розкрив книгу перед собою, поклав на подушку, але продовжував витріщатися на стіну над нею.
— Я не розповів про те, що мені наснилося, — раптом сказав він.
— Ти сказав, що уві сні тебе шмагали. — Мені не сподобався вигляд його обличчя: бліде під синцями, воно було вкрите тонким шаром вологи.
— Так. Я дивився вгору, бачив мотузки, що різали мої зап’ястки. Долоні були майже чорні, і мотузка шкребла кістку, коли я рухався. Моє обличчя притискалося до стовпа. Потім я відчув свинцеві гирі на кінцях хвостів батога, що різали плоть на моїх плечах. Побиття тривало, хоча давно мало припинитися, і я зрозумів, що він не збирається зупинятися. Кінчики батога відривали шматочки моєї плоті. Кров… моя кров текла по боках і спині, всотувалася в мій кілт. Було дуже холодно. А потім я знову підвів очі й побачив, що плоть почала відпадати від моїх долонь, і кістки пальців шкребли дерево, залишаючи по собі довгі подряпини. Кістки моїх рук були голі, і лише мотузки стримували їх разом. Гадаю, тоді я почав кричати.
Я почув дивний гуркіт, коли він ударив мене, а згодом зрозумів, що це було: він зняв усю плоть з моїх кісток, і гирки батога гриміли об мої сухі ребра. І я знав, що помер, але це не мало значення. Він продовжував, це не припинялося, він бив і бив, поки я не став розвалюватися на шматки й відлітати від стовпа, а це не припинялося, і…
Я хотіла обійняти його й зупинити, але він уже сам замовк, стиснувши край книжки здоровою долонею. Його зуби з силою вчепилися у рвану плоть його нижньої губи.
— Джеймі, я залишуся з тобою вночі, — сказала я. — Можу влаштуватися на підлозі.
— Ні. — Він був геть кволий, але природна впертість нікуди не зникла. — Мені ліпше бути самому. І я зараз не хочу спати. Сходи повечеряй, Сассенах. Я… трохи почитаю.